Одного разу, тільки ми зайшли в ліс, Ґлан схопив мене за руку й прошепотів: "Стійте!" Тої ж миті він приставляє рушничий приклад до щоки й стріляє. Він застрелив молодого леопарда. Я також міг би його встрелити, та Ґлан приберіг цю честь для себе і встрелив перший. "Тепер знов почне чванитися собою!" — подумав я. Ми підійшли до звіра, він був мертвий, лівий бік йому розірвало й куля застрягла в спині.
Я не зношу, щоб мене хапали за руку, й тому сказав:
— Я також міг би зробити цей постріл.
Ґлан глянув на мене.
Я знов кажу:
— Чи ви, може, не вірити, що я міг би?
Ґлан і тепер нічого не відповідає. Натомість він ще раз проявляє своє хлоп’яцтво й заново стріляє в мертвого леопарда — цього разу в голову. Я сторопіло дивлюсь на нього. А він пояснює:
— Мені не хочеться, щоб знали, що я попав леопардові в бік.
О, він був надто марнославний, щоб допустити такий грубий постріл! Він у всьому хотів бути перший! Ну й дурень він був! Та що мені до того, я не думав його виказувати.
Увечері, коли ми принесли мертвого леопарда в селище, багато хто з тутешніх прибіг на нього подивитись. Ґлан сказав лише те, що ми застрелили його вранці, більш нічого. Прийшла й Маґґі.
— Хто його вбив?— спитала вона.
— Ти ж бачиш, ось дві рани, ми вбили його вранці, коли пішли з дому,— і Ґлан, перевернувши звіра, показав ті дві рани — одну в боці, в другу в голові.— Сюди попала моя куля,— показав він на рану в боці, бо через своє хлоп’яцтво волів уважити постріл в голову мені.
Я не захотів його поправляти, то й не поправив. А потім Ґлан заходився частувати весь тутешній народ рисовим пивом. О, він напував кожного, хто хотів пити!
— То ви його вдвох убили,— мовила Маґґі собі під ніс, а сама не зводила очей з Ґлана
Я відвів її вбік і спитав:
— Чого це ти прилипла до нього очима? Хіба поруч немає мене?
— Та є,— сказала вона.— Слухай-но, я прийду сьогодні ввечері.
Наступного дня Ґлан отримав листа. Доставив його посланець з річкової служби, зробивши гак сто вісімдесят миль. Лист був написаний жіночою рукою і я, було, подумав, що, може, написала його колишня приятелька, та вельможна пані. Прочитавши листа, Ґлан нервово засміявся й тицьнув посланцеві трохи чайових за доставку. Та сміявся він недовго, незабаром замовк, спохмурнів і тільки сидів, втупивши очі перед себе. Ввечері він добряче нализався з одним тутешнім карликом та його сином, чіплявся до мене з обіймами й дуже хотів напоїти.
Потім він вибухнув сміхом і мовив:
— Ми обоє живемо посеред Індії й стріляємо дичину, еге ж? Ну й кумедія! Я п’ю за всі королівства й країни світу, а ще за всіх красивих жінок, заміжніх і незаміжніх, далеких і близьких! Ха-ха! Уявіть собі: заміжня жінка залицяється до чоловіка! Заміжня жінка!
— Графиня!— в’їдливо сказав я.
У мене вийшло надто в’їдливо, і я завдав йому болю. Він ошкірився, мов пес, бо йому стало боляче. Нараз він зморщив чоло, закліпав очима й глибоко задумався. чи не ляпнув, бува, чого зайвого, вдаючи, як багато для нього важить та несуттєва таємниця. Але цієї ж миті до нашої хатини примчали діти й зарепетували:
— Тигри, йо-йой, тигри!
Майже біля самого селища тигр поволік у чагарі, що тягнулися до річки, чиєсь дитя.
Цього було досить для п’яного й пригніченого Ґлана: він схопив свою гвинтівку й помчав у чагарі, навіть не вдягнувши капелюха. Та чого він зараз узяв гвинтівку, а не дробовика, якщо справді був такий відважний? Він мусив перебрести річку, хоча це було трохи небезпечно, щоправда, води в ній до сезону дощів майже не було.
