Вони знову повернулися до вітальні. То була затишна й чарівна кімната, у ній панувала саме та атмосфера, яка подобалася Ґвенді. Напад паніки, який вона щойно пережила, здавався їй незбагненним. Що на неї найшло? У цьому домі не було нічого поганого.
Запитавши в місіс Генґрейв дозволу оглянути сад, вона вийшла через засклені двері на терасу.
Тут мають бути сходи, подумала Ґвенда, спускаючись на моріжок.
Але замість сходів там були справжні хащі форситії, які в цьому конкретному місці, схоже, виросли набагато густішими й вищими, ніж зазвичай, геть затуливши вид на море.
Ґвенда кивнула сама до себе. Вона все це змінить.
Ідучи за місіс Генґрейв, вона пройшла вздовж тераси й спустилася на кілька кроків униз, на далекий куток моріжка. Звернула увагу на те, що чагарі на скельних виступах ніхто ніколи не розчищав, а більшість розквітлих кущів давно слід було підстригти.
Місіс Генґрейв промурмотіла вибачливо, що сад досить занедбаний. Вона могла дозволити собі запрошувати садівника лише двічі на тиждень. Але здебільшого той не приходив узагалі.
Вони оглянули невеличкий, але дуже цікавий окремий садочок, до якого виходили двері з кухні, і повернулися в дім. Ґвенда сказала, що хоче подивитися ще кілька будинків, і хоч Дім-на-Горі (яка нецікава назва!) їй дуже сподобався, вона ще не готова ухвалити остаточне рішення.
Місіс Генґрейв розпрощалася з нею з виразом сумної задуми, наостанок з особливою протяжністю шморгнувши носом.
Ґвенда повернулася до агентів, зробила офіційну пропозицію, пославшись на оцінку страхової фірми, і решту ранку присвятила прогулянці по Дилмауту. Це було чарівне й старомодне курортне містечко на морському узбережжі. На його далекому "модерному" кінці були два готелі, що здавалися цілком сучасними, та кілька недобудованих на вигляд бунгало, але географічне розташування узбережжя, підпертого низкою пагорбів, урятувало Дилмаут від надмірного зростання.
По обіді Ґвенда одержала телефонний дзвінок від агентів, які повідомили, що місіс Генґрейв прийняла її пропозицію. З лукавою усмішкою на вустах Ґвенда пішла на пошту й надіслала телеграму Джайлзові:
Я купила будинок. Кохаю. Ґвенда.
– Це його здивує, – сказала Ґвенда, звертаючись сама до себе. – Він переконається, що і я дещо вмію.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Шпалери
I
Минув місяць, і Ґвенда оселилася в Домі-на-Горі. Вона забрала меблі Джайлзової тітки зі складу й обставила ними будинок. То були старовинні меблі дуже високої якості. Одну чи дві великі шафи на одяг Ґвенда продала, але решта чудово розташувалися в їхньому новому домі й були з ним у цілковитій гармонії. Невеличкі гарні столики з пап'є-маше, оздоблені перламутром і розфарбовані замками та трояндами, вона поставила у вітальні. У цьому гарнітурі були також столик для рукоділля, що мав під стільницею приладнаний мішок із чистого шовку, письмовий стіл із рожевого дерева та стіл із червоного дерева при канапі.
Так звані легкі стільці Ґвенда розподілила між різними спальнями й купила два великі й зручні глибокі крісла для себе та Джайлза, поставивши їх по обидва боки каміна. Велику канапу зразка "честерфілд" вона звеліла поставити під вікнами. Для штор Ґвенда обрала старомодний чинц блакитного кольору з візерунком троянд у вазонах та жовтих птахів. Тепер вітальня стала такою, якою Ґвенді хотілося її бачити.
Проте вона ще не до кінця обставила свою оселю, і майстри досі перебували в домі. Їм би час його покинути, проте Ґвенда розуміла, що поки сама не оселиться тут, у домі, вони звідси не підуть.
