А потім, я ж казав,– хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.
Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду – гай-гай! – ніяк не міг.
Урешті Вінні-Пух не витримав:
– Крістофере Робіне! – голосно прошепотів він.
– Що таке?
– Бджоли начебто щось запідозрили!
– Що саме?
– Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло!
– Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?
– Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?
Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув:
– Крістофере Робіне!
–Що?
– У тебе вдома є парасолька?
– Аякже!
– Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.." Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити!
Крістофер Робін подумки засміявся: "Ех ти, дурненьке ведмежа",– та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха.
І подався додому по парасольку.
– О, нарешті! – загукав Вінні-Пух, щойно Крістофер Робін повернувся. – А я вже почав непокоїтися. Я помітив, що бджоли загули вже й зовсім підозріло!
– Розкрити парасольку чи не треба? – спитав Крістофер Робін.
– Треба. Тільки хвильку почекай. Діяти – то діяти напевне. Головне зараз – обманути бджолину королеву. Ти її бачиш звідти?
–Ні.
– Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди і примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.. Еге ж, збирається на дощ!" А я робитиму своє: буду співати Пісню Пуха-Хмаринки... Отож почали!
Крістофер Робін почав ходити туди-сюди та примовляти, що збирається на дощ, а Вінні-Пух заспівав ось якої пісеньки:
Пух-Пампух – легенький, як пух,
летить в небеса. Але й краса!..
Та ні! То не Пух: це Хмарка, це пух
летить в небеса... Але й краса!..
Я Хмарка чудова,
різнокольорова,
лечу в небеса! Ой!.. Оса!..
Тобто бджола...
Бджоли, як на диво, загули ще підозріливіше! Деякі з них навіть вилетіли з гнізда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспівала другий куплет пісеньки, а одна бджілка навіть посиділа хвильку на Хмарчинім носі й одразу шугнула геть.
– Крістофере – ой! – Робіне! – закричала Хмарка.
– Що таке?
– Я думав, думав і нарешті все зрозумів. Це не ті бджоли!
–Тану?
– Зовсім не ті! І вони, певно, й мед не той роблять!
– Невже?
– Авжеж! І краще мені спуститися додолу.
– А як? – спитав Крістофер Робін.
Саме над цим Вінні-Пух досі й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, він упаде і знову бумкне. Такий вихід йому не подобався.
Отож Вінні-Пух подумав-подумав, а тоді "сказав:
– Крістофере Робіне, ти мусиш поцілити в кульку з рушниці. Рушниця твоя при тобі?
– Аякже! – сказав Крістофер Робін.– Тільки якщо я вистрілю в кульку, вона зіпсується!
– А якщо ти не вистрілиш, то зіпсуюся я! – вигукнув Вінні-Пух.
Тут уже Крістоферові Робіну нічого було робити: він дуже ретельно прицілився в кульку і вистрілив.
– Ой! – скрикнув Пух.
– Хіба я не влучив? – спитав Крістофер Робін.
– Не те щоб зовсім не влучив,– сказав Вінні-Пух,– а тільки не влучив у кульку.
– Пробач, будь ласка,– сказав Крістофер Робін і вистрілив знову.
Цього разу він не схибив і поцілив саме в кульку. Повітря повільно почало виходити з неї, і Вінні-Пух тихо поплив на землю.
Проте лапки, в нього так затерпли, поки він висів, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори і Пух не міг ними поворухнути. І коли на ніс йому сідала муха, він мусив її здмухувати: пухх! пухх! І можливо, – хоч я в цьому не певен, – можливо, саме через те його й прозвали Пухом.
– Казочці кінець? – спитав Крістофер Робін.
– Цій казочці кінець. Та є ще й інші.
– Про Пуха і про мене?
– І про Паця, і про Кролика, і про всю компанію. Хіба ти не пам'ятаєш?
– Певна річ – пам'ятаю, тільки от коли хочу згадати – враз забуваю...
