Несподівана вакансія

Майлз заговорив природнішим голосом:

— Так, ну, а коли лікарі сказали… підтвердили його смерть, Мері захотіла побачити Коліна й Тессу Вол. Саманта їм подзвонила, ми зачекали їх, а тоді поїхали.

— Мері дуже пощастило, що ви там були, — сказала Шерлі. — Тато ще хоче додати пару слів, Майлзе, даю йому слухавку. Пізніше поговоримо.

— Пізніше поговоримо, — перекривила її біля чайника Саманта, хитаючи головою.

Її викривлене в чайнику відображення було набрякле після безсонної ночі, а карі очі запалилися. Саманта так квапилася почути, що скаже Говард, що ненароком натерла собі повіки кремом для штучної засмаги.

— Може, прийдете з Самою ввечері до нас? — прогудів Говард. — Ні, зачекайте… мама нагадала, що ми нині граємо з Балдженсами в бридж. Приходьте завтра. На вечерю. Близько сьомої.

— Побачимо, — завагався Майлз, зиркнувши на Саманту. — Мушу перевірити, які плани в Саманти.

З її вигляду важко було зрозуміти, хоче вона піти чи ні.

Коли Майлз повісив слухавку, в кухні зависло дивне від­чуття порожнечі.

— Не можуть у це повірити, — сказав він, ніби вона й сама цього не чула.

Вони мовчки почали їсти грінки й пити свіжозаварену каву. Саманта жувала, відчуваючи, як потроху вщухає її роз­дратованість. Пригадала, як раптово прокинулася на світанні в темній спальні й відчула якусь абсурдну втіху і вдячність за те, що біля неї був Майлз, великий і пузатий, з пахощами камфорної олійки й задавненого поту. Тоді вона уявила, як розповідатиме своїм покупцям, що прямо у неї на очах померла людина, і як вони, ошелешені, помчали в лікарню. Думала, як краще описати все те, що відбувалося дорогою, і кульмінаційну сцену з лікаркою. Молодість цієї спокійної жінки справляла якесь негативне враження. Такі новини повинні повідомляти старші особи. Настрій її ще дужче поліпшився, коли вона згадала про завтрашню зустріч із торговим представником Шампетру. Учора вони дуже мило пококетували по телефону.

— Мабуть, я вже піду, — сказав Майлз, допиваючи каву й не відводячи очей від неба за вікном, що поволі світлішало.

Важко зітхнувши, він поплескав дружину по плечу і відніс порожню тарілку й чашку до посудомийної машини.

— Господи, тепер нам буде про що поміркувати, правда?

Похитуючи короткостриженою сивіючою головою, він вийшов із кухні.

Майлз іноді здавався Саманті безглуздим і дедалі зануднішим. Але подеколи його помпезність їй подобалась, так само, як подобалося надягати на офіційні заходи капе­люшки. Та й, зрештою, цього ранку, якщо вже на те пішло, доречною була певна імпозантність і урочистість. Саманта дожувала грінку й прибрала за собою рештки сніданку, прокручуючи в голові готову історію, якою жадала поділитися зі своєю помічницею.

II

— Помер Баррі Фербразер, — повідомила захекана Рут Прайс.

Вона мало не бігом подолала стрімку садову стежку, щоб застати чоловіка, доки він не пішов на роботу. Не зупиняючись у передпокої, щоб зняти пальто, вона в шарфику й ру­кавичках увірвалася до кухні, де снідав Саймон з їхніми підлітками-синами.

Чоловік завмер, не встигши донести до рота грінку, яку одразу ж відклав повільно-театральним жестом. Двійко хлоп­ців у шкільній формі напівбайдуже обвели очима батьків.

— Думають, що це аневризма, — усе ще задихано пояс­нила Рут, стягуючи рукавиці, розмотуючи шарф і розстіба­ючи пальто. Цій худорлявій чорнявій жінці з великими скорботними очима пасувала її синя форма медсестри. — Він зомлів у гольф-клубі… його привезли Сáма і Майлз Моллісони… а потім під'їхали Колін і Тесса Вол…

Вона вибігла з кімнати, щоб розвісити свої речі, й повер­нулася саме вчасно, щоб відповісти на Саймонове голосне запитання.

