Поступово очі починають розрізняти й інші предмети: на арені лежить жердина, на якій Орсо звичайно носить Дженні, та кілька обручів, заклеєних тонким папером, крізь які Дженні має скакати,— але все це безладно кинуте, тому напівосвітлена арена й зовсім темний цирк справляють враження пустки з давно позабиваними вікнами. Освітлені де-не-де ряди лавок, що здіймаються вгору, здаються руїнами; кінь з опущеною головою не оживляє картини.
Де ж Орсо і Дженні? Крізь шпарину в полотні проникає одна смужка світла, в якій крутяться й вирують порошинки; вона падає золотою плямою на задні ряди. Пляма посувається згідно з рухом сонця й нарешті освітлює Орсо та Дженні.
Орсо сидить на лавці, поруч із ним — Дженні. Її прекрасне дитяче личко притулилось до плеча атлета, а рука обвила його шию і звисає на друге плече. Очі дівчинки дивляться вгору, наче вона уважно слухає товариша, що схилився над нею й раз у раз киває головою, ніби щось їй розтлумачує. їх можна б узяти за пару закоханих, але ні: обтягнені блідо-рожевим трико ніжки Дженні не дістають до землі й зовсім по-дитячому гойдаються в повітрі, а підняті вгору очі свідчать швидше про увагу і напруження думки, ніж про якесь романтичне почуття. Взагалі Дженні ще дитина, але така чарівна, що, нехай дарує нам пан Гарвей з Сан-Франциско, котрий розмальовував Палад-Отель,— йому таки важко було б уявити щось подібне. Її маленьке личко справді ангельське. Великі, смутні, голубі очі дивляться серйозно, ніжно й довірливо; темні брови з незрівнянною виразністю вимальовуються на білому, ніби замисленому чолі, а біляве, шовкове, безладно розсипане волосся кидає на нього таку тінь, якої не посоромився б не тільки майстер Гарвей, а й ще один художник, на ім'я Рембрандт. Дівчинка нагадує одночасно і Попелюшку, і Гретхен, а її поза свідчить про те, що вона боязка і потребує опіки.
На цій постаті в стилі Грьоза[3] дивним здається цирковий костюм, що складається з коротенької, гаптованої срібними блискітками газової спіднички, яка не закриває колін, і з рожевого трико. Сидячи в смузі золотого світла, на темному тлі, вона здається якимось прозорим сонячним створінням; стрункість постаті її — цілковита протилежність квадратовій статурі хлопця.
Орсо в тілесному трико здалека здається голим; сонячний промінь добре освітлює його непропорційно широкі плечі, надто опуклі груди, запалий живіт і закороткі порівняно з тулубом ноги. Могутні форми його, здається, недбало вирубані сокирою. Він має всі ознаки циркового атлета, але вони настільки перебільшені, що роблять з нього майже карикатуру. До того ж він негарний. Часом, коли підводить голову, видно риси його обличчя — вони правильні, може, аж занадто правильні, але якісь застиглі й також наче вирубані сокирою. Низьке чоло й чорне, подібне до кінської гриви волосся, що звисає аж на ніс, успадковане, мабуть, від матері-індіанки, надає обличчю похмурого і грізного виразу. Він схожий водночас і на бика, і на ведмедя, і є ніби уособленням страшної та злої сили. Він і справді недобрий. Коли Дженні проходить повз кінські станки, благородні тварини повертають голови, дивляться на неї розумними очима і стиха іржуть, немов хочуть сказати: How do you do, darling?[4] але побачивши Opco, вони аж присідають від страху. Він замкнений у собі, дражливий і похмурий. Негри пана Гірша, що виконують у цирку обов'язки конюхів, клоунів, співаків та канатохідців, не терплять Орсо й докучають йому, як тільки можуть; він метис, тож вони мають його за ніщо й одверто виявляють свою зневагу. Директор, правду кажучи, не дуже ризикує, ставлячи сто доларів проти кожного, хто його поборе; він ненавидить Орсо і водночас боїться, як приборкувач звірів, наприклад, боїться лева,— тобто шмагає його при кожній нагоді.
Робиться це ще й через те, що пан Гірш вважає: якби він не бив хлопця, то хлопець бив би його, а взагалі додержує правила тієї креолки, яка сприймає биття за кару, а небиття — за нагороду.
Отакий наш Орсо. Проте з недавнього часу він став добрішим, бо дуже покохав малу Дженні. Десь рік тому, коли Орсо, що був заразом і доглядачем звірів, чистив клітку пуми, звір, просунувши лапу крізь грати, поранив йому голову. Тоді атлет увійшов у клітку, і з страшної боротьби, що зав'язалась між ним та звіром, вийшов живим тільки він сам. Правда, він був дуже покалічений і зомлів, а потім довго хворів, тим більш, що директор ще й відшмагав його за те, що він зламав пумі хребет.
Під час хвороби Орсо мала Дженні виявила до. нього щире співчуття, перев'язувала рани, бо більш не було кому, а в вільний час сиділа коло нього й читала Біблію, тобто "добру книжку", в якій говорилось про любов, про прощення, про милосердя,— речі, про які в цирку пана Гірша ніколи не було мови. Слухаючи цю книжку, Орсо довго міркував своєю індіанською головою й нарешті доміркувався, що коли б у цирку було так, як у тій книжці, то й він не був би такий злий. Думав також, що він не був би битий, а може, навіть знайшовся б хто-небудь, що покохав би його. Але хто? Не негри ж і не пан Гірш; хіба що мала Дженні, голос якої дзвенів йому так ніжно, як голос маукавіса.
