Я одразу ж підійшов до дикуна, мовчки подав йому червону ганчірку, яку він узяв, як видно, з великим задоволенням і пов'язав нею собі голову.
Цей папуас був середній на зріст, темно-шоколадного кольору з тьмяно-чорним, кучерявим, як у негра, коротким волоссям, широким сплюснутим носом, очима, які визирали з-під навислих надбрівних дуг, і великим ротом, майже зовсім закритим настовбурченими вусами й бородою. Увесь його одяг складався з якоїсь сірої ганчірки, завширшки близько восьми сантиметрів; пов'язана спочатку як пояс, вона далі спускалася між ногами й позаду знову прикріплювалась до пояса. Два пучки плетеної сухої трави, немов браслети, щільно охоплювали руки над ліктями. За один із цих пучків чи браслетів застромлено зелений листок, за другий на лівій руці – щось схоже на ніж з гладко обточеного уламка кістки (як я переконався потім, кістки казуара[10]). Дикун був дебелий, з добре розвинутими м'язами. Вираз обличчя мого першого знайомого видався мені досить симпатичним; я чомусь подумав, що він слухатиметься мене, взяв його за руку й не без деякого опору привів назад до селища. На майданчику я знайшов моїх слуг Улсона та Боя, які шукали мене й дивувалися, куди це я зник. Улсон подарував моєму папуасові плитку тютюну, з якою, проте, дикун не знав, що робити, й, мовчки взявши подарунок, застромив його за браслет правої руки поряд з листком бетелю.
Поки ми стояли серед майданчика, з-за дерев та кущів почали виходити дикуни, не наважуючись підійти й кожної хвилини готові кинутися навтіки. Вони мовчки, не рухаючись, стояли на достатній відстані, пильно стежачи за нашими рухами. Через те що вони не рушали з місця, я мусив брати в цілковитому розумінні цього слова окремо кожного за руку й тягти до нашого гуртка. Нарешті, зібравши всіх докупи, я, зморений, сів серед них на камінь і заходився обдаровувати їх усяким дріб'язком: бісером, цвяхами, риболовними гачками та смужками червоної матерії. Призначення цвяхів та гачків, видимо, вони не знали, проте жоден з них не відмовився їх узяти.
Коло мене зібралося чоловік з вісім папуасів; вони були різні на зріст та й виглядом де в чім різнилися також, хоч і не дуже. Колір шкіри мав небагато варіацій; найбільший контраст до типу мого першого знайомця являв собою чоловік, на зріст трохи вищий, худорлявий, з горбатим, випнутим носом і дуже стиснутим з боків чолом; борода й вуса в нього були голені. На голові підносилась кучма червоно-бурого волосся, з-під якої позаду спускались на шию скручені пасма, дуже схожі на трубкуваті кучері жителів Нової Ірландії. Кучері ці висіли за вухами й спускалися аж до пліч. У волоссі стирчали два бамбукові гребені, на одному з яких, заткнутому на потилиці, красувалося кілька чорних та білих пір'їн (казуара й какаду[11]) у вигляді віяла. У вухах були застромлені великі черепахові сережки, а в носовій переділці – бамбукова паличка завтовшки з грубенький олівець, на якій вирізано візерунок. На шиї, крім намиста із зубів собак та інших тварин, черепашок тощо, висіла невелика торбинка, а на лівому плечі – друга, що спускалась до пояса, повна всіляких речей. У цього тубільця, як і в усіх інших, верхня частина рук була туго перев'язана браслетами, за якими засунуто всякі речі – в кого кості, а в кого листя або квіти. В багатьох на плечі висіла кам'яна сокира, а деякі тримали в руках добрячий лук (мало що не заввишки з людину) та стрілу понад метр завдовжки. У них було волосся різного кольору, то зовсім чорне, то пофарбоване червоною глиною, і зачіски їхні теж були різні: в декого волосся кучмилося на голові, в декого було коротко підстрижене, а в деяких на потилиці висіли вже згадані кучері; але в усіх волосся було кучеряве, як у негрів На бороді волосся також закручувалося дрібними спіралями. Колір шкіри мав кілька невеликих відтінків. Молодші були світліші за старих. З цих восьми папуасів, яких я вперше зустрів, четверо були хворі: у двох елефантіазис[12] спотворив ногу, третій являв собою цікавий випадок псоріазису[13], поширеного по всьому тілу, в четвертого спина й шия були всіяні чиряками, які сиділи на великих твердих ґулях, а на лиці рябіло кілька шрамів – сліди, мабуть, таких же давнішніх чиряків.
