Він був занадто живущий, занадто дужий і чистий тілом та духом, щоб підпасти під владу алкоголю. У своїх мандрах по краї, з собачим запрягом чи в човні, він місяцями не пив нічого міцнішого за каву, а був і такий рік, коли й тієї кави не бачив. Але він мав товариську вдачу, а що на Юконі товариство можна було знайти тільки в шинку, то він і виявляв її в такий спосіб. Ще змалку він звик бачити в золотошукацьких селищах Заходу, що чоловіки розважаються лише так, і для нього то був єдиний спосіб поводитись у товаристві, іншого він не знав.
Дарма, що вбраний так самісінько, як і решта відвідувачів "Тіволі", він визначався з-поміж них. На ногах він мав мокасини з м'яко вичиненої лосячої шкіри, вишивані на індіянський взір намистинками. Штани на ньому були звичайні, а куртка — пошита з укривала. При боці теліпались довгі шкіряні рукавиці, підбиті хутром. Юконським звичаєм, вони висіли на ремінці, перекине йому через шию. На голові була хутряна шапка з піднятими навушниками й поворозками, що метлялись не зав'язані. Своїм худорлявим, довгастим обличчям, вилицями і ледь запалими щоками він дуже нагадував індіянина. Засмага на виду та гострий погляд чорних очей тільки збільшували цю подібність, хоч з його бронзової шкіри, та й з очей знати було, що він білий. Він показував більш, як на тридцять років, хоч воднораз його чисто виголене лице без жодної зморшки здавалося хлоп'яцьким. Та він пережив і витерпів далеко більше, ніж пересічна людина, і це поклало на ньому якийсь невловний слід, що виказував його вік. Він жив простим і напруженим життям, і це жевріло у нього в очах, тремтіло в голосі й немовби завжди шепотіло навіть зі стулених уст.
Губи в нього були тонкі й щільно стискались над рівними зубами. Загнуті вгору кутики м'якшили їхню суворість, а дрібнесенькі зморшки в кутиках очей свідчили про веселу вдачу. Якби не ці необхідні якості, його натура, суттю своєю дика, була б жорстокою і немилосердною. Ніс був тонкий, гарний, з досить широкими ніздрями, ані завеликий, ані замалий, чоло трохи вузьке, але високе, опукле, прегарної форми. До індіянського тину знов же пасувало і його волосся — рівне, чорне, з тим полиском, що його дає тільки здоров'я.
— Буйний День, а свічки палить, — засміявся Ден Макдональд, коли з кімнати, де танцювали, бухнули покрики й регіт.
— І ніхто не потрапить цього так, як він, еге ж, Луї? — озвався Олаф Гендерсон.
— А так, — відказав Луї. — Хлопець — щире золото!
— І коли господь бог в останній день промиватиме його душу, — додав Макдональд, — йому доведеться чимало попокидати лопатою в жолоб.
— Добре сказано! — промурмотів Олаф Гендерсон, захоплено дивлячись на старого шинкаря.
— Ай добре, — згодився й француз Луї. — Я так гадаю, що з цієї нагоди не гріх і хильнути.
РОЗДІЛ II
О другій годині вночі танцюристи, виголодавшися, припинили танці на півгодинки, щоб трохи підживитися. Саме тоді Джек Кернс запропонував покера. Джек був огрядний чолов'яга з грубуватим обличчям. Удвох із Ветлсом зробив він колись відчайдушну спробу закласти факторію у верхоріччі Койокуку, далеко за Полярним колом. Повернувшись назад, до своїх факторій на Сороковій та Шістдесятій Милях, він поклав собі шукати щастя в іншому напрямі й виписав із Штатів невеличкого тартака й річкового пароплава. Тартак був уже в дорозі, індіяни везли його собаками через Чілкутський перевал. На Юконі його сподівалися раннього літа, коли зійде крига. Пізніше влітку, коли Берінгове море та гирло Юкону зовсім звільниться від криги, пароплав, складений у Форті Сент-Майкл, мав прибути річкою, вщерть навантажений усяким припасом.
Отож Джек Кернс запропонував покера. Француз Луї, Ден Макдональд і Кембл (той, що йому колись пощастило на Лосячому) не танцювали за браком дам і через те сприйняли пропозицію прихильно. Вони саме шукали собі п'ятого, коли з прибічної кімнати з'явився Буйний День попідруч з Дівою і з хвостом танцюристів за собою. Почувши, що його кличуть, він підійшов до столу в кутку.
— Хочеш до нас? — запитав Кембл. — Як тобі щастить сьогодні?
— А певне, мені сьогодні щастить! — відказав зраділо Буйний День, і враз відчув, що Діва застережливо тисне йому руку. Їй хотілося ще потанцювати з ним. — Далебі, щастить, але я радніший танцювати. Та й шкода оббирати вас.
Ніхто не сперечався. Коли віп відмовив, то вже відмовив твердо. Діва потягла його за руку, щоб іти перекусити разом з танцюристами. Та настрій йому раптом змінився. Не можна сказати, щоб йому пропала охота до танцю або захотілось Діву уразити, але його волелюбна вдача повстала проти її настирливості. Він і думки не припускав, щоб якась жінка могла ним командувати. Жінкам він подобався, проте в його житті вони багато не важили. Вони були йому забавкою, втіхою, навіть спочинком після більшої життєвої гри. Він не відрізняв жінок від віскі або карт, хоч давно спостеріг, що легше відучитися від віскі й карт, аніж відкараскатись від жінки, коли вона тебе обплутає.
