Прибули троє мужів з роду селектритів: Діодій, Тріодій і Гептодій, в головах яких був такий бездоганний вакуум, що їхнє мислення було чорне, як ніч без зірок. Прибув Перпетуан, з голови до п'ят у лейденській зброї, з колектором, який геть позеленів у трьохстах битвах; Матрицій Перфорат, що дня не міг прожити, аби не провести на комусь інтегральне зчислення; він привіз із собою непереможного кібера, якого звали Струмос. З'їхались усі, і коли двір був уже повний, прикотилась до його порогів бочка, з якої у вигляді крапель живого срібла виплив Ерг Самозбудник, котрий міг набирати будь-якої довільної форми.
Побенкетували герої, опромінивши замкову залу так, що аж мармурова стеля засвітилася рожевим, наче хмара при заході сонця, і вирушили, кожен своєю дорогою, шукати блідавця, викликати його на бій смертельний і забрати ключик, а разом з ним заволодіти королівною і троном Болюдарів. Перший, Стрежислав Мегават, полетів на Кольдею, де живе плем'я драглинів, щоб узяти там язика. Пірнаючи в їхню мазь, він прокладав собі дорогу ударами керованої на відстані шпаги, але нічого не добився, бо коли надто розпалився, лопнула в ньому система охолодження, і знайшов незрівнянний фехтувальник свою могилу серед чужих, а його енергійні катоди навіки поглинула нечиста мазь драглинів.
Двоє автоматеїв-суперників дісталися до країни радомантів, які із сяючих газів зводять будівлі, займаються променетворчістю й відомі такою скнарістю, що кожного вечора перелічують усі атоми своєї планети; погано прийняли скнари радоманти автоматеїв. Вони показали їм безодню, повну оніксів, малахітів, алмазів і лазуритів, а коли електрицарі звабились на коштовності, замурували їх, засипавши з висоти лавою шляхетного каміння. Коли ця лава сунула, довкола стало так ясно, наче впали стобарвні комети. Річ у тім, що радоманти перебували в таємній змові з блідавцями, про що ніхто не знав.
Третій, Протезій Конструктор, після тривалої подорожі крізь міжзоряний морок дістався аж до країни альгонців. Там його зустрів справжній шквал кам'яних метеоритів. Врізався в них корабель Протезія, наче в стіну, і з потрощеним стерном дрейфував у просторі, а коли наближався до далеких сонць, їх світло навпомацки блукало по очах нещасного сміливця. Четвертому, Арбітрону Космозофовичу, спочатку пощастило більше. Проминувши Андромедську ущелину, пройшовши чотири спіральні круговерті Гончаків, опинився в спокійному вакуумі, сприятливому для його світляного судна, і сам швидким променем наліг на стерно; позначаючи свій слід пломенистим хвостом, прибився до берегів планети Маестриції, де серед метеоритних брил побачив розбитий кістяк корабля, на якому вирушив був Протезій. Перш ніж поховати під базальтовою скелею могутній корпус конструктора, що виблискував і був холодний як за життя, Арбітрон зняв з нього обидва іскропоглиначі, срібний і чорний, використовуючи їх як щити, і рушив уперед.
Дикою була гірська Маестриція, гуркотіли по ній кам'яні лавини, у хмарах, що нависали над безоднями, спалахували срібні леза блискавок. Серед цих ущелин у зеленому малахітовому яру й напали паліндроміди на рицаря. Шмагали його блискавками згори, а він захищався від них іскропоглинальним щитом, і тоді поліндроміди пересунули вулкан, приставили Арбітронові до спини кратер і плюнули вогнем. Впав рицар, і розпечена лава влилася йому в череп, звідки виплавилося все срібло.
П'ятий, Палібаба-інтелектрик, не рушав нікуди, а зразу ж за межами Болюдарового королівства зупинився й пустив на зоряні пасовиська своїх робослів, сам же вмикав, настроював і програмував цифрову машину, бігав над її вісімдесятьма скринями, а коли вони зарядилися струмом і від розуму машина аж розбухла, почав ставити їй короткі обдумані запитання: де живе блідавець? як знайти до нього дорогу? як його обдурити? як забити баки, щоб забрати ключик? Коли відповіді були неточні й ухильні, вибухав гнівом і вчив машину так, що аж міддю розігрітою, починала смердіти, і доти лупив її і лаяв, вигукуючи: "Зараз же кажи мені правду, проклята стара цифрова машино!" — доки не розплавилися клеми й не потекло з них срібними сльозами олово, з тріском полускалися перегріті труби, а Палібаба так і лишився стояти над розжареною руїною лютий і з палицею в руках.
Довелося вертатися додому ні з чим. Він замовив нову машину, але мусив чекати її не менше як чотириста років.
