Але що нам із ним зараз робити? Що у нього там?
— Треба б лікаря викликати, — озвався Штайнер із машини.
— Тихо! — роздратовано крикнув офіцер. — Де я вам у таку рань візьму лікаря? Та й не лежати ж йому доти на вулиці! Бо потім знов галасуватимуть, ніби це ми його так замордували. Адже ж на поліцію всіх собак вішають!
— Його треба відвезти до лікарні, — сказав Штайнер. — І негайно.
Офіцер не знав, що робити. Він уже й сам бачив, що людина тяжко розбилась, і в замішанні забув навіть обірвати Штайнера.
— До лікарні! Гадаєте, це так просто? Хто ж його там прийме без офіційного листа! Та й не можу я цього зробити своєю владою. Я повинен спершу здати затриманого по інстанції.
— А ви одвезіть його до єврейської лікарні, — порадив Штайнер. — Там його приймуть без формальностей. І навіть без грошей.
Офіцер пильно подивився на нього.
— А вам звідки це все відомо?
— Одвезімо його на станцію швидкої допомоги, — запропонував один поліцай. — Там завжди буває фельдшер або лікар. Їм видніше, що з ним робити далі. А ми його таким робом здихаємось.
Офіцер врешті вирішив це зробити.
— Гаразд, підніміть його. Поїдемо повз швидку допомогу. Там хто-небудь лишиться з ним. От халепа на мою голову!
Поліцаї підняли старого. Він застогнав і зблід. Його поклали на дно кузова. Старий здригнувся й розплющив очі. Вони неприродно блищали на змарнілому обличчі.
Офіцер закусив губу.
— Отаку дурницю встругнути! Старий чоловік, а стрибає, мов той хлопчисько… Ну, поїхали поволі.
Під головою пораненого помалу набігла калюжа крові. Вузлуваті пальці судорожно шкрябали дошки кузова. Уста поволі розтяглися в болісну гримасу, оголивши зуби. Здавалося, наче з-за цієї моторошно застиглої маски болю сміється хтось інший, сміється беззвучно й глузливо.
— Що він каже? — спитав офіцер.
Біля старого стояв навколішках поліцай — той самий, що й на вулиці, — і підтримував йому руками голову, щоб не так трусило. Він відповів:
— Каже, що хотів до своїх дітей. А тепер вони, мовляв, пропадуть з голоду.
— Ет, дурниці. Нічого з ним не станеться. А де вони?
Поліцай нахилився.
— Він не хоче сказати. Бо їх тоді вишлють. Вони всі тут без дозволу.
— Маячня якась… Що він іще каже?
— Просить вас вибачити йому.
— Що-що? — здивовано перепитав офіцер.
— Просить вибачити йому за оцей клопіт з ним.
— Вибачити? Що за вигадки! — офіцер, хитаючи головою, сторопіло подивився на старого.
Авто зупинилося біля пункту швидкої допомоги.
— Віднесіть його! — наказав офіцер. — Тільки обережно! Ви, Роде, залишайтесь біля нього, поки я не подзвоню вам.
Поліцаї підняли пораненого. Штайнер нахилився до нього й сказав:
— Ми знайдемо твоїх дітей, не дамо тобі пропасти. Чуєш, старий?
Єврей розплющив очі й знову заплющив. Троє поліцаїв понесли його до дверей. Руки його волоклися по бруку безживно, яку мерця. За кілька хвилин два поліцаї повернулись і сіли в машину.
— Він більш нічого не сказав? — спитав офіцер.
— Ні. Та він уже весь позеленів! Якщо зламав хребет, то довго не протягне.
— Клопіт великий, на одного жида менше, — озвався поліцай, що вдарив Штайнера.
— Вибачте, каже… — промимрив собі підноса офіцер. — І придумає ж! От диваки…
— Та ще в наш час, — докинув Штайнер.
Офіцер набундючився й гримнув:
— А ви заткніть пельку! Бо ми з вас ці більшовицькі фокуси виб'ємо!
* * *
Арештованих привезли до поліційного відділка на Елізабетпроменаде. З Керна та Штайнера зняли наручники, потім їх увіпхнули слідом за всіма іншими до великої напівтемної камери. Більшість арештантів сиділи мовчки. Вони вже звикли чекати. Тільки гладка блондинка-хазяйка й досі лементувала.
