Я дивився на них як на метафори мудрості, набагато значливіші й промовистіші, ніж цього хотіло їхнє дидактичне призначення. Політ юрських комах та рептилій, алегорія довгих міграцій, які знов і знов відбував на Землі Маятник; наче зловісні архонти з довгими дзьобами археоптериксів, мені назустріч опускалися аероплани Бреге, Блеріо, Есно та гелікоптер Дюфо.
* * *
Саме так людина заходиться до Консерваторію мистецтв та ремесел у Парижі, проминувши двір XVIII сторіччя, вступаючи до старої церкви абатства, що нині вписується в пізніший комплекс, як колись у монастир. Заходиш — і тебе засліплює ця змова, в якій зійшлися верховний Усесвіт небесних склепінь та підземний світ пожирачів мінеральних мастил.
Унизу простягається теорія самохідних екіпажів, велосипедів та візків з паровою тягою, з висоти нависають перші літаки; деякі експонати цілі, хоча й облуплені, поточені часом, і у двозначному, напівприродному, напівелектричному світлі здається, ніби вони покриті патиною, лаком старої скрипки; від інших залишились кістяки, шасі, вивихнуті шатуни та важільці, що погрожують невимовними тортурами, і ти вже бачиш себе, прикутого до цієї диби, де ось-ось щось почне рухатися і длубати у твоїй плоті, аж поки не зізнаєшся.
А за цією вервечкою старовинних машин із поіржавілою душею, колись рухомих, а тепер закляклих, немов символи технологічної гордості, яка вирішила відкрити їх для поклоніння відвідувачам, ліворуч — під охороною зменшеної моделі статуї Свободи, спроектованої Бартольді для цілком іншого світу, а праворуч — під охороною статуї Паскаля, відкриваються хори, де коливання Маятника увінчані страхітливим сном якогось хворого ентомолога — клешні, щелепи, вусики, сегменти, крила, лапи — кладовище механічних трупів, які, здавалось, ось-ось усі водночас почнуть діяти — магніти, однофазні трансформатори, турбіни, перетворювачі, парові машини, динамо. А в галереї, поруч із Маятником — ассирійські, халдейські, карфагенські ідоли, велетенські Ваали з колись розпеченим черевом, нюрнберзькі діви з оголеним напоказ, наїжаченим цвяхами серцем, всі вони колись були двигунами аеропланів — страхітливий вінок привидів, які побожно лежать ниць перед Маятником, так, ніби дітям Розуму та Просвітництва було присуджено вічно охороняти сам символ Традиції та Мудрості.
* * *
А знудьговані туристи, які платять свої дев'ять франків у касу, а неділями заходять безкоштовно, повинні повірити, що літні добродії минулого століття — з пожовклою від нікотину бородою, із зім'ятими, засмальцьованими комірцями, чорною краваткою бантом, у сурдутах, пропахлих нюхальним тютюном, із потемнілими від кислот пальцями, із згірклою від академічних заздрощів душею, примари з водевілів, які зверталися один до одного "дорогий метре", — помістили експонати під ці склепіння через чеснотливе бажання нести освіту в народ, щоб задовольнити платників податків із простолюду та вшанувати славні долі й прогрес? Та ні, Сен-Мартен-де-Шан був задуманий спершу як монастир, а відтак як революційний музей, як антологія найвигадливіших премудрошів; ці літаки, самохідні машини, електромагнітні скелети перебували тут, аби вести бесіду, суть якої досі залишалась для мене незбагненною.
* * *
І хіба я міг повірити, як лицемірно твердив мені каталог, що це чудове починання було задумане добродіями з Конвенту, аби дати доступ масам до святині всіх мистецтв та ремесел, коли було так очевидно: сам задум і слова, що його описували, належали Френсісові Бекону, який змальовував ними Соломонів Дім у своїй Новій Атлантиді?
Хіба могло таке бути, що лише ми — я разом з Якопо Бельбо та Діоталлеві — відчули істину? Того вечора я, можливо, міг би дізнатися відповідь. Мені треба було якось залишитися в музеї після його зачинення і діждатися півночі.
Я не мав найменшого уявлення, куди Вони увійдуть, — я підозрював, що через каналізаційну мережу Парижа котрийсь із закутків музею каналом сполучений з якимось іншим закутком у місті, можливо, поруч із ПортСен-Дені, — але я знав напевно, що, вийшовши звідси, з того боку увійти я б не зміг. А тому мусив сховатись і залишитися всередині.
Я спробував позбутися почуття зачудування, викликаного цим місцем, і оглянути неф холодними очима. Тепер я вже не прагнув екзальтації, мені була потрібна інформація. Я подумав, що в інших залах буде важко сховатись від ока сторожів (перед зачиненням їм належить обійти зали, пильнуючи, чи не принишк десь злодій), а тут, у захаращеному транспортними засобами нефі, можна було б чудово влаштуватись як пасажирові. Сховатись живим у якійсь мертвій машині. Ми вже грали у надто багато різних ігор, щоб не спробувати ще й цієї.
* * *
Ну ж бо, сміливіше, сказав я собі, не думай більше про Мудрість, проси допомоги в Науки.
2
У нас є різноманітні й дивовижні Годинники, й інші, які мають Навперемінний хід... У нас є також Доми обману чуттів, де ми успішно здійснюємо всякого роду Маніпуляції Фальшиві з'яви, Омани та Ілюзії... Все це, сину мій, багатства Дому Соломонового.