Шостою була подорож селектритів. Діодій, Тріодій і Гептодій вдалися до іншого способу. В них були невичерпні запаси тритію, літію і дейтерію, і вони задумали з допомогою вибухів тяжкого водню здолати всі дороги, які ведуть до країни блідавців. Проте не знали, де ті дороги починаються. Хотіли спитати вогненноногих, але ті зачинилися від них за золотими мурами своєї столиці, вергаючи вогонь; войовничі селектрити пішли на штурм, не шкодуючи ні тритію, ні дейтерію, що аж зірок на небі від пекельних атомних вибухів не ставало видно. Мури виблискували, наче золото, проте під впливом вогню виказували свою справжню природу, перетворюючись на хмари сірчаного диму, бо ж зведено їх було з колчеданів-іскорок. Там Діодій загинув, розчавлений вогненноногими, і розум його розчахнувся, посипавшись на панцир букетом різнокольорових кристалів. Його поховали в труні з чорного олівіну й рушили далі, до володінь Осмалатицького, де владарював зоребоєць король Астроцидес. У нього була скарбниця, повна вогняних яєць, вилуплених білим карликом, і таких важких, що тільки страшна сила палацових магнітів їх тримала, щоб не шугнула у глиб планети. Хто ступнув на його землі, не міг ворухнути ні рукою, ні ногою, бо нечуване тяжіння сковувало міцніше від будь-яких гвинтів і ланцюгів. У тяжкий бій мали з ним вступити Тріодій та Гептодій. Побачивши їх під твердинями замку, Астроцидес викочував одного по одному білих карликів і пускав Гептодію і Тріодію в обличчя тіла, що вивергали вогонь. А все ж вони перемогли його, і він підказав їм, якою дорогою потрапити до блідавців, ввівши їх в оману, бо сам її не знав, та дуже вже хотів позбутися страшних войовників. Вони потрапили в чорне ядро мороку, де Тріодія хтось підстрелив з вогнемета антиматерією; може, то був хтось із мисливців-кіберносів, а може, то був самопал, поставлений на безхвосту комету. Принаймні, Тріодій зник, ледве встигнувши крикнути: "Аврук!", слово, що вживалось як бойовий клич роду. Гептодій рушив далі, проте і його спіткала гірка доля. Його корабель опинився між двома потоками гравітації, які називають Бахридою і Сцинтілією; Бахрида прискорює плин часу, а Сцинтілія уповільнює, і між ними утворюється смуга застою, в якій час не рухається ні вперед, ні назад. Так живцем і завмер там Гептодій, разом із численними фрегатами й галеонами інших астрадьєрів, піратів і пітьмострусів, зовсім не старіючи, в тиші й страхітливій нудьзі, ім'я якій Вічність.
Коли отак скінчився похід трьох селектритів, Перпетуан, кіберграф Баламський, сьомий з тих, хто мав вирушити в подорож, довго не вирушав. Цей електрицар готувався до війни довго, добираючи найбойовитіших кондукторів, найжвавіших іскровиків, метальників і штовхачів; бувши розважливим, він поклав собі йти на чолі вірної дружини. Під його знамена сходилися конквістадори, прийшло також багато безроботів, котрі, не маючи іншого заняття, вирішили побавитись у війну. Сформував з них Перпетуан надійну галактичну кінноту, що складалася з тяжкої, панцерної, яку називають слюсарією, і кількох легких загонів, в яких служили винищувачі. Одначе на думку про те, що має оце йти й накласти життям у незнаних краях, що перетвориться в якійсь калюжі на іржу, його пойняв невимовний жаль, залізні ноги підігнулися під ним, і він тут-таки вернувся додому, від сорому й розпуки плачучи топазовими слізьми, бо ж був багатий, мав душу повну скарбів.
Зате передостанній, Матрицій Перфорат, узявся до справи розумно. Чув він про країну пігмеліатів, працьовитих карликів, рід яких пішов від того, що в їхнього конструктора зіслизнув на креслярській дошці рейсфедер, через що на матриці вони всі до одного вийшли горбатими покручами; переробляти він їх не став, і такими вони й пішли в світ. Ці карлики нагромаджують, як дехто інший, скарби, тому їх прозивають ловцями Абсолюту.
Їхня мудрість полягає в тому, що вони не використовують знання, а колекціонують. До них і вирушив Перфорат, поклавши собі взяти їх не збройною силою, а галеонами, палуби яких аж вгиналися від чудових подарунків; він гадав зажити їхньої прихильності одежою, що аж купалася в позитронах, посічених нейтронним дощем, віз їм атоми золота, завбільшки з чотири кулаки, бутлі, в яких хлюпотіли найрідкісніші іоносфери. Та погребували пігмеліанти навіть благородним вакуумом, гаптованим хвилями розкішних астральних спектрів. Марно він у гніві погрожував їм, що нацькує на них свого електричного струмовика. Врешті дали вони йому свого провідника, але він був міріадоруким і всі напрямки завжди показував одночасно.
Прогнав його Перфорат і пустив по сліду блідавців струмовика, проте виявилося, що слід був хибний; саме тоді там пройшла кальцитова комета, і простодушний струмовик переплутав кальцит із кальцієм, який є основним складником кісток у блідавців. Звідси й помилка. Довго метався Перфорат серед що далі то тьмяніших сонць, бо потрапив у дуже стародавню околицю Всесвіту.
Минаючи амфілади пурпурових велетнів, він зауважив, що його корабель разом із мовчазним кортежем зірок відбивається в спіральному дзеркалі, в такому собі срібношкірому люстрі; здивувався Перфорат і про всяк випадок взяв у руки гасильник супернових, який він купив у пігмеліантів, щоб уберегтися від надмірної спеки на Чумацькому Шляху. Він не знав, на що дивиться, а був то вузол простору, його найкомпактніший двигун, не відомий навіть тамтешнім монастерійцям. Знають про нього лише те, що коли хто до нього дійде, то вже не вернеться. Донині не відомо, що сталося з Матрицієм у тому зоряному млині. Його вірний струмовик вернувся додому сам, тихо скавулячи в порожнечу, і його сапфірові очі бралися таким жахом, що коли хтось зазирав у них, то його поймав дрож. Тим часом ні корабля, ні гасильниць, ні Матриція ніхто вже ніколи не бачив.
Рушив сам-один у подорож і останній з них, Ерг Самозбудник.