Він був раб себе самого, що цілком природно в людини зі здоровим "я", але всякого іншого рабства панічно боявся. Солодка неволя кохання була йому зовсім незбагненна. Закохані люди здавались йому божевільними, а над божевіллям — гадав він — не варто й замислюватись. От товаришувати з чоловіками — це зовсім не те, що кохання. В товаришуванні нема ніякої неволі. Це ділова угода між людьми, де ніхто ні за ким не вганяє, але кожен несе свою частину тяжкої праці й небезпеки, вганяючи за життям і золотом. Чоловіки й жінки вганяють одне за одним, намагаючись неодмінно заневолити одне одного, а в приязні між чоловіками цього немає. І хоч він мав надлюдську силу і давав своїм товаришам більше, ніж одержував сам, але робив це не з примусу, а просто від щедрот своєї праці та героїчних зусиль. Траплялось, переходивши межигір'ями, де дмуть вічні буревії, чи болотами, що кишать мошвою, він ніс на собі вдвічі важчу ношу, ніж будь-хто з товаришів, але робив те з доброї волі, і несправедливого тут не було нічого. Кожен працював що було сили. Один дужчий, другий кволіший, — так воно є, та доки чоловік працює, віддаючи всю свою силу, доти праця чесна й угода чиста, і кожне має справедливу пайку.
З жінками не те. Жінка дає мало, а вимагає всього. Коли трапиться чоловікові раз-другий на неї зирнути, її вже бере охота обплутати його поворозками свого фартуха. От хоч би Діва. Вона позіхала на весь рот, коли він увійшов, і зраділа хтозна-як, коли він запросив її до танцю. Один танець ще туди-сюди, але щойно він протанцював з нею два, три танці, потім ще кілька, — вона вже тисне йому руку, коли його кличуть у карти грати. Ось тобі вже й поворозка, а піддайся раз, то й кінця не буде. Звісно, дівка вона гарна, здорова, ставна, і вродою тішить око, та й танцює дуже добре. Та біда в тому, що вона жінка з властивим усякій жінці бажанням зв'язати чоловіка, спутати його й накласти своє тавро; краще тоді покер. Адже він його любить не менш, ніж танці.
І Буйний День не піддався Діві, не зрушив з місця. Він сказав:
— А втім, я не від того, щоб трохи вас витрусити!
Він почув, як Діва знов потягла його за руку. Їй таки хотілось його обплутати. І на мить у ньому прокинувся дикун, переляканий і кровожерний. У цю безмежно коротку мить він був подібний до тигра, розлютованого тигра, що відчув перед собою пастку. Якби він був справжній дикун, то він або вибіг би прожогом геть із шинку, або кинувся б на Діву й забив би її. Але враз у ньому ворухнулась віками вихована дисципліна, що обернула людину, хоч і не зовсім, на стадну істоту, і він мимохіть відчув навіть якийсь жаль до жінки. Усміхаючись і зазираючи їй у вічі, він лагідно сказав:
— Піди попоїж чого-небудь. Я не голодний. Ми з тобою потім ще потанцюємо, ще ж зовсім рано. Іди, рибонько!
Тоді вивільнив свою руку і, жартома підштовхнувши Діву в плече, повернувся до столу.
— Коли без обмеження, я граю з вами.
— Межа — до стелі, — сказав Джек Кернс.
— Тоді геть стелю!
Грачі перезирнулись, і Кернс оголосив:
— Гаразд, без стелі.
Елам Гарніш сів на вільного стільця й сягнув був до кишені по торбинку з золотом, та передумав. Діва на хвильку запишала губи, тоді відвернулась і пішла з іншими до прилавка.
— Я принесу тобі сендвіча, Буйний Дню, — кинула вона через плече.
Гарніш кивнув головою. Усмішкою вона дала йому взнаки, що не сердиться. І він був дуже радий, що врятувався від пут, не вразивши її надто боляче.
— Граймо на бляшки, а то марки геть стола завалюють. Як, не заперечуєте?
— Я згоден, — відповів Кембл. — Моя йде за п'ятсот доларів.
— І моя, — сказав Гарніш.
Інші й собі визначили вартість своїх бляшок. Француз Луї, найскромніший, пустив свої по сто доларів.
На Алясці тоді ще не водилось ні шахраїв, ані шулерів. Гралося чесно, люди вірили одне одному. Чоловікове слово варте було золота в його гамані. Довгастій мосянжевій бляшці вся ціна була який цент, проте коли вже хто грав на неї в карти й оголошував, що вона варта п'ятсот доларів, її й приймалося за п'ятсот доларів. Той, хто вигравав, певен був, що його партнер викупить свою бляшку, відваживши йому золота на п'ятсот доларів.
Бляшки мали різний колір, і через те легко було пізнати, котра чия. За тих перших часів на Юконі нікому і на думку не спало вимагати гроші на стіл. Кожен відповідав за програш усім своїм майном, хоч би де і яке воно було.
Гарніш зняв колоду — йому випало роздавати. Уважаючи це за добру прикмету, він гукнув, щоб усім присутнім принесли випити. Даючи першу карту Макдональдові, що сидів ліворуч від нього, він промовив:
— Ну, пригинайтесь тепер до самої землі, мелмюти, кудлачі, сиваші! Впирайтеся лапами, наляжте на шлейки, натягуйте посторонки! Гайда! Гей! Рушаймо до пані Фортуни! Та будьте певні, що дорога важкенька, крутенька й слизенька, і гін добрий буде, чимало хто без ніг зостанеться!
Спочатку гра йшла зовсім спокійно. Грачі більше мовчали, хоч навколо все гулом гуло. Елам Гарніш ніби кинув іскру. У двері входили нові й нові відвідувачі. Коли Буйний День гуляв, ніхто не хотів проґавити такого видовища. Кімната для танців була повнісінька. За браком жінок декотрі чоловіки пообв'язували рукави хусточками й танцювали за дам. Біля гральних столів товпилися люди.