Зміни на кухні були завершені, нові ванні кімнати теж майже цілком обладнані. З подальшим косметичним ремонтом кімнат Ґвенда хотіла трохи зачекати. Їй потрібен був час для того, щоб натішитися своїм новим домом й остаточно вирішити, які схеми кольорів вона обере для спалень. Дім справді був у дуже гарному стані, і не було потреби робити все відразу.
У кухні тепер влаштувалася місіс Кокер – дама, наділена рисами поблажливої чемності, яка чинила спротив спробам Ґвенди налагодити між ними стосунки надміру демократичної приязні; та коли Ґвенда, на свою превелику втіху, нарешті оселилася в домі, вона пішла на певні поступки.
Того ранку місіс Кокер поставила тацю зі сніданком на коліна Ґвенди, коли та сіла в ліжку.
– Коли в домі немає джентльмена, – заявила місіс Кокер, – то леді ліпше снідати в ліжку.
І Ґвенда вирішила підкоритися цьому суто англійському, як їй здалося, звичаю.
– Я зготувала його сьогодні вранці, – зауважила місіс Кокер, маючи на увазі омлет. – Ви щось казали про вуджену пікшу, але ви не стали б їсти її у спальні. Вона залишає надто сильний запах. Я зготую вам її на вечерю, з грінками.
– О, дякую, місіс Кокер.
Місіс Кокер усміхнулася поблажливо й наготувалася вийти.
Ґвенда розташувалася не в тій кімнаті, де стояло велике двоспальне ліжко. Та кімната почекає, доки приїде Джайлз. Натомість вона обрала для себе кімнату в кінці коридору, ту, у якій стіни були заокруглені, а вікно – еркерне. У тій спальні їй було дуже затишно, і вона почувалася цілком щасливою.
Тепер вона озирнулася навкруг себе й імпульсивно вигукнула:
– Мені подобається ця кімната!
Місіс Кокер розглянулася навколо поблажливим поглядом.
– Це дуже мила спальня, мем, хоч і маленька. Оті ґратки на вікнах свідчать, що тут була колись дитяча кімната.
– Мені це не спадало на думку. Можливо, і була.
– Звісно, була, – промовила місіс Кокер із якимсь натяком у голосі й вийшла.
"Якщо ми маємо джентльмена в домі, – ніби хотіла вона сказати, – то хто знає? Дитяча кімната може ще знадобитися".
Ґвенда почервоніла. Вона окинула поглядом спальню. Дитяча кімната? Атож, це буде чудова дитяча кімната. Вона почала подумки обставляти її. Отам під стіною – дім для ляльок. Низенькі комоди з іграшками в шухлядах. Веселий вогонь у каміні й висока загорожа перед ним, на перилах якої сушаться пелюшки та дитячий одяг. Але тільки не ця стіна кольору гірчиці. Ні, вона обов'язково обклеїть кімнату веселими шпалерами. Чимось яскравим і радісним. Букетики маків упереміж із букетиками волошок… Атож, це буде дуже гарно. Вона спробує знайти такі шпалери. Була певна, що вже десь такі бачила.
Багато меблів для цієї кімнати не знадобиться. Тут уже є два вбудовані в стіну комоди, але один із них, кутовий, замкнений, а ключ від нього загублений. Крім усього іншого, він вкритий шаром фарби, а отже, його не відчиняли багато років. Вона мусить сказати майстрам, щоб вони відкрили його, перш ніж підуть звідси. Адже їй уже не вистачає місця для власної одежі.
Із кожним днем вона почувалася все більше вдома в Домі-на Горі. Почувши крізь відчинене вікно, як хтось гучно прочищає собі горло й кахикає коротким сухим кашлем, вона поквапилася зі сніданком. Фостер, темпераментний садівник, що приходив сюди лише іноді й далеко не завжди дотримував своїх обіцянок, певно, сьогодні таки прийшов, як вони з ним і домовилися.