– Ну, наприклад, як Пух із Пациком ловили Слонопотама...
– А вони його спіймали?
– Ні.
– Де їм! Пух же зовсім дурненький. А я його спіймав?
– Про це й мовиться в казці.
Крістофер Робін кивнув.
– Розумієш,– сказав Крістофер Робін,– сам я все-все пам'ятаю, а от Пух забув, і йому страшенно кортить послухати знову. Бо тоді це справжня казка, а не так собі.
– І я такої ж думки.
Крістофер Робін глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапку й попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.
На порозі він обернувся і сказав:
– Ти прийдеш подивитися, як я купаюсь?
– Охоче,– відповів я.
– А Пухові не дуже боліло, коли я влучив у нього з рушниці?
– Ані трішечки.
Крістофер Робін кивнув і вийшов, а за хвилину я почув, як Вінні-Пух піднімається сходами – бум, бум, бум!
ПРИГОДА ДРУГА,
У якій Вінні-Пух пішов у гості, а потрапив у безвихідь
Одного дня знайомий уже нам ведмедик Вінні-Пух (чи просто Пух, як його часто звали для зручності) неквапливо прогулювався Лісом, мугикаючи собі під ніс нову пісеньку. Він з радістю наспівував цю пісеньку, яку склав лише нинішнього ранку, поки робив перед дзеркалом свої щоденні Атлетичні Вправи. Річ у тім, що Пух дуже хотів схуднути, стати Атлетом і тому він вельми старанно робив ранкову гімнастику. Він спинався на кінчики пальців, випростувався як тільки міг і заодно співав так:
Тара-тара-тара-ра!
А далі, коли він нахилявся, силкуючись дотягтися передніми лапками до пальців ніг, то співав так:
Тара-тара...
Ох, мамонько!
Трам-пам-па!
Отак і склалася пісенька. Тож після сніданку Вінні-Пух все накручував і накручував її у своїй голові, аж поки вивчив напам'ять. Тепер він знав її геть усю – від першого аж до останнього рядка. Слова в цій пісеньці були приблизно такі:
Тара-тара-тара-ра!
Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!
Тірлі-мірлі-тірлі-лі,
Трам-пам-пам,
Тірлім-пім-пі!
Так от, мугичучи собі під ніс цю пісеньку, Вінні безжурно чимчикував лісовою стежиною і думав. А думав він про те, що було б, якби він, Вінні-Пух, був не Вінні-Пухом, а кимось зовсім-зовсім іншим. Нараз він опинився перед піщаним пагорком на березі річки, а в тому пагорку була велика дірка.
– Ага! – сказав Пух.– (Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!) Якщо я щось у чомусь тямлю, то дірка – це нора, а нора – це Кролик, а Кролик – це добра компанія, а добра компанія – це така компанія, де мене пригостять-почастують та ще й залюбки послухають мою пісеньку, і все таке інше. (Тірлі-мірлі-тірлі-лі!)
І він без зайвих слів нагнувся, просунув голову в дірку й гукнув:
– Агов! Чи є хто вдома?
Замість відповіді з нори долинуло якесь шарудіння, а тоді знову стало тихо.
– Я питаю: "Агов! Чи є хто вдома?" – повторив Пух голосно-голосно.
– Нема! – відповів чийсь голос. А далі додав:
– І не треба так кричати! Я й першого разу чудово тебе зрозумів.
– Отакої! – сказав Вінні-Пух.– Невже вдома немає нікого-нікогісінько?
– Нікого-нікогісінько!
Тоді Пух витягнув голову з дірки й замислився. Він подумав так: "Усе ж там хтось таки є, бо мусив же хтось сказати "нікого-нікогісінько!" І він знову встромив голову в дірку й сказав:
– Слухай, Кролику, а хіба то не ти?
– Ні, не я! – сказав Кролик, змінивши голос.
