Закінчився мисливський сезон. Полишили глухі кутки лісів люди й вовки. Навіть ведмеді-швенді вгамувалися, вважаючи за краще відсиджуватися у своїх гніздах, сплетених г гілок молодих ялин та смерек. Але кабани, як і дотепер, були насторожі. Вони паслися ва хвощах, а з настанням темряви поверталися на нічліг до своїх постійних, добре обладнаних гайн. Здавалось, усі хижаки відступилися від них.
Настала весна, і табун подався на сонячний бік сопки. Заворотень не пішов за виводком. Він лишився на хвощах, поки зовсім не розтанув сніг, а потім повернувся на своє старе місце, до мухенського струмка. Якось у кінці весни, під час далекої прогулянки, Заворотень зустрів знайому свиню. Біля неї сновигали моторні смугасті, як бурундуки, поросята. Побачивши безтурботного батька своїх малят, недовірлива матір наїжилась і з грізним вереском кинулася на нього. Довелося Заворотню забиратися геть. Повернувшись до мухенського струмка, він залишився там на все літо. Восени прийшли мисливці. Вони збудували біля гирла струмка зимовище і, звісно, побачили сліди сікача. Але всі спроби узяти обережного й хитрого кабана виявились марними. Врешті мисливці звикли до думки, що старий Заворотень невловимий. Їм навіть подобалося, що поряд живе такий солідний звір, зустрітися з яким кожен з них все не втрачав надії.