Ґвенда скупалася, одягнулася, натягла на себе твідову спідницю та светра й поквапилася в сад. Фостер працював під вікном вітальні. Ґвенда насамперед доручила йому зробити стежку крізь зарості між камінням у тому місці. Фостер спершу заперечував, указавши на те, що для цього треба буде прибрати форситії, вейгелу, а також бузок, проте Ґвенда була непохитною, і тепер він узявся за цю роботу майже з ентузіазмом.
Він привітав її коротким смішком.
– Схоже, ви маєте намір повернутися до давніх часів, міс.
Він чомусь уперто звертався до Ґвенди на "міс".
– До давніх часів? Про що ви?
Фостер стукнув об камінь лопатою.
– Я натрапив на старі сходи – бачите, де вони були? Саме там, де ви хочете зробити їх тепер. Потім хтось посадив тут рослини й траву, що їх цілком закрила.
– Вони вчинили геть по-дурному, – сказала Ґвенда. – Треба, щоб моріжок і море було видно з вікна вітальні.
Щодо краєвиду Фостер, як здавалося, виявив цілковиту байдужість. Начебто погодився, але якось стримано й неохоче.
– Я не стверджую, не думайте, що так не буде краще… Краєвид справді відкриється, а у вітальні було трохи темно через чагарі. Проте й рослини шкода – я ніколи не бачив, щоб форситія росла десь так добре, як тут. Бузок – то пусте, але вейгела коштує гроші й – зверніть увагу – рослини надто старі, щоб їх кудись пересаджувати.
– О, я знаю. Але без них тут буде набагато, набагато краще.
– Ну, гаразд, – сказав Фостер, почухавши потилицю. – Мо' й справді.
– Безперечно, – підтвердила Ґвенда, киваючи головою. Несподівано вона запитала: – А хто тут мешкав до Генґрейвів? Вони жили тут не дуже довго, правда ж?
– Шість років або десь так. Зовсім недовго. А хто тут мешкав раніше? Жінки на прізвище Елворті. То були вельми побожні дами. Їздили кудись на край світу навертати поган. Протягом якогось часу з ними жив і чернець у чорній сутані. Їх було четверо та ще їхній брат, але він тут мало важив, усім заправляли жінки. До них – дай-но мені, Боже, пам'яті – тут мешкала місіс Фіндейсон – о, то була справжня леді, з тутешніх. Вона тут жила вже тоді, коли я ще й не народився.
– А померла вона також тут? – запитала Ґвенда.
– Вона віддала душу в Єгипті чи в якомусь такому місці. Але вони привезли її додому. Вона похована тут, на цвинтарі. Це вона посадила магнолії та вербняк "золотий дощ". Й оті піттоспори. Вона була велика любителька кущових квітів.
Фостер на мить замовк, а тоді продовжив:
– Тоді ще не було нових будинків на схилі пагорба. Тут була, можна сказати, сільська місцевість. Не було кіно. Ані нових крамниць з отими крикливими вивісками. – У його тоні лунало очевидне несхвалення, з яким літні люди ставляться до всіх новацій. – Переміни! – сказав він, зневажливо пирхнувши. – Кому й навіщо вони потрібні?
– Я гадаю, що зміни потрібні, – не погодилася з ним Ґвенда. – І зрештою, ми сьогодні бачимо багато покращень, хіба ні?
– Так вони кажуть. Але я їх чомусь не помітив. Переміни! – Він показав на високий живопліт із карликових кипарисів ліворуч, за ними прозирала якась будівля. – У тому котеджі була лікарня, – сказав він. – Така приємна, затишна й зовсім поруч. Але їм чомусь заманулося збудувати нову й велику лікарню, за милю від міста. Щоб дістатися туди на прийом, треба або йти двадцять хвилин пішки, або витратити три пенси на автобус. – Він знову махнув рукою в бік живоплоту… – А там нині школа для дівчаток.