Рухи його були спокійні, впевнені. Рішуче лунали і його фрази, однак ніщо в ньому не виказувало погорди — він був сама врівноваженість, незворушність, усе в ньому свідчило про силу й непохитність. Він ледь схилив голову набік, оглянув більярдний стіл, а тоді швидко й рішуче зробив удар.
Я дививсь, як котяться, б'ються одна об одну й відскакують білі кулі.
— A la bande1. Отак треба бити цього Бенно,— промовив кантональний радник, віддаючи професору Вінтерові кия. — Ви зрозуміли, юначе?
— Яв цьому нічого не тямлю,— відповів я і обернувся, щоб узяти грог: кельнер саме поставив його на столик поруч.
— Колись ви це збагнете,— засміявся Колер, потім узяв зі столика під стіною згорнені в трубку газети й пішов.
У бивство. Те, що сталося через три роки, добре відомо, і про це можна розповісти коротенько (мені навіть не конче бути при цьому тверезим). Почесний доктор Ісаак Колер пішов у відставку, хоч його партія вже мала намір висунути його кандидатуру до урядової (а не федеральної, як писали деякі зарубіжні газети) ради, покинув політику взагалі (адвокатську практику він
Від борту (франц.).
облишив уже давно), очолив цегельний трест, що почав розростатися на весь світ, узяв "ліворуч", керував у ролі президента всілякими адміністративними радами, брав також участь у роботі однієї з комісій ЮНЕСКО, іноді його по кілька місяців не бачили в місті, поки одного без пори весняного дня в березні 1955 року він провіз містом англійського міністра Б. Той міністр приїхав до нас в особистій справі — в одній приватній клініці йому лікували виразку шлунка.
І ось він сидів із колишнім кантональним радником у його "роллс-ройсі", неохоче згодившись, перше ніж полетіти додому, таки оглянути місто. Цілий місяць міністр уперто відмовлявся від цього заходу, та нарешті здався. Позіхаючи, дивився він на визначні пам'ятки, що пролітали за вікнами машини: вище технічне училище, університет, кафедральний собор у романському стилі (кантональний радник давав короткі пояснення). У лагідному повітрі мерехтіла річка (сонце саме заходило), набережна була всіяна людьми. Міністр кивав головою, ще відчуваючи на губах присмак картопляного пюре та перетертих кашок, якими його годували в приватній клініці, мріяв уже тим часом про нерозведене віскі, і годос кантонального радника лунав йому ніби десь далеко-далеко, а гуркіт машин на вулиці — ще далі. На нього налягла важка, мов свинець, утома, а може, вже й здогад про те, що виразка шлунка — загалом не така вже й дрібниця...
— Just a moment1,— мовив почесний доктор Ісаак Колер і звелів шоферові Францу зупинитись біля "Театрального". Тут він вийшов, сказав шоферові трохи зачекати і машинально іще тицьнув згорненою парасолькою на фасад ("Eighteenth century")2. Але міністр Б. ніяк на це не відреагував, він і далі куняв, йому й далі щось снилося. Кантональний радник рушив до ресторану, ввійшов крізь обертові двері до великої зали, де його надзвичайно шанобливо привітав метрдотель. Наближалася сьома година, всі столики вже були зайняті, люди вечеряли, залу сповнював гомін голосів, плямкання, брязкіт ножів та виделок. Колишній кантональний радник роззирнувся й ступив на середину зали: там за невеличким столиком сидів професор Вінтер, заклопотаний своїм tournedos Rossini3 та пляшкою шамбертену. Колер дістав револьвер і застрелив члена пен-клубу, навіть перед цим люб'язно не привітавшись (узагалі сцена відбулася надзвичайно шляхетно), потім байдуже поминув застиглого метрдотеля, який тільки мовчки витріщив на нього очі, вийшов повз остовпілих, на смерть переляканих кельнерок крізь обертові двері у теплий березневий вечір, відчинив дверцята "роллс-ройса" й сів біля міністра, який усе куняв і нічого не помітив; до його свідомості навіть не дійшло, що машина зупинилася, він, як уже сказано, куняв собі, і йому щось там снилося — чи то віскі, чи то політика (суецька криза змила потім і його), чи то якесь кошмарне передчуття, пов'язане з виразкою шлунка (минулого тижня газети повідомили про його смерть; некрологи були дуже коротенькі, і в більшості з них редактори не завдали собі клопоту перевірити написання прізвища покійного).
— В аеропорт, Франце,— звелів почесний доктор Ісаак Колер.
Його арешт (фрагмент). Про це не можна розповідати без зловтіхи. Через кілька столиків від убитого вечеряв начальник нашої кантональної поліції зі своїм давнім приятелем — скульптором Мокком. Той був глухий, сидів, занурений у свої думки, і нічогісінько з того, що сталося в залі, не помітив. Обидва їли potaufeu4 — Мокк задоволено, начальник поліції, який цього ресторану не любив і приходив сюди дуже рідко,— похмуро. Все тут було не по-його: м'ясна юшка надто холодна, відварне м'ясо надто тверде, брусниці надто солодкі. Коли пролунав постріл, начальник поліції і голови не підвів — принаймні так розповідають,— бо саме висмоктував за всіма правилами мистецтва мозок із кістки. Потім він усе ж таки встав і навіть перекинув при цьому стілець, але, як людина, що звикла до порядку, сам підняв його й поставив на місце. Коли він підійшов до Вінтера, той лежав головою в tournedos Rossini, все ще стискаючи в руці келих із шамбертеном.
