Нортмор був на моїй ласці, тож чого б і не пожартувати з ним, хоч я знав, що з таким чоловіком, як він, жарти не дуже безпечні. Загодя тішачись своїм успіхом, я засів у заростях бузини край лісу, звідки добре було видно двері будинку. Віконниці геть усі знов були зачинені, що, пам'ятаю, здивувало мене, але сам будинок з білими його стінами й зеленими віконницями виглядав ошатним і затишним у ранішньому світлі. Минали, однак, година за годиною, а Нортмор усе не показувався. Я знав, що він добрячий сплюх, та все-таки коли почало доходити до полудня, терпіння моє вичерпалося. Правду кажучи, я мав надію перекусити в Нортмора, і мені вже допікав голод. Хоч як прикро було втратити нагоду покепкувати з господаря маєтку, потреба їсти врешті переважила, і я зі своєї засідки на узліссі вийшов на відкриту місцину.
Вигляд будинку, коли я підступив до нього ближче, викликав у мене певну тривогу. Здавалося, він нічим не змінився від попереднього вечора, хоч я невідь-чого сподівався побачити якісь ознаки присутності людини. Але ні: віконниці були щільно зачинені, з коминів не курився дим, на передніх дверях висіла велика колодка. Нортмор, певно, увійшов чорним ходом, — цілком природно подумав я, — іншого висновку й не могло бути; тож можете уявити мій подив, коли, обійшовши будинок, я побачив з другого боку, що й чорний хід на замку.
Тоді я повернувся до первісної своєї думки про грабіжників і насварив себе, що вчора повівся так бездіяльно. Я перевірив [295] усі вікна долішнього поверху й ніде не знайшов ніяких ушкоджень, перемацав замки— вони теж виявилися цілі. Тепер постала проблема: якщо це й справді злодії, то як же їм вдалося залізти всередину? Хіба що через дах прибудови, в якій Нортмор тримав своє фотографічне причандалля, — подумав я, — бо звідти, висадивши шибку у вікні кабінету чи моєї колишньої спальні, вони запросто могли пролізти в будинок.
Аби перевірити цей варіант, я вибрався на дах прибудови й помацав віконниці на обидвох кімнатах. Вони були зачинені. Але я так легко не відступився: натиснувши дужче, я, хоча й подряпав при цьому руку, все-таки відхилив одну з них. Пригадую, я ще приклав подряпину до рота і, мов собака, з півхвилини зализував її, механічно тим часом оглядаючись позад себе на дюни й море, де завважив —за кілька миль на північний схід — чималу вітрильну яхту. Потім я підняв раму вікна вгору й вліз до приміщення.
Коли я пройшов по всьому будинку, мене взяв такий подив, що й не сказати. Ніде не було й сліду якогось неладу, — навпаки, в кімнатах незвично чисто й охайно. В каміні лежали поліняки й скіпки — хоч зараз розпалюй вогонь. Три спальні були так розкішно прибрані, як ніколи не водилося в Нортмора, ліжка застелені на ніч, у глечики налито воду; в їдальні стіл накрито на три персони, а в комірчині для харчів повно на полицях холодних наїдків, дичини, городини. Було очевидно, що чекали на гостей, — хоча які можуть бути гості, коли Нортмор такий відлюдьок? Та й яка була потреба готувати дім для гостей глупої ночі? І чом віконниці зачинено й двері замкнено?
Я усунув усі сліди свого перебування в будинку й вибрався назовні тим самим шляхом, яким і сюди потрапив, а в душі відчував гостру цікавість і настороженість.
Яхта досі була на тому ж місці; у мене на мить промайнула думка, що, може, це "Рудий ерл" *, на якому прибув господар із гістьми. Однак провою судно було обернене в бік чистого моря.
Розділ II
ПРО НІЧНУ ВИСАДКУ З ЯХТИ
Я вернувся до своєї улоговинки приготувати собі їсти, на що вже давно була пора, а також подбати про коня, дати корм якому не встиг уранці. Вряди-годи я виходив на узлісся, але не помічав ніяких змін у будинку, і так само за [296] весь день ані одної людської душі не показалося на дюнах. Навкруги, скільки оком сягнеш, лише яхта у чистому морі нагадувала про людей. Вона без якоїсь певної мети дрейфувала то туди, то сюди, і тільки з наближенням вечора виразно завернула до берега. Це ще більше переконувало мене в тому, що там на борту Нортмор з друзями і що смерком вони, мабуть, висадяться на берег-цілком у згоді з таємничістю приготувань, але й відповідно до об'єктивних обставин: адже тільки на одинадцяту годину вечора приплив покриє Ґреденські обмілини та надбережні трясовини, які закривали доступ сюди непроханим прибульцям з моря.
Протягом дня вітер поволі вщухав, спокійнішало й море, але з присмерком знову розгулялася вчорашня негода. Ніч запала тьмяно-темна. Вітер налітав з моря бурхливими поривами, що нагадували гарматні вибухи, раз у раз смугами заходив дощ, і в міру наростання припливу все дужче накочувався прибій. Я саме був у своїй засідці серед кущів бузини, коли на вершку щогли зблиснуло світло, засвідчивши, що яхта ближче до берега, ніж тоді, коли я бачив її вдень. Я вирішив, що це знак Нортморовим помічникам на березі, тож, вибравшись між піщані пагорби, став розглядатися, що буде далі.
