Перетнувши болото, він зупинився востаннє, немовби прощаючись із нерозумними оленицями, і тієї ж миті повалився на бік. Падаючи в сніг, Согжой почув звук пострілу, але в затьмареній свідомості ного тепер не було страху.
Опустивши гвинтівку, Поротов закинув її за плече, розправив маут і попрямував до олениць. Відвикнувши від людини, вони не підпускали до себе колишнього хазяїна. Тоді Поротов накинув аркан на роги верхового і, осідлавши його, без зусиль наблизився до однієї з олениць. У повітрі свиснув шкіряний джгут, і петля аркана зашморгнулася на її рогах.
Втративши свого ватажка, ланки тупцювали на місці, і незабаром Поротов переловив їх усіх. Радий, повернувся мисливець у свою бригаду. Розповів, як розшукав утікачок, пригостив друзів м'ясом Согжоя. Довго ще потім возив він із собою теплу шкуру красеня бика, підстеляючи її собі під бік. І якщо траплялось йому ночувати на снігу, не боявся застудитися. Шкуру цю він називав своєю постіллю.
А в кінці квітня у втікачок з'явилися на диво гарненькі темно-бурі тугутки. Росли вони міцні й дужі, були стрункі, але надміру лякливі — адже в їхніх жилах текла кров дикого Согжоя.
[1] Хор — свійський олень.