Згодом я почув два постріли, а відразу за цим ще й третій. "Три постріли в одного звіра!— подумав я.— Навіть лев упав би після двох пострілів, а це ж всього-навсього тигр!" Проте навіть ці три постріли були даремні: коли Ґлан прибіг, дитя було геть розтерзане й наполовину з’їдене. Якби він не був п’яний, як чіп, то він і не намагався б його врятувати.
Ніч він провів у гульбі та п’янстві в сусідній хатині з якоюсь вдовицею і двома дочками, Бог його знає, з котрою з них.
Протягом двох днів Ґлан не прохмелявся й на хвильку ще й здобув собі багатьох дружків по чарці. Марно він припрошував мене пристати до пиятики: в нього вже і язик заплітався, коли дорікав мені, що я до нього ревную.
— Ваші ревнощі Вас засліплюють!— сказав він.
Мої ревнощі! Я до нього ревную!
— Ну, знаєте, ревнувати до вас! З якого дива я ревнував би до вас?
— О, так ви не ревнуєте до мене,— відповів він.— До речі, ввечері я заглянув до Маґґі, вона, як завжди, щось жувала.
Відповідь я лишив при собі.
ІV
Ми знов почали ходити на полювання. Ґлан відчув, що був несправедливий до мене й попросив вибачення.
— Як мені все це набридло,— сказав він.— Я волів би, щоб одного дня ви промахнулись і всадили кулю мені в горло.
Може, це лист від графині розвередив його душу спогадами, і сказав:
— Як постелеш, так і спатимеш.
З кожним днем він ставав усе мовчазніший і похмуріший, більше не пив і ні з ким не вступав у розмову, щоки в нього позападали.
Одного разу я раптом почув під своїм вікном балачку й сміх. Я виглянув: Ґлан знов був веселенький, він стояв й голосно базікав з Маґґі. Він просто зі шкури пнувся, щоб її зачарувати. Маґґі, либонь, ішла із дому, а Ґлан її підстеріг. Їм навіть на думку не спало, що вони розважаються прямо під моїм вікном.
Мене всього кинуло в дріж, я звів курок на своїй рушниці, а тоді знов його спустив. Вибігши надвір, я взяв Маґґі за руку й ми мовчки пішли селищем. Ґлан відразу зник у хатині.
— Чого ти знов з ним балакаєш?— спитав я Маґґі.
Вона не відповіла.
Я геть знавіснів, моє серце калатало з такою силою, що я ледве зводив дух. Ніколи ще Маґґі не була красивішою, як зараз, я зроду не бачив красивішої за неї білої дівчини, тож забувся, що вона напівтамілка, я втратив через неї голову.
— Скажи мені, чого ти з ним балакаєш?— спитав я.
— Мені він більше до вподоби,— відповіла вона.
— Він тобі більше до вподоби, ніж я?
— Атож.
Виходить, він їй більше до вподоби, хоч я вволю мін би з ним позмагатися! Хіба я не був з нею лагідний? Хіба не дарував грошей і подарунків? А він що зробив?
— Він з тебе глузує, каже, що ти вічно щось жуєш,— сказав я.
Вона не зрозуміла, і я гарненько їй розтлумачив: мовляв, вона має звичку завжди щось тягнути до рота й жувати, а Ґлан над цим сміявся. Це вплинуло на неї дужче, ніж усе інше, що я казав.
— Слухай-но, Маґґі,— вів я далі,— ти будеш моєю назавжди. Хочеш цього? Я думав про це, я візьму тебе з собою, як їхатиму звідси. Я збираюся з тобою одружитися, чуєш? Ми поїдемо до моєї країни й будемо там жити. Ти ж хочеш цього?
Це також неабияк на неї вплинуло. Маґґі пожвавішала й, гуляючи зі мною, торохтіла, як заведена. Всього раз вона згадала Ґлана, коли спитала:
— А Ґлан з нами поїде?
— Ні,— відповів я,— не поїде. Це тебе засмутило?
— Ні-ні,— випалила вона.— Я цьому рада.
Більше вона про нього не забалакувала, і я трохи заспокоївся. Я попросив, і вона пішла до мене додому.