Francis Bacon, New Atlantis,
ed. Rawley, London, 1627, pp. 41 — 42
Я знову панував над нервами та уявою. Я мав розіграти це з іронією, так, як грав ще декілька днів тому, не втягуючись. Я перебував у музеї, й мені треба було поводитись вельми хитро і тверезо.
Я з надією поглянув на літаки наді мною: я міг би видертися в кабіну біплана і дожидатися ночі, уявляючи, начебто я лечу над каналом Ла-Манш, наперед смакуючи нагородження орденом Почесного легіону. Марки автомобілів унизу відлунювались у мені солодкою ностальгією... "Іспано-сюїза" 1932 року, красива й привітна. Не годиться, бо занадто близько до каси, але я, можливо, зміг би обдурити службовця, якби постав перед ним у бриджах, даючи дорогу пані у кремовому костюмі, з довгим шарфом навколо тендітної шиї, в капелюшку дзвоноподібної форми на хлопчачій стрижці. "Сітроен" C6G 1931 року демонстрував себе лише в розрізі, добра модель для навчання, але як схованка сміховинний. Не могло бути й мови про парову машину Кюньо, схожу на велетенський казан чи виварку. Треба було поглянути праворуч, де вздовж стіни вишикувались старовинні велосипеди з великими квіткоподібними колесами, draisiennes із пласкою, як у моторолерів, рамою, які навіювали думки про джентльменів у циліндрах, лицарів поступу, що чимчикують по Булонському Лісі.
Навпроти старовинних велосипедів — місткі, солідні кузови. Навряд чи підійде "панар-динавія" 1945 року, занадто відкрита й тісна у своїй аеродинамічній точеності, але напевно варто задуматися над високим "пежо" 1909 року, схожим на мансарду або альков. Якби я видерся всередину і занурився у шкіряні дивани, ніхто б не запідозрив мою присутність. Але піднятися туди було важко, один зі сторожів сидів якраз навпроти, на лавці, спиною до велосипедів. І ось бачу в уяві, як я, дещо скований пальтом з хутряним коміром, піднімаюсь на приступку, а він, у чоботях з високими халявами, тримаючи в руці берет із дашком, шанобливо відчиняє переді мною дверцята...
На мить я зосередив увагу на "обеїссанті" 1873 року, першому французькому екіпажеві на механічній тязі для дванадцяти пасажирів. Якщо "пежо" був помешканням, то цей був цілим палацом. Але годі було й думати підступитися до нього, не привернувши уваги загалу. Як важко заховатись, коли за схованки правлять картини на виставці.
Я ще раз обійшов залу: на цоколі заввишки майже два метри, задумана як ніс корабля з рострою, височіла статуя Свободи, éclairant le monde — освітлюючи світ. Усередині в ній крилося щось на зразок рубки, звідки крізь носовий ілюмінатор можна було оглянути діораму Нью-Йоркської бухти. Добрий спостережний пункт, коли надійде північ, адже із затінку можна буде окинути поглядом хори ліворуч і неф праворуч, а ззаду мене прикриватиме велика кам'яна статуя Ґрамма, розміщена у чомусь на зразок трансепта і звернена поглядом до інших коридорів. Але при повному освітленні чудово видно, чи є хтось у рубці, і тільки-но розійдуться відвідувачі, сторож, щоб мати чисте сумління, за звичкою відразу кине туди погляд.
Надто багато часу я не мав, о пів на шосту вже зачиняють. Я поспішив ще раз оглянути Галерею. Жоден з моторів прихистку забезпечити не міг. Не годилися й здоровенні корабельні механізми праворуч, останки якоїсь поглинутої водами Лузітанії, ані велетенський газовий двигун Ленуара зі своїми найрізноманітнішими зубчастими колесами. І саме тепер, коли тьмяне світло водянисто цідилося крізь сірі вітражі, мене знову охопив страх перед перспективою залишитися між цими звірами, а потім, у темряві, при світлі електричного ліхтарика, побачити, як вони воскресають із мороку, сопучи важким, неначе з надр землі, подихом, з оголеними кістками та нутрощами, скрипучими й смердючими від оліїстої піни. Як мені вижити посеред цього непристойного видовища дизельних геніталій, турбінних піхв, неорганічних горлянок, які свого часу вивергали — і, може, цієї ночі вивергатимуть знову — полум'я, пару, свист, або ж мляво захурчать, наче жуки-олені, затріщать, як цикади, між цими скелетоподібними виявами чистої, абстрактної функціональності, роботами, здатними сплющувати, пиляти, зміщувати, розривати, нарізати, прискорювати, зіштовхуватися, захлинатися пальним, стогнати циліндрами, розчленовуватися, наче зловісні маріонетки, обертати барабани, змінювати частоти, перетворювати енергії, крутити маховики? А якщо вони накинуться на мене, під'юджувані Володарями Світу, які покликали до життя ці непотрібні пристрої, ідоли господарів долішнього Всесвіту, щоб довести помилковість світотворення, — як мені тут вистояти, не похитнувшись?
Мені треба було піти собі, піти геть, все це божевілля, я встрявав у гру, яка звела з розуму Якопо Бельбо, я, прихильник недовірливості...
* * *
Не знаю, чи вчинив я слушно, залишившись того вечора. Інакше сьогодні я знав би початок, та не знав би кінця цієї історії. І не сидів би тепер самотньо тут, на цьому пагорбі, слухаючи, як далеко унизу, в долині, брешуть собаки, і не питав би себе, чи це справді кінець, чи кінець повинен ще настати.
* * *
Я вирішив іти далі. Я вийшов з церкви, звернувши поблизу статуї Ґрамма ліворуч, і рушив уздовж однієї з галерей.