Десь о дев'ятій годині їх по одному почали виводити. Керна завели до кабінету, де сиділи два поліцаї, писар у цивільному, офіцер, що керував облавою, й літній обер-комісар. Обер-комісар сидів у простому дерев'яному кріслі й курив сигарету.
— Персональні дані, — сказав він писареві.
Писар, щуплявий прищуватий чоловічок, спитав несподівано гучним басом:
— Ім'я й прізвище?
— Людвіг Керн.
— Дата й місце народження?
— Тридцяте листопада тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року, Дрезден.
— Німець, виходить?
— Ні. Без підданства. Позбавлений.
Обер-комісар звів на нього цікавий погляд.
— У двадцять один рік? Що ж ви таке накоїли?
— Нічого. Батька мого позбавили громадянства, а що я тоді був неповнолітній, то й мене теж.
— А батька за віщо?
Керн хвилинку помовчав. Рік життя в еміграції навчив його зважувати кожне слово в розмові з офіційними особами. Нарешті він сказав:
— За політичну неблагонадійність. На підставі брехливого доносу.
— Що, єврей? — спитав писар.
— По батькові. По матері — ні.
— Ясно…
Обер-комісар струсонув попіл сигарети на підлогу.
— А чому ви самі не залишились у Німеччині?
— Бо в нас одібрали паспорти й усіх вислали. Якби ми лишились, нас посадили б за ґрати. А вже як сидіти, то краще деінде, ніж у Німеччині.
Обер-комісар сухо засміявся.
— Ще б пак! А як же ви перейшли кордон без паспорта?
— На чеському кордоні тоді досить було звичайного посвідчення з місця проживання… їх у нас не відібрали. З таким посвідченням дозволялося перебувати в Чехословаччині три дні.
— А далі?
— Далі нам дали тримісячний дозвіл на проживання. Потім довелося виїхати.
— Ви давно вже в Австрії?
— Три місяці.
— Чому ви не з'явились одразу до поліції?
— Бо мене тоді негайно вислали б.
— Так-так… — Обер-комісар ляснув долонею по бильцю крісла. — Звідки ви все це так добре знаєте?
Керн, звісно, не зізнався, що він із батьками, потрапивши вперше до Австрії, зразу ж з'явився до поліції і що їх того ж таки дня нишком випхали назад за кордон. А повернувшись, вони вже не пішли в поліцію.
Він тільки спитав:
— А хіба неправда?
— Ваше діло відповідати, а не питати, — грубо обірвав його писар.
— Де ж ваші батьки тепер? — спитав обер-комісар.
— Мати в Угорщині. Їй там дозволили залишитись, бо вона угорка родом. Батька заарештували й вислали, коли мене не було в готелі. Де він зараз, я не знаю.
— Ваша професія?
— Я був студентом.
— Аз чого ви жили тут?
— У мене е трохи грошей.
— Скільки?
— При собі дванадцять шилінгів. Решта — в одних знайомих.
У Керна тільки й було тих дванадцять шилінгів; він заробив їх, торгуючи милом, парфумами та одеколоном. Та якби він зізнався в цьому, його могли б покарати ще й за недозволену торгівлю.
Обер-комісар підвівся і позіхнув.
— Усі?
— Ще один, — відповів писар.
— Певно, те ж саме. З великої хмари малий дощ. — Обер-комісар скоса зиркнув на офіцера. — Усі нелегальні іммігранти. На комуністичну підпільну організацію щось не схоже, еге ж? А від кого надійшла заява?
— Та від власника такої самої кошари, тільки з блощицями, — відповів писар. — Певно, з заздрості. Конкуренція.
Обер-комісар засміявся. Потім зауважив, що Керн іще тут.
— Одведіть його. Ви ж, юначе, знаєте, що за це дають? Два тижні арешту й вислання. — Він знову позіхнув. — Ну, гаразд, треба піти поснідати та пивця випити.
* * *
Керна відвели вже до іншої камери, меншої. Там було п'ятеро в'язнів, серед них і поляк, що спав з ним в одній кімнаті. За чверть години привели й Штайнера. Він сів біля Керна.
— Що, вперше в клітці, синку?