Коли через дві години вона мене лишила, я поліз драбиною до Ґланової кімнати й постукав у благенькі очеретяні двері. Він був удома.
Я сказав:
— Я прийшов застерегти вас — завтра ви, мабуть, не йдіть на полювання.
— Чого це?
— Бо я не певен, що не промахнуся й не всаджу вам у горло кулю.
Ґлан нічого не відповів, а я зійшов донизу. Звісно, після цього застереження йому не варто було йти завтра на полювання. І навіщо він заманив Маґґі під моє вікно й голосно з нею базікав? Чого він не повернувся додому, якщо справді в листі його кликали повернутись? Замість того він місця собі не міг нагріти й, зціпивши зуби, вигукував хтозна до кого:
— Ніколи! Ніколи! Хай мене краще пошматують!
А вранці, після мого вечірнього попередження, Ґлан усе-таки стояв біля мого ліжка й галасував:
— Вставайте, друже! Не може бути погоди кращої, як нині, ми мусимо щось вполювати. А вчора ввечері ви ляпнули дурницю.
Ще не було навіть четвертої, та я враз підвівся й зібрався в дорогу, бо ж він знехтував моїм застереженням. Перед тим, як виходити, я зарядив свою рушницю, зробивши це на його очах. До того ж погода була не така гарна, як він її вихваляв, сіяла мжичка, — отже, він неабияк з мене глумився. Та я вдав, ніби мені байдуже, і мовчки пішов з ним.
Цілий день ми блукали лісом — кожен зі своїми думками. Ми нічого не встрелили, весь час прогавлювали дичину, бо думали зовсім не про полювання. Десь опівдні Ґлан почав заходити поперед мене, мовби давав мені кращу нагоду вчинити з ним те, що я хотів. Він просто підставляв себе під мою рушницю, але я витримав і цей його глум. Увечері ми повернулися додому і все обійшлося благо. Мені подумалось: "Може, тепер він отямиться і залишить Маґґі в спокої!"
— Це був найдовший день у моєму житті,— сказав Ґлан увечері, коли ми стояли біля хатини.
Більше ми ні про що не говорили.
Протягом наступних днів він ходив хмурий, як ніч, напевно, знов через того самого листа. "Я цього не витерплю, ні, не витерплю!" — вигукував він часом уночі, і це було чути у всій хатині. Химери довели його ще й до того, що він не відповідав на найпривітніші запитання нашої господині і стогнав навіть уві сні. "Ого, як його мучить совість!" — подумав я. Однак, хай йому грець, чого він не їде додому? Очевидно, на заваді йому стояла його пиха, він не жадав повертатися туди, де йому одного разу було відмовлено.
Я зустрічався з Маґґі щовечора, і Ґлан більше не забалакував до неї. Я помітив, що дівчина перестала жувати, вона вже геть не жувала. Я тішився цим і думав: "Вона більше не жує, на одну ваду поменшало, і я кохаю її вдвічі дужче!" Якось вона спитала про Ґлана — і то дуже обережненько: "Чи він не занедужав? Чи не поїхав?"
— Якщо він не помер чи не поїхав, то лежить, мабуть, вдома,— відповів я.— Мені однаковісінько. Він просто нестерпний.
Та тільки ми підійшли до хатини, як побачили Ґлана,— він лежав на маті, простеленій долі, заклавши руки за потилицю і звівши погляд у небо.
— А он і він,— мовив я.
Маґґі так хутко підійшла до нього, що я не встиг її зупинити, й радісно сказала:
— Я більше не жую, ось глянь! Ні пір’я, ні грошей, ні папірців я вже не жую.
Ґлан бликнув на неї і не зворухнувся; і ми з Маґґі пішли. Коли я дорікнув їй за те, що вона зламала свою обіцянку, заговоривши до Ґлана, Маґґі заходилась виправдовуватись: мовляв, вона хотіла йому заткнути рота.
— А, ну й добре, затикай,— сказав я.— Але хіба ти задля цього перестала жувати?
Вона не відповіла.
— Ану, відповідай, невже задля цього?
— Ні, ні,— сказала вона тоді.— Задля тебе.
І я не міг їй не повірити.