Тим часом сонце вже сіло, і я надумав, незважаючи на мої цікаві перші спостереження, повернутися на корвет. Увесь натовп провів мене до берега, несучи подарунки: кокоси, банани та двох дуже диких поросят, в яких ноги були міцно зв'язані і які без угаву кувікали; все це було покладено в шлюпку. Сподіваючись ще більше зміцнити добрі стосунки з тубільцями й разом з тим показати офіцерам корвета моїх нових знайомих, я запропонував папуасам, що супроводили мене, поїхати зі мною до корвета на своїх пірогах. Після довгих міркувань чоловік з п'ять сіли в дві піроги, інші ж лишилися й навіть, здавалося, гаряче відмовляли сміливців від їхнього відважного й ризикованого кроку. Одну з пірог я взяв на буксир, і ми рушили до "Витязя". Проте на півдорозі й ці, сміливіші, роздумали, показуючи на мигах, що не хочуть їхати далі, та намагалися віддати буксир, тоді як друга, вільна пірога, швидко повернулася до берега. Один з тих, що сиділи в пірозі, яку ми тягли за собою, намагався навіть своєю кам'яною сокирою перерубати снасть, що правила нам за буксир. Не без труднощів нам пощастило втягнути їх на палубу. Улсон і Бой майже силоміць підняли їх на трап. На палубі я взяв полонених під руки й повів під пів'ют; вони від страху тремтіли всім тілом, не могли без моєї підтримки стояти на ногах, гадаючи, мабуть, що їх уб'ють. Тим часом зовсім смерклося, під ют принесено ліхтаря, і дикуни помалу заспокоїлися, навіть повеселішали, коли офіцери корвета подарували їм усякі речі й почали частувати чаєм, який гості одразу випили. Дарма що їх так ласкаво пригостили, вони з помітним задоволенням, дуже поквапно спустилися трапом у свою пірогу й швидко повеслували назад до селища.
На корветі мені сказали, що під час моєї відсутності знову з'явились на березі тубільці й принесли з собою двох собак, яких вони тут же забили, й лишили їх трупи, як подарунок, біля води.
21 вересня
Берег затоки Астролябії в тому місці, де "Витязь" кинув якір, гористий; кілька паралельних пасм гір різної височини тягнуться вздовж берега, лише на західно-північно-західному березі перериваються низиною. Північно-західний берег теж гористий, хоч і не такий високий, як південний, і кінчається невисоким мисом.
Усі ці гори (з яких найвища сягає приблизно 5–6 тисяч футів) вкриті густою рослинністю аж до самих вершин і посічені в багатьох місцях поперечними долинами. Іноді гори підступають майже до самого берега, а найчастіше між першими пагорками й морем тягнеться невисока берегова смуга. Ліс подекуди спускається до самого моря, отож нижнє гілля великих дерев занурюється у воду. В багатьох місцях берег облямовують коралові рифи, і далеко рідше він буває положистий та піщаний, відкритий припливам; у таких місцях він являє собою зручний причал для тубільних пірог. Коло таких місць звичайно бувають, як згодом я дізнався, головні берегові селища папуасів. Усе це я спостеріг на світанку, стоячи на містку корвета, й лишився цілком задоволений загальним краєвидом країни, яку я обрав собі для дослідження й, може, досить довгого перебування в ній. Після сніданку я знову подався до селища, де був учора ввечері. Мій перший знайомий, папуас Туй, та кілька інших вийшли мені назустріч.
Цього дня на корветі мав відбутися молебень і гарматний салют з приводу дня народження великого князя Костянтина Миколайовича; тому я надумав лишитися в селищі серед тубільців, яких сьогодні зійшлося кілька десятків, щоб своєю присутністю зменшити трохи той переляк, який могла нагнати на них гарматна стрілянина.
Та до салюту лишалося ще досить часу, і я подався підшукати місце для моєї майбутньої хатини. Мені не хотілося оселюватися в самому селищі й навіть поблизу нього, по-перше, через те, що я не знав ані вдачі, ані норову моїх майбутніх сусідів; по-друге, необізнаність з їхньою мовою унеможливлювала мені попросити їхньої згоди на те, а нав'язувати їм свою присутність я вважав за нетактовне; по-третє, не люблячи дуже гамору, я боявся, що поблизу селища мене будуть турбувати й дратувати крики дорослих, плач дітвори та виття собак.
Я рушив із селища стежкою і хвилин за десять підійшов до маленького мису, де протікав невеликий струмок і росла група високих дерев. Ця місцина видалась мені цілком придатною як своєю близькістю до струмка, так і тим, що вона була майже на стежці, яка сполучала, мабуть, сусідні селища. Намітивши отак місце мого майбутнього поселення, я поспішив повернутися до селища, але прийшов туди вже під час салюту. Гарматні постріли, здавалось, більше дивували тубільців, ніж лякали. При кожному новому пострілі вони то намагалися бігти, то лягали на землю, затуляли собі вуха, тремтіли всім тілом, немов у пропасниці, або присідали. Моє становище було досить безглузде: хоч як мені хотілося заспокоїти їх і бути серйозним, та я не міг часом утриматись від сміху; проте сталося так, що мій сміх виявився найкращим засобом проти страху тубільців; тому, що сміх взагалі заразний, я помітив незабаром, що й папуаси, наслідуючи мене, почали осміхатися, дивлячись один на одного. Задоволений, що все обійшлося гаразд, я повернувся на корвет, де капітан Назимов запропонував мені поїхати зі мною, щоб остаточно обрати місце, де будувати хатину. До нас пристали старший офіцер і лікар. Хоч, власне кажучи, я вже обрав собі місце, а втім, було не зайве подивитися на інші місця, що могли бути кращими. З трьох місць, які ми оглянули, нам подобалось особливо одне. Чималий струмок впадав тут у відкрите море, але я, прийшовши з багатьох ознак до висновку, що тубільці мають звичку приходити сюди часто, лишають тут свої піроги, а недалеко звідси обробляють плантації, сказав командирові про свій намір оселитися на першому місці, яке я сам обрав.
О третій годині послані з корвета люди заходились очищати місце від кущів та дрібних дерев, а теслярі взялися будувати хатину, почавши з того, що повбивали палі під тінню двох величезних дерев.
22, 23, 24, 25 вересня
Всі ці дні я був зайнятий будуванням житла.