— А що таке ананевризма?

— А-не-вриз-ма. Розрив артерії в мозку.

Вона метнулася до чайника, ввімкнула його і, не припи­няючи розмови, почала змітати зі столу хлібні крихти, що назбиралися довкола тостера.

— Він мав потужний крововилив у мозок. Бідна, бідна його дружина… вона в такому відчаї…

Зненацька вражена цим, Рут задивилася на хрустку білиз­ну вкритої памороззю галявини, на монастир по той бік до­лини, кістяк якого чітко вирізнявся на тлі блідо-рожевого неба, і на панорамний краєвид, що був гордістю їхнього Дому-на-пагорбі. Пеґфорд, який вночі був собі просто нічим не примітним ґроном мерехтливих вогників у темній улоговині, поступово проявляв себе в промінні прохолодного сонця. Але Рут нічого цього не бачила: подумки вона була ще й досі в лікарні й дивилася, як Мері виходить з палати, де лежав Баррі, після того, як припинилися всі намарні спроби повернути його до життя. Рут Прайс найбільше й найщиріше шкодувала тих, кого вважала схожими на неї саму. — Ні, ні, ні, ні, — стогнала Мері, і це інстинктивне заперечення луною відбилося в самому нутрі Рут, бо вона раптом уявила на мить себе в ідентичній ситуації…

Не в силах це витримати, вона озирнулася на Саймона. Його русяве волосся було ще густим, тіло гнучке й міцне, як у двадцятирічного, а зморшки в кутиках очей лише дода­вали привабливості, проте Рут, яка після довгої перерви знову почала працювати медсестрою, ось уже вкотре стика­лася з мільйон першим випадком, коли людське тіло відмовляється функціонувати. Замолоду вона не надто цим переймалася, а от тепер усвідомила, яке це щастя бути живим.

— І що, вони нічого не могли йому зробити? — запитав Саймон. — Запломбувати, чи як?

Він звучав роздратовано, немовби ті медики знову все запороли, відмовившись робити прості й очевидні речі.

Ендрю відчув дике задоволення. Останнім часом він помітив, що в батька з'явилася звичка у відповідь на вживання матір'ю медичних термінів засипати її примітивними й дур­нуватими пропозиціями. Церебральний крововилив. Запломбувати, чи як. Мати навіть не усвідомлювала цього. Як і зав­жди. Ендрю їв пластівці "Вітабікс" і наливався ненавистю.

— Коли вони його привезли до нас, було вже запізно щось робити, — пояснила Рут, кидаючи в чайничок пакетики чаю. — Він помер у швидкій допомозі, перед самою лікарнею.

— Чортзна-що, — гаркнув Саймон. — Йому скільки було, сорок?

Але Рут його не чула.

— Пол, у тебе на потилиці ковтун. Ти хоч колись роз­чісуєш волосся?

Вона витягла зі своєї сумочки щітку для волосся й тиць­нула її в руку молодшому синові.

— Без жодних симптомів чи як? — запитав Саймон, а Пол тим часом намагався пропхати щітку крізь густу гриву свого волосся.

— Здається, кілька днів йому дуже боліла голова.

— Ага, — буркнув Саймон, дожовуючи грінку. — Але він не звертав уваги?

— Ну, так, думав, що нічого страшного.

Саймон ковтнув.

— Ну, так тоді й мало бути, — зловісно мовив він. — Треба було пильнувати себе.

"Які мудрі слова, — з несамовитим презирством подумав Ендрю, — які проникливі". Отже, Баррі Фербразер сам винен у тому, що його мозок вибухнув.

"Самовдоволене мудило", — голосно крикнув Ендрю батькові подумки.

Саймон тицьнув ножем на старшого сина й сказав:

— О, до речі. А цей у нас піде працювати. Еге ж, піцолиций?