Внаслідок цих думок він одного вечора страшно розплакався, став цілувати маленькі руки Дженні й відтоді дуже покохав її. З того часу, коли на вечірніх виставах дівчинка їздила на коні, Орсо завжди був на арені й пильно водив за нею заклопотаними очима. Підставляючи заклеєні папером обручі, він усміхався до неї, а коли лунали звуки пісеньки: "Ах, близько смерть!" — носив її на верху жердини, чим жахав глядачів, бо й сам завмирав із жаху. Він добре знав, що коли б вона впала, то не було б уже нікого в цирку з "доброї книжки", тому не спускав з неї очей, а його обережність і напруженість рухів додавали драматизму всьому видовищу.
Потім, коли вони під бурю оплесків вибігали вдвох на арену, Орсо завжди висував Дженні наперед, аби їй припало найбільше оплесків, і мурчав од задоволення.
Тільки з нею міг розмовляти цей відлюдок і тільки перед нею відкривався. Він ненавидів цирк і пана Гірша, що був зовсім інакший, ніж люди з "доброї книжки".
Щось завжди вабило Орсо до далекого обрію, до лісів і степу. Коли пересувній трупі в її постійних мандрівках доводилось переїжджати незалюднені місцевості, в Орсо пробуджувались такі інстинкти, які пробуджуються в прирученому вовкові, коли він уперше побачить ліс. Цей потяг він успадкував, мабуть, не тільки від матері-індіанки; батько його, можливо, був якимось мисливцем, що блукав по степах.
Свої прагнення Орсо звіряв малій Дженні, а заразом оповідав і про життя людей в пустині. Переважно то були його здогади, а дещо він чув од степових мисливців, які час від часу з'являлися в цирку, то поставляючи панові Гіршеві диких звірів, то пробуючи здобути сотню доларів, яку пан директор визначив за перемогу над Орсо.
Дженні слухала ці вигадки й фантазії індіанця, замислившись і широко розплющивши свої голубі очі. Адже Орсо ніколи не вибирався в пустиню сам. З ним завжди була вона, і їм страх як хороше було вдвох! Кожен день відкривав щось нове, вони мали ціле своє господарство, і треба було про все подбати.
Отож вони сидять тепер у смузі світла й розмовляють, замість репетирувати новий номер із стрибками. Кінь стоїть на арені й нудиться. Мала Дженні, притулившись до плеча Орсо, замислено дивиться в простір, завзято дригає ногами, розмірковує, як то воно буде в тій пустині, та зрідка ставить запитання, щоб довідатись про все ще докладніше.
— А де ж ми будемо жити? — питає вона, зводячи очі на товариша.
— Там повно дубів. Бери сокиру і став дім.
— Гаразд,— каже Дженні,— а поки поставимо дім?
— Там завжди тепло. Грізлі-Кіллер казав, що там дуже тепло.
Дженні починає ще дужче дригати ногами з радості від того, що там тепло, а їй більше нічого й не треба, але за якусь хвилину замислюється знову. Є у неї в цирку улюблений собака, який називається Пан Пес, і кіт, на ім'я Пан Кіт, отож їй хотілося б вирішити щось і про них.
— А Пан Пес і Пан Кіт підуть із нами?
— Підуть,— відповідає Орсо й мурчить від задоволення.
— Візьмемо й "добру книжку"?
— Візьмемо,— відповідає Орсо й мурчить ще голосніше.
— Гаразд! — щебече дівчинка.— Пан Кіт ловитиме нам пташок, а Пан Пес гавкатиме, коли до нас захоче прийти хтось недобрий; і ти будеш моїм чоловіком, я твоєю жінкою, а вони — нашими дітьми.
Орсо такий щасливий, що не може вже навіть мурчати, а Дженні править далі:
— І пана Гірша не буде, і цирку не буде, і ми не будемо ніколи нічого робити, хіба що... Але ні,— додає вона за хвилину,— в "добрій книжці" сказано, що треба працювати; ну, то я часом перескочу через обруч, через два обручі, через три обручі, через чотири обручі!
Дженні, видно, не уявляє собі іншої роботи, як скакання через обручі.
Помовчавши трохи, вона питає знову:
— Орсо, я й справді завжди буду з тобою?
— Авжеж, Джі, я ж тебе дуже люблю.
При цих словах обличчя його прояснюється й стає майже гарним. І все ж він сам не розуміє, як любить цю маленьку біляву голівку. Як лютий дог свою хазяйку... На всьому світі лише її одну... Звичайно, він проти неї — ніби якесь страховище, та це йому не вадить. Зовсім ні!
— Джі,— мовить він за хвилину,— послухай, що я тобі скажу.
Дженні, що була встала глянути на коня, знову опускається навколішки перед Орсо і, щоб не пропустити жодного слова, спирається ліктями на його коліна, потім підпирає підборіддя долонями і, підвівши голівку, слухає.
Цієї миті, на їхнє нещастя, в цирк заходить "маестро бича" і до того ж у поганому настрої, бо репетиція з левом не вдалася.
Облізлий від старості звір, що був би радий, якби йому раз і назавжди дали спокій, ніяк не хотів кидатись на артиста, а від ударів бичем ховався в куток клітки. Директор з розпачем думав, що коли цей миролюбний настрій не залишить лева до вечора, то "концерт на бичі" може не вдатись, бо бити лева, який одвертається від тебе — не більше мистецтво, ніж їсти рака з хвоста.
Настрій директора ще погіршав, коли негр, який продавав квитки на гальорку, доповів, що кагуїли, видно, вже пропили зароблені на виноградниках гроші, бо, хоч приходить їх багато,— замість грошей за квитки вони пропонують свої накидки з літерами US або жінок, особливо старих.
Брак грошей у кагуїлів був немалою втратою для "маестро бича".