– А той голос – хіба він не твій?
– По-моєму, ні,– сказав Кролик.– По-моєму, він анітрохи не схожий на мій!
– Чудасія! – сказав Пух.
Він знову витягнув голову з дірки, трохи подумав, по тому втретє засунув голову й запитав:
– Будьте ласкаві, скажіть, а де зараз Кролик?
– Він пішов у гості до свого друга Вінні-Пуха. Вони, знаєш, які друзі!
Вінні-Пух аж рота роззявив із подиву.
– Та це ж я! – сказав він.
– Хто "я"? "Я" різні бувають.
– "Я" – це я! Вінні-Пух!
Тепер здивувався Кролик. Він здивувався ще дужче за Пуха.
– А ти в цьому певен? – запитав він.
– Абсолютно певен! – сказав Вінні-Пух.
– Ну, гаразд, тоді заходь!
І Вінні поліз у нору.
Він пропихався, протискався, просувався і, врешті-решт, опинився у Кроликовій оселі.
– Твоя правда,– сказав Кролик, оглянувши його з голови до п'ят.– Це таки ти! Дуже радий тебе бачити!
– А ти думав – хто це?
– Ну, думав, мало хто може бути! Сам знаєш, тут, у Лісі, не можна абикого пускати в хатку! Обережність ніколи не завадить... А чи не час уже чимось підкріпитися?
Вінні-Пух завжди був охочий трохи підкріпитися, а надто годині об одинадцятій ранку, бо о цій порі сніданок уже давно закінчився, а обід ще й не думав починатися. І, звісно, Пух дуже зрадів, коли Кролик почав витягати тарілки та кухлики.
А коли Кролик запитав: "Тобі чого до хліба – меду чи згущеного молока?" – Пух так розхвилювався, що вигукнув: "І меду, й молока!" – Правда, спохопившись, він хутенько додав, щоб не склалося думки, ніби він ненажера: "А хліба не треба! Навіщо зайвий клопіт?"
Після цього він замовк і мовчав довго-довго, бо рот у нього був страшенно зайнятий.
Та ось Пух нарешті щось забуркотів, і голос його став солодкий, тягучий – ну просто як мед! – а далі підвівся з-за столу, від щирого серця потис Кроликові лапку й сказав, що йому вже час іти.
– Так скоро? – ввічливо спитав Кролик.
– Та бачиш,– знітився Пух,– я міг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... – затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.
– Правду кажучи,– виручив його Кролик,– я й сам збирався піти погуляти.
– Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай!
– Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.
– А хіба є щось іще? – зацікавився Пух.
Кролик зазирнув у всі банячки та горщики й, зітхнувши, сказав:
– На жаль, уже не лишилося нічого.
– Я так і знав,– співчутливо сказав Пух і похитав головою.– Ну, прощавай, мені треба йти.
І він почав вилазити з нори.
Він щосили тягнув себе передніми лапками, він над силу штовхав себе задніми лапами, і поволеньки-поволі на білий світ вистромився його ніс... далі вуха... далі передні лапки... далі плечі... а далі...
А далі Вінні-Пух закричав:
– Ой мамонько! Я краще полізу назад!
А ще трохи далі він закричав:
– Ой таточку! Ні, краще я полізу вперед.
А ще-ще трохи далі він зарепетував:
– Ой мамусю-татусю! Не можу ні вперед ні назад!
Тим часом Кролик намірився, як і казав, піти погуляти, але побачив, що передній хід його хатки затулений. Тоді він вискочив на вулицю чорним ходом і підбіг до Пуха.
– Ти що – застряг? – спитав він.
– Н-ні,– відповів Пух, силкуючись говорити безжурним голосом.– Це я просто відпочиваю: думаю про се, про те і потихеньку співаю.
– Ану, давай мені лапу! – сказав Кролик.
Вінні-Пух простягнув лапу, і Кролик почав його витягати.