Він був на ангела, що з божих
Небес до неї прилітав
І від гріха охороняв,
В вінці з проміння золотому,
Що на чолі сіяв святому...
Для нього слів у нас нема,
То був не пекла дух жахливий,
Він ніби вечір був мінливий:
Ні світло дня, ні ночі тьма.
ЧАСТИНА ДРУГА
І
"О татку мій, залиш погрози,
Свою Тамару пожалій!
Я плачу... Бачиш ти ці сльози?..
Вони не перші, тату мій!
Хай юнаки до мене линуть,
Несуть серця свої і юнь, —
Немало в Грузії красунь!
А я нікому за дружину
Не зможу бути, рідний мій!..
О, не кляни мене, постій!
Ти бачиш сам, я сохну, в'яну,
Мене терзає дух незнаний
Непереборних мрій огнем.
Я гину... Пожалій мене!
Не можу'бути я з журбою
В цих дум пекельному чаду;
За монастирською стіною
Я порятунок свій знайду.
Туди я пташкою полину,
І келія, мов домовина,
Зустріне хай дочку твою..."
II
І в божий дім батьки Тамару
Навіки з дому одвезли,
У власяницю, мов на кару,
Красу дівочу одягли.
Та й під одежею святою,
Як під узорною чадрою,
Гріховна мрія знов і знов,
Серед свічок і молитов,
Дівочу хвилювала кров...
В вечірній час і в час ранковий,
Вночі і вдень, вночі і вдень,
Вона знайому чула мову
Серед божественних пісень.
В похмурому просторі храма
Сіяв, над блиском вівтаря,
Серед туману фіміама,
Знайомий образ, як зоря,
Й кудись примарною рукою
Тамару кликав за собою...
НІ
Там, де чинари і тополі
Рядами стали в дружнім колі,
В тіні між пагорбів густій
Ховався монастир святий.
Як ніч надходили, мов хмара,
І серед гір лягала мла,
Лампада грішної Тамари
Крізь вікна сяево лила.
Там, у тіні дерев мигдальних,
Де ряд хрестів стояв печальних.
Безмовних вартових гробниць,
Тремтіли радо співи птиць,
І по камінню від криниць
Струмки холодні дзюркотіли,
В єдиний злившися потік
На дні ущелини, де лік
Природа квітам загубила.
IV
Було на північ видно гори,
В огні ранкової аврори,
Коли тонкий від диму слід
Синіє в глибині долини,
І, обернувшися на схід,
Молитись кличуть муедзини,
Й лякають дзвони тишину,
І будять монастир од сну;
По воду юною ходою
Грузинки з глеками. В ясну
Піднесли гори вишину
Снігами вкриті верховини.
У барв лілово-ніжній грі,
Що надвечірньої години
Були рум'яні від зорі;
І височів над гір юрбою,
Чоло підвівши вище хмар,
Казбек — Кавказу володар —
В чалмі із ризи парчової.
Та чистих радощів не знає
Тамари серце; в муках мрій
Уся земля здається їй
Сумною й темною без краю.
Чи кине ранок промінь свій,
Чи ніч покриє даль габою, —
Все будить розпач лиш у ній,
Усе охмарене журбою.
Як день погасне за горою
І пить росу почне трава,
Перед іконою святою
Вона сльозами вилива
Печаль свою, печаль безкраю.
Ридання, сповнене одчаю,
Лякає в тьмі мандрівника,
І дума він: "То дух прикутий
В печері стогне"... і рука
Його нагай міцніш стискає,
Й коня він швидше поганяє.
VI
А дні пливуть, нема їм дна.
Тамара часто край вікна
Сидить скорботна, одинока,
І зорить в даль уважним оком,
Зітхає й жде, під біг годин...
їй хтось шепоче: "Прийде він!"
Не марно в снах вона спокою
Не знала, й він з'являвся їй,
З очима в тоскності німій,
Під шепіт мови неземної...
Життя подібне їй до ночі,
Сама не відає чому:
Святим молитися захоче,
А серце молиться йому.
Без сил од боротьби з собою
Чи схилиться на ложе сна,
Уся в огні тремтить вона,
Пече подушка, давить млою
її гаряча тишина.
Нема куди втекти від муки,
І лиш туман стоїть в очах...
Обіймів ждуть жадібно руки,
Цілунки тануть на вустах...
VII
Покрила Грузії долини
Вечірня мла. Далеких гір
Уже туманяться вершини.
І Демон в думах про єдину
Знов прилетів у монастир.
І там, де мурій довгі тіні
Над сонним дзвоном ручаїв,
Він довго мирної святині
Порушить супокій не смів,
Здавалось, замір свій жорстокий
Готовий був покинуть він.