Керн кивнув.
— Ну, і як воно? Сам собі здаєшся горлорізом, еге?
Керн кисло всміхнувся.
— Десь так. У мене ж про тюрму, сам знаєш, яке багате уявлення.
— Це ще не тюрма, — зауважив його Штайнер. — Це тільки арешт. Тюрма ще попереду.
— А ти вже був там?
— Був. Першого разу це тебе дуже гнітитиме. Потім ні. Особливо взимку. Принаймні маєш на якийсь час спокій. Адже людина без паспорта — це мертвяк у відпустці. Що йому ще лишається, як не лягти назад у домовину?
— А з паспортом? Однаково ж і з паспортом ніде за кордоном не дістанеш дозволу працювати.
— Авжеж, що ні. Паспорт тільки дає тобі право спокійно здохнути з голоду. Не ховаючись. А це вже чимало.
Керн не відповів. Він сидів, втупивши порожні очі в одну точку.
Штайнер ляснув його по плечу.
— Вище голову, хлопчику! Зате тобі випало щастя жити в двадцятому столітті — столітті культури, прогресу й гуманності…
— Скажіть, а їсти нам тут дадуть чи ні? — спитав раптом низенький лисий чоловічок, що сидів у кутку на нарах. — Кави хоча б…
— Чого ж! — відказав Штайнер. — Подзвоніть тільки, й кельнер принесе вам меню. Тут є чотири різних обіди, на вибір. Чорна ікра, звичайно, a discretion .
— Їжа тут бардзо погана, — озвався поляк.
— О, це ж наш Єзус Христус! — Штайнер зацікавлено обернувся до нього. — Так ти тут уже своя людина?
— Бардзо погана, — повторив поляк. — І мало…
— Господи Боже! — зойкнув лисий у кутку. — А в мене ж у валізі смажена курка лишилась! Коли ж нас випустять звідси?
— Через два тижні, — відповів Штайнер. — Це звичайна норма для безпаспортних емігрантів. Чи не так, Єзусе Христусе? Ти ж знаєш!
— Два тижні, — потвердив поляк. — Альбо й більше. Їсти дають бардзо мало. І бардзо погане. Ріденьку юшечку.
— От лихо! Адже ж моя курка за цей час зіпсується. — Лисий застогнав. — Перша моя пулярка за останні два роки! Мідяк до мідяка складав на неї. Сьогодні збиравсь нею пообідати…
— А ви перетерпіть до вечора, — порадив Штайнер, — а тоді уявіть собі, ніби вже з'їли її, от вам і полегшає на серці.
— Не меліть чортзна-чого! — визвірився на Штайнера лисий. — По-вашому, це однаково? Аби язиком плескати! Пулярки-то я не їм! Та ще й на завтра на сніданок думав стегенце залишити…
— Ну, то перетерпіть до завтра до обіду.
— А мені воно байдуже, — встряв поляк. — Я не їм пулярок.
— Ще б пак тобі не байдуже! Не в твоїй же валізі вона лежить, — огризнувся лисий із кутка.
— Хоч би й у моїй, то байдуже. Я їх нігди не їм. Терпіти не можу. Мені од них з душі верне. — Поляк з вельми вдоволеною міною пригладив бороду. — Мені за ті пулярки байдуже.
— Господи, та хто тебе питає! — сердито вигукнув лисий.
— Хоч би й сюди принесли ту пулярку, я б її не їв! — тріумфально проголосив поляк.
— Боже мій! Чули вже, скільки можна! — Власник пулярки розпачливим жестом затулив очі руками.
— Отже, з боку смажених курей тобі, Єзусе Христусе, ніщо не загрожує, — сказав Штайнер. — У тебе до них імунітет. Щодо смажених курей ти Діоген. А як щодо варених?
— Теж не їм, — твердо заявив поляк.
— А курчата в паприці?
— Курятини не їм ніякої. — Поляк аж сяяв од задоволення.
— Збожеволіти можна! — не витримав бідолашний власник пулярки.
Штайнер обернувся до поляка.
— А яйця, Єзусе Христусе? Курячі яйця?
Сяйво на обличчі в того погасло.
— О, яйка їм! Яєчка я люблю! — Тінь мрійного смутку оповила бородату пику.