— То не Колер щойно тут був? — запитав начальник поліції зблідлого управителя ресторану, що й досі безпорадно стояв посеред зали і приголомшено дивився на нього.
— Так точно! Ясна річ,— пробурмотів управитель.
Начальник поліції замислено оглянув убитого професора-германіста, тоді похмуро зиркнув на таріль зі смаженою картоплею та бобами, ковзнув очима по тарілках з ніжним салатом, помідорами й редискою.
— Тут уже нічим не поможеш,— нарешті промовив він.
— Так точно! Ясна річ.
Відвідувачі — досі вони сиділи, мов заціпенілі,— попідхоплювалися. За стойкою позастигали кухар зі своїм персоналом. Тільки Мокк і далі спокійно їв. Якийсь худий чоловік пропхався наперед.
— Я лікар.
— Не чіпайте його,— спокійно наказав начальник поліції. — Спершу нам треба сфотографувати.
Лікар нахилився до професора, однак порушувати наказ не став.
— Справді,— підтвердив він. — Мертвий.
— Атож,— спокійно відповів начальник поліції. — Ідіть на своє місце.
Потім узяв зі столу пляшку шамбертену.
— Я її реквізую,— промовив він і простяг пляшку управителеві ресторану.
— Так точно! Ясна річ,— пробурмотів той.
Після цього начальник поліції пішов до телефону.
Коли він повернувся, прокурор Єммерлін уже стояв біля трупа. Прокурор був у святковому темному костюмі. Цього вечора він зібрався піти послухати симфонічний концерт і саме доїдав у французькій залі на другому поверсі omelette flambée5, коли почув постріл. Єммерліна не любили. Всі тільки й ждали, щоб він скоріше пішов на пенсію,— повії та їхні конкуренти з іншого табору, злодії і зломщики, нечесні прокуристи, ділові люди, що опинилися в скруті, і навіть апарат правосуддя — від поліції аж до адвокатів та прокурорів. Ба навіть колеги — й ті відвернулися від нього. Всі брали його на глузи — мовляв, воно й не дивно, що справи в місті тепер стоять жалюгідніше 6, ніж будь-коли; відтоді, як прокурором у нас Єммерлін, чогось жалюгіднішого, ніж правосуддя, годі собі й уявити, і т. ін. Становище Еммерліна було безнадійне, він давно уже втратив авторитет, присяжні засідателі дедалі частіше ігнорували його вимоги, судді теж, а особливо він страждав від начальника поліції, який зажив слави чоловіка, що вельми шанував так звану "карну" частину нашого населення. Проте Єммерлін був юрист із великої літери, він далеко не завжди сідав у калюжу, його виступи й репліки викликали страх, а безкомпромісність імпонувала людям, хоч би як її дехто ненавидів. То був прокурор давньої школи, кожен виправдувальний вирок він сприймав як особисту образу, ставився однаково несправедливо до багатих і бідних, був неодружений, спокус для нього не існувало, жодної жінки зроду не торкався. Це — його найгірші професійні вади. Злочинці були для нього чимось незбагненним, просто сатанинським, і викликали в нього старозавітну лють. Він був релікт непохитної і водночас непідкупної моралі, "випадковий камінь у болоті правосуддя, що все прощає", як сам висловлювався пристрасно й заразом гнівно. Єммерлін і тепер був надзвичайно збуджений, тим більше що особисто знав і жертву, й убивцю.
— Начальнику поліції! — обурено вигукнув він, усе ще із серветкою в руці. — Тут кажуть, його вбив доктор Ісаак Колер!
— Так і є,— похмуро буркнув начальник поліції.
— Але ж це просто неможливо!
— Той Колер, як видно, здурів,— відповів начальник поліції, сів на стілець поруч із мертвим і закурив улюблену свою сигару "Баійяно".
Єммерлін утер серветкою піт на чолі, підтяг стільця від сусіднього столу й також сів. Тепер огрядний покійник лежав головою в тарілці між двома здоровенними, гладкими представниками влади. Так вони сиділи й чекали. У ресторані стояла гробова тиша. Ніхто вже не їв. Погляди всіх людей були звернені до цієї примарної групи. Аж коли до зали ввалив гурт членів студентської корпорації, виникло замішання. Студенти зі співом заволоділи всією залою. Не зрозумівши відразу, що тут сталося, вони на все горло співали далі, а тоді враз розгублено змовкли. Нарешті з'явився лейтенант Геррен з оперативною групою відділу вбивств. Один поліцейський заходився фотографувати, судовий експерт безпорадно стояв збоку, а окружний прокурор — він був у складі групи — почав вибачатися перед Єммерліном за те, що приїхав сюди. Тихо лунали накази, розпорядження. Потім мертвого підвели — обличчя в підливі, на широкій бороді гусяча печінка й зелені боби,— поклали на ноші й віднесли до санітарної машини. Золоті окуляри без оправи кельнерка Елла знайшла у смаженій картоплі, аж коли їй дозволили прибрати на столі. Після цього окружний прокурор почав допитувати перших свідків.
Розмова №1 (можливий варіант). Коли кельнерки нарешті прийшли до тями, а відвідувачі поволі, нерішуче посідали за столи, коли дехто знов узявся їсти, коли вже почали збігатися й журналісти, прокурор і начальник поліції вирішили обговорити становище, і їх провели до комори поруч із кухнею. Єм-мерлін хотів побалакати кілька хвилин з начальником поліції сам, без свідків. Настав час організувати й провести страшний суд.