І під його нечутним кроком
Без вітру листя/в тьмі глибокій,
Тремтіло — ніби без причин...
Скрізь тишина стоїть незмінна...
Він зводить очі до вікна —
Неначе жде когось вона,
Лампади промінь звідти лине...
І от, мов вітер десь майнув,
Крилом вгамовуючи муки,
І розітнули тишину
Чинари дзвін і пісні звуки,
Що, наче сльози, потекли
Один за одним... мов зложив
На небі, для землі, той спів
Хтось ніжний-ніжний... І були
І звуки ті і весь той спів
Немов солодке щастя й туга!
Мов ангел із небес до друга
Шляхом таємним прилетів
І тихо річ свою повів,
Про дні далекі спогадання.
Уперше Демон і кохання,
І тугу зрозумів людей.
Вжахнувсь він, хоче відлетіти,
Але крило немов прибите:
І чудо! Із його очей
Сльоза на темні впала плити,
І досі можна бачить слід
Під монастирською стіною:
Його сльозою нелюдською
Наскрізь пропечений граніт!..
VIII
І він іде, любить готовий,
Щоб стать навік на путь добра.
І дума він — для щастя знову
Прийшла сподівана пора.
Неясний трепет сподівання,
Перед незнаним жах німий,
Неначе в першу мить кохання.
Опали дух його хмурний,
Лихе було в тім провіщання!
Він увіходить. Перед ним
Стоїть прекрасний херувим,
На варті грішної черниці,
Вінець на ньому проміниться
Огнями раю над чолом.
Тамару він закрив крилом,
І духа злого зір нечистий
Він засліпив огнем святим.
Були слова його огнисті
Докором сповнені тяжким:
IX
"Дух неспокійний, дух лукавий,
Хто ждав твоєї тут появи?
Тут думи чисті лиш живуть,
Тут не було гріха донині.
В мою любов, мою святиню
Не прокладай злочинну путь.
^Як ти насмілився прибуть?"
Лиха усмішка зазміїлась
У злого духа на устах,
Ненависть давня пробудилась
І загорілася в очах.
"Вона моя! — сказав він грізно. —
Залиш її, вона моя!
Ти рятувать з'явився пізно
І з нею нам ти не суддя.
На серце, сповнене гордині,
Я положив печать свою.
Твоєї тут нема святині,
Тут я паную і люблю!"
І херувим поникло глянув
На бідну грішницю, сумний...
Крильми махнув він і розтанув,
Як промінь сонця золотий.
X
Тамара
Ти хто такий? З жахливим словом
Тебе послав чи ад чи рай?
Чого ти хочеш?
Демон
Ти чудова!
Тамара
Хто ти такий? Відповідай!..
Демон
Я той, кого ти чула й знала
Ув опівнічній тишині,
Чия душа твоїй шептала,
Чий сум ти смутно відгадала,
Чий образ бачила вві сні.
Я той, чий зір в'ялить до краю
Ще молодий надії цвіт,
Кого живе все проклинає,
Кого ненавидить весь світ.к
Я цар пізнання і свободи,
Я бич рабів моїх земних,
Я ворог неба, зло природи —
І от я біля ніг твоїх!
До тебе я приніс з журбою
Молитву радісну мою,
Любові першої земної
Гарячі сльози... О, молю,
Мене ти вислухай з жалю!
Могла б ти словом повернути
Мене добру і небесам,
І, скинувши гріховні пута,
В новому блиску був я б там.
О, тільки вислухай, молю?
Я раб твій, я тебе люблю!
Свою зненаввдів я владу,
Як тільки я тебе зустрів,
І смертним бути захотів,
Безсмертю власному не радий.
Так, я позаздрив мимоволі
Неповній радості земній.
Не жить, як ти, в цім — стільки болю.
Нарізно — страшна жить мені?
Неначе променем нежданим
Спахнула враз душа моя,
Печаль на дні старої рани
Заворушилась, як змія.
Без тебе вічність неозора
І володінь моїх простори,
Немов без значення слова —
Розкішний храм без божества!
Тамара
Залиш мене, о дух лукавий!
Не вірю ворогові я...
0 боже мій! Душа моя,
Неначе вогняної лави,
Отрути сповнена... Ніяк
Молитви слів не пригадаю.
Мій розум слабне, я конаю...
1 вороття нема назад.
Послухай, ти мене загубиш.
Твої слова — вогонь і яд.
Скажи, чому мене ти любиш?