Понад краєм лісу слалася ледь помітна стежина, якою найкоротше було пройти від особняка до будинку на дюнах. Глянувши в цей бік, я помітив, що за чверть милі від мене швидко наближається якийсь вогник. З того, як він коливався й метляв, знати було, що це вогник ліхтаря в руках людини, яка йде звивистою стежкою і час від часу пристає перечекати особливо шалені зриви шквального вітру. Я знову сховався між кущів, нетерпляче дожидаючи, аж наблизиться невідомець. Виявилося, що то жінка; коли вона проходила за кілька кроків від мене, я впізнав її. Спільницею Нортмора в цій потаємній справі була глуха й неговірка літня доморядниця, яка доглядала його ще дитинчам.
Я рушив слідом за нею, криючись тут-таки у темряві за численними пагорками й западинами, а ходи моєї вона не могла чути і через свою глухоту, і через гуготіння вітру та прибою. Доморядниця ввійшла до будинку й відразу подалася на горішній поверх, де відчинила одне з вікон лицем на море і засвітила там. Ту ж мить ліхтар на шхуні опустили й світло в ньому погасло. Функцію свою він виконав: люди на борту впевнилися, що на них чекають. Жінка в домі, очевидячки, стала готуватись до зустрічі: хоч решта віконниць залишалися зачинені, все-таки помітне було мигтіння світла за ними, а снопи іскор, що невдовзі стали фахати з димарів, дали знати, що вона затоплює каміни. [297]
Тепер я був певний, що Нортмор з гістьми зійде на берег, як тільки вода покриє обмілини. Але переправлятися човном страшенно небезпечно в таку буряну годину, тож до моєї допитливості домішувалась і тривога, коли я думав, яка ризиковна буде їхня висадка. Мій давніший приятель, щоправда, завжди був украй нерозважливий, але ж цим разом через нього під загрозою опинялося, можливо, й чиєсь інше життя! Сповнений цих суперечливих почуттів, я подався в напрямку берега й заліг у западині за шість кроків від стежки до будинку. Звідси я міг цілком виразно розгледіти прибульців і привітатись до них, коли вони виявляться моїми знайомими.
Раптом я побачив човновий ліхтар досить близько від берега, хоча ще не було одинадцятої години й приплив затопив тільки частину небезпечних обмілин. Напруживши зір, я розрізнив далі в морі й другого ліхтаря — його то підкидало вгору, то опускало вниз, і він зовсім зникав за гребенем хвиль. Мабуть, тому, що негода неабияк розходилася з настанням ночі і яхті небезпечно було триматися з навітряного боку, людям на судні довелося висаджуватись якомога раніш.
Невдовзі по тому стежкою біля мене пройшли четверо матросів, несучи важенну скриню; доморядниця впустила їх у дім. Повернувшись на берег, вони вдруге пройшли повз мене, цього разу з більшою скринею, але, здається, не такою важкою, як перша. За третім разом один матрос проніс шкіряний саквояж, а інші несли жіночу валізку та дорожню сумку. Моя цікавість була збуджена до краю. Якщо серед гостей Нортмора є жінка, то це означає рішучу зміну в його поглядах і відмову від попередніх життєвих приписів, тож було чого мені здивуватись. Коли ми з ним жили вкупі, цей будинок був храмом жінконенависників. А тепер представниця зневажуваної статі мала оселитись під його дахом! Недарма, як я пригадую, мене дещо вразило в будинку — певні нотки виніженості й мало не кокетства в опорядженні покоїв. Лише тепер усе прояснилося, і мені аж прикро стало, що я вчора показав себе таким недогадьком.
Коли я отак розмірковував, з'явився і другий ліхтар —його ніс матрос, якого я досі не бачив. Він освітлював дорогу до будинку двом особам. Це, безперечно, і були ті гості, задля яких готувалося все в домі. Напруживши зір і слух, я вирішив не пропустити анінайменшої деталі, коли вони проходитимуть близько. Однією з тих двох осіб виявився високий чоловік у дорожньому капелюсі, насунутому на самі очі, у плащі, защібненому на всі ґудзики і з піднятим коміром, щоб не виставляти на видноту обличчя. Оце тільки й можна було сказати про нього, — що він дуже високий, та ще те, що [298] ступав він натужно й важко. Обіч незнайомця, чи то притискаючись до нього, чи підтримуючи його — цього я не міг розгледіти — йшла молода, рослява й струнка жінка. Вона здавалася страшенно блідою, але світло ліхтаря кидало на неї такі миготливі й різкі тіні, що нелегко було виснувати —бридка вона як смертний гріх, а чи прегарна, — хоч саме такою я й спізнав її пізніше.
Вони якраз порівнялися зі мною, коли дівчина щось зауважила — самих слів я не розчув за шумом вітру.
— Тс-с! — озвавсь її супутник, і щось у тоні його голосу вразило мене й настрашило. Мені здалося, що це вигук людини, пройнятої смертельним жахом, — я зроду не чув, щоб отаке коротеньке слівце прозвучало так багатозначно, і ще й досі воно звучить у моїх вухах, коли я, бува, марю серед ночі й повертаюся думками в давні часи. Промовляючи це слово, чоловік обернувся до дівчини, і я встиг помітити густу руду бороду, ніс із явним переломом ще з молодих літ і ясні очі, які світилися сильним збудженням і тривогою.
Та врешті вони обоє пройшли далі, і їх також впустили в дім.
Моряки — поодинці або групами — вернулися на берег. Вітер докинув до мене звук хрипкого голосу, що скомандував: "Відчалюй!" За хвилину показався ще ліхтар. Ішов з ним Нортмор, сам-один.
Моя дружина і я, тобто жінка й чоловік, часто дивувалися, яким це чином людина може бути водночас така приваблива й відразлива, як Нортмор.