Рут спантеличено глянула на сина. Багрові щоки Ендрю були рясно всипані прищами. Він втупився у миску з кашею.

— Ага, — вів далі Саймон. — Малий ледачий гівнюк хоче заробити власних грошенят. Тепер за куриво зможе пла­тити сам. Ніяких кишенькових грошей!

— Ендрю! — заволала Рут. — Ти ж не почав?..

— О так, почав. Я його впіймав у сараї, — повідомив Сай­мон, вираз якого був квінтесенцією відвертої неприязні.

— Ендрю!

— Від нас тепер жодних грошей. Хочеш цигарок, купи собі сам, — попередив Саймон.

— Але ж ми казали, — проскиглила Рут, — казали, що перед іспитами…

— Судячи з того, як він просрав усі заліки, ми будемо щасливі, якщо він узагалі отримає бодай якусь кваліфіка­цію. Нехай шурує працювати в Макдональдс, отримає хоч якийсь досвід, — сказав Саймон, підводячись з-за столу й задоволено дивлячись на похилену голову Ендрю та його прищаве обличчя. — Бо ми не прагнемо утримувати тебе під час переекзаменувань, хлопче. Зараз або ніколи.

— Ой, Саймоне, — докірливо мовила Рут.

— Що?

Саймон зробив два кроки, підступивши впритул до жінки. Рут відсахнулася до раковини. Пол випустив з рук рожеву пластикову щітку.

— Я не збираюся фінансувати цього малого гівнюка з його паскудними звичками! Засранець довбаний, ще й курить у моїм, блін, сараї!

На слові "моїм" Саймон гупнув себе в груди. Від цього глухого удару Рут аж здригнулася.

— У віці цього прищавого засранця я вже приносив додо­му зарплату. Хоче курити — нехай сам платить за цигарки, ясно? Ясно?

Він уп'явся очима в Рут.

— Так, Саймоне, — ледь чутно пролепетала вона.

Ендрю відчув, що його кишки стали мовби водянисті.

Він дав собі клятву якихось десять днів тому — невже так швидко настала ця мить? Але батько відступив від матері й потупотів з кухні до ґанку. Рут, Ендрю й Пол сиділи наче мертві, так, ніби пообіцяли не рухатися за його відсутності.

— Ти бак наповнила? — гарикнув Саймон як завжди, коли вона працювала в нічну зміну.

— Так, — відгукнулася Рут, яка так прагнула нормального, світлого життя.

Вхідні двері зарипіли і грюкнули.

Рут заметушилася біля чайничка, чекаючи, поки спаде напруження. І тільки тоді, коли Ендрю вже виходив з кухні, щоб почистити зуби, вона заговорила:

— Він турбується про тебе, Ендрю. Про твоє здоров'я.

"Срати він на все хотів, собака".

Подумки Ендрю відповідав Саймону лайкою на лайку. Подумки він міг би позмагатися з Саймоном у чесному двобої.

Уголос він сказав матері:

— Ага. Якраз.

III

Евертрі-Кресент — це була серпаста вуличка з розташо­ваними півколом будиночками 30-х років з верандами, від якої було рукою подати до головного Майдану Пеґфорда. В будинку під номером тридцять шість, що його орендува­ли чи не найдовше від усіх інших на цій вуличці, сиділа, підпершись подушками й попиваючи принесений чолові­ком чай, Шерлі Моллісон. Відображення, яке вона бачила в дзеркальних дверцятах вбудованої шафи, було розмите, частково тому, що вона була без окулярів, а частково завдяки м'якому світлу, що струменіло в кімнату крізь розмальо­вані трояндами штори. Її блідо-рожеве обличчя з ямочка­ми, обрамлене коротким сріблястим волоссям, здавалося в цьому лагідному імлистому світлі мало не янгольським.

У спальні ледве вистачало місця, щоб розмістити в ній односпальне ліжко Шерлі й двоспальне Говарда. Говардів матрац, що й досі зберігав відбиток його масивного тіла, був зараз порожній.