Демон
Чому, красуне? Розгадать
Не сила. Повний щастя знову,
З чола злочинного зірвать
Вінець я зважився терновий;
Я все минуле кинув в прах,
Мій рай, мій ад — в твоїх очах.
Люблю тебе так, як ніколи
Тебе любить ніхто б не зміг,
Всією силою і болем
Безсмертних дум і мрій моїх.
В душі твій образ, як святиня,
Живе від світу перших днів,
Мені як сонце він світив
В ефіру вічного пустині.
Тривожив думу він мою,
Твоє ім'я мені звучало,
В блаженства дні мені в раю
Тебе одної неставало.
Якби могла ти зрозуміть,
Яка нудьга, яка гіркота,
Коли не можна розділить
Ані страждань, ні насолоди,
Ні тишини, ні бур, ні гроз,
В віках самотньому блукати,
За зло похвал не дожидати
І нагороди за добро;
Терзатися самим собою,
І мукою, і боротьбою
Без мирних днів, без торжества!
Завжди жаліть, і не бажати,
Все бачить, знать і почувати
Всією силою єства,
Усе зненавидіть без краю
В віках, що в безвість одлітають,
На всьому бачить їх печать,
І все на світі зневажать!
Як тільки Богове прокляття
Збулось, став зразу відчувать я
Природи холод, що була
Для мене сповнена тепла;
Синіли навкруги простори;
Весільні бачив я убори
Світил, знайомих так давно...
Вони пливли, всі в злоті, мимо —
І що ж! Свойого побратима
З них не пізнало ні одно,
І став я кликати з одчаєм
Таких же гнаних, як і я,
Але облич, де лють безкрая,
Не міг пізнать уже ніяк.
І я крильми змахнув легкими,
Помчався — та куди, за чим?
Не знаю... Друзями своїми
Невизнаний, у світі цім
Лишився сам я, невтомимим.
Так без вітрил і без керма,
Розбитий бурею морською,
Хитливий човен за водою
Пливе... Одірвана від хмар,
Хмарина так летить і мріє,
Але ніде пристать не сміє.
Летить, мов кинене орля,
Бог зна куди і відкіля!
І я людьми не довго правив,
Гріху не довго їх навчав,
І благородне все неславив,
І все прекрасне проклинав.
Не довго... Чистий промінь віри
Назавжди погасив я в них...
Чи ж варт були зусиль моїх
Невігласи і лицеміри?
І я.помчав в тумани гір,
Що мандрівний манили зір,
Блукати в тьмі ночей глибокій...
І часто вершник одинокий,
Оманним зраджений огнем,
Летів у тьму разом з конем
І марно кликав... Слід кривавий
За ним на скелі червонів...
Але похмурі ці забави
Не довго тішили мій гнів!
В борні з.шаленим ураганом,
Що люто в груди бив мені,
У блискавицях і туманах
Шумливо мчав я в вишині,
Щоб у стихій бентежнім гулі
Тривогу серця заглушить,
Забути дні мої минулі,
Що не забуду ні на мить.
Всі люди, роджені землею
Для марних мук і поривань,
Моїх невизнаних страждань
Не варті й миті однієї!
Що люди? їх життя і труд?
їх смерть земних позбавить пут.
Надія є — небесний суд,
Що їх простить, хоч покарає.
Моя ж печаль незмінно тут,
їй краю, як мені, немає.
І не заснуть в могилі їй,
Вона то лащиться, мов змій,
То, мов огнем, пече без краю,
То душу кам'яно стискає,
І вир неугасимий цей —
Надій погаслих мавзолей!
Тамара
Мені страждань твоїх не треба,
Для чого знати їх мені?
Ти согрішив...
Демон
Чи проти тебе?
Тамара
Нас можуть чути!..
Демон
Ми одні!
Тамара
А Бог?
Демон
На нас він і не гляне, —
Він тільки небом зайнятий!
Тамара
А в пеклі кара невблаганна?
Демон
Ну що ж! І там я буду твій!
Тамара
Хто б ти не був, незнаний друже,
Твій голос душу порива,
В солодкім чарі, як недужа,
Твої я слухаю слова.
Коли ж вони в собі ховають
Туман облудливий, — і я...
О, пожалій мене, благаю!
Нащо тобі душа моя?
Невже красою я не схожа
На всіх, що зір твій проминув?
Цвітуть вони, неначе рожі;
Як тут, незаймане їх ложе
Рукою смертний не торкнув.
Ні, поклянись мені, благаю,
Скажи, — ти бачиш, я страждаю,
Солодкий жах мене проймає...
Ти зрозумів усе до краю,
І вірю — пожалієш ти.
Клянись мені...