Спина прикрита, перед відкритий, у груди дме. Ліг на спину, спробував обидві поли на себе з обох боків натягти, знову на все не вистачає. Ліг на лівий бік, спереду на себе шинелю загорнув — спина мерзне. А доки вертівся, шинеля знову збилася в гудз, довелося знову рачки лазити, викликаючи нарікання і пана Калюжного, і Штика.
Чонкін завжди вважав себе найневибагливішою істотою, а тут, на власний подив, виявив, що за час життя у Нюри розніжився, звик до пухкої подушки, пухової перини і ватяної ковдри. Тут йому було і тісно, і мулько, і холодно.
Поети-романтики-орденоносці чимало ліричних віршів натворили про солдатську шинелю, нібито на ній розчудес-но спати, водночас нею ж укриваючись. А ще ліпше, коли робиться це на снігу або на крайній випадок під дощем, тобто щоб вона була неодмінно і мокра, і кулями прошита, і десь-то у боях обгоріла. Отоді, мовляв, спати на ній і нею ж укриватися ой як романтично. Романтично, це, мабуть, так, але сказати, щоб дуже вже зручно, то, звичайно, ні.
Крутився Чонкін, вертівся — поступово якось прилаштувався, якось особливо скулився, якось змирився з жорстокою реальністю, усвідомивши, що якою не є поганою шинеля для спання, голі нари — гірше. Прилаштувався, притулив щоку до підвернутого рукава і заснув у дуже ско-цюрбленому стані.
І як тільки він поринув у забуття, так одразу, а може, навіть не зовсім одразу, може, через певний час, приснилося йому, що не скоцюрблений на нарах і загорнутий у шинелю він лежить, а на пуховику під ватяною ковдрою і з Нюрою.
Лежить Нюра з ним рядком, жаріє, мов піч, і пахне смачно, як мармелад. І потягся він солодко до Нюри, притиснувся, поклав руку на спину, а потім нижче, а друга рука вже нишпорила на тому ж рівні, але з іншого боку. І, вхопившись за все, на що рук вистачало, запалав він непереборним жаданням, задихав глибоко і часто, кинувся на Нюру з гарчанням і впився у неї, мов павук.
Він не зрозумів, чому вона пручається, чому відбивається коліньми й руками, адже не тільки йому з нею, і їй з ним завжди було добре.
Він намагався зламати її опір, та вона вхопила його за горлянку, він прокинувся і побачив перед собою Штика.
— Знов, сука, педрило трапився,— шипів і плювався Штик.— Що ви до мене, падли, липнете.
Прокинулися, засовались на нарах решта. Хтось нагорі спитав, що трапилось, інший голос ліниво відповів:
— Новенький Штика хотів трахнути.
— А-а,— одізвався перший голос без подиву, видно, усі тут до всього звикли.
Чонкін спросоння тряс головою, витріщався на Штика, не розуміючи, в чому справа, а коли дотямкував, знітився.
— Нюрка привиділась,— пояснив він і повернувся на інший бік, аби неприємність не повторилася. Штик також до нього спиною повернувся і довго ще щось бурмотів, доки не заснув. А Чонкін лежав, досадуючи, що так кепсько все вийшло, але поступово досада його ослабла, і він таки заснув.
І знову, як не дивно (а втім, що ж тут дивного?), наснилася йому перина і подушка, наснилася ватяна ковдра і Нюра під нею. Пам'ятаючи уві сні, що, обнімаючи Нюру, отримав у відповідь щось неприємне, Чонкін цього разу довго лежав нерухомо, але пахощі Нюриного тіла і жаркі хвилі, що линули від неї, знову його задурманили, сп'янили, він потягся до неї непевно, потім сміливіш, і вона цього разу не пручалася, і вона потяглася до нього. І ось тіла їхні торкнулися одне одного по всій довжині, і втиснулись одне в одне, і його руки квапливо погладжували і м'яли її, а її руки те ж чинили з ним, і, хоча видалась вона йому якоюсь костистою і жорсткою, накинувся він на неї, уп'явся в її вуста своїми вустами, і вона його цілувала, і вона збуджено дихала, і вона пристрасно шепотіла йому чомусь по-українськи:
— Ти мене хочеш?
— Хочу! Хочу! — спечно видихав Чонкін. Знетямившись цілковито, він гриз її губи, він торкався язиком її язика, і єдине, що йому зараз заважало, що дратувало його, були її вуса.
— Навіщо тобі вуса? — запитав він здивовано.
— А шоб тебе ними колоти,— ніяково хихикнула Нюра, і він, прокидаючись, побачив зовсім близько відразливе обличчя пана Калюжного, котрий, цілуючи його взасос, однією рукою притискав до себе його голову, а іншою нишпорив у тому місці, куди Чонкін не допускав ще нікого, крім Нюри.
— Ти що? Ти що? — забелькотів Чонкін, відштовхуючи і відкидаючи шкодливу руку Калюжного.— Звихнутий, чи що?
— Та тихше ти,— злякано зашепотів пан Калюжний.— Хлопців розбудиш.
— А чого ти лізеш? — сердився Чонкін.— Чого лізеш?
— Тю на тебе! — обурився й собі Калюжний.— Та кому ти тра? Сам липне то до одного, то до іншого. Тю!
Знову нагорі засовалися, і хтось запитав, що трапилось. І знову хтось відповів, що новенький хотів зґвалтувати пана Калюжного.
— Так він скоро й до нас добереться,— висловив припущення перший голос, втім, цілком незлостиво.
Чонкін, досадуючи, зліз донизу і сів посеред камери на табуретку. На ній, клюючи носом і соваючись, просидів до підйому.
З
Після сніданку увійшов до камери заспаний вертухай, тицьнув пальцем у Чонкіна.
— Ти! — і ще в когось: — І ти, на вихід!
— З речами? — заметушився той, другий, маленький миршавий чоловік без двох верхніх зубів.
— З кліщами,— без злості сказав вертухай.— Коли з речами, на прізвище викликають.
Він привів їх у нужник, доволі-таки грандіозне приміщення з двома дюжинами дірок у цементній підлозі.
— На прибирання даю сорок хвилин,— сказав вертухай.— Відра, мітли, ганчірки в кутку.
З цими словами він вийшов. Чонкін та його напарник лишилися стояти один проти одного, до роботи не хапались.
— Від різкого запаху хлорки і застояної сечі свербіло в носі, сльозилися очі і злегка паморочилася голова.
Напарник Чонкіна, як уже сказано, був маленького зросту, може, навіть менший за Чонкіна, хоча й сам Чонкін, як читач, напевне, пам'ятає, також не велетень. Але у напарника була струнка постава, розпрямлені плечі і випнуті вузькі груди. При маленькому зрості він мав крупну голову з випнутою вперед нижньою щелепою і уважними некліп-ними очима.
Коли напарник посміхнувся, це було так несподівано, що Чонкін аж здригнувся. Напарник, усміхаючись Чонкіну, неквапно засунув руку до кишені, здавалося, він витягне звідти пістолета, але витяг він тьмяний металевий портсигар, натис кнопку, кришка клацнула, у портсигарі лежали цигарки "Казбек".
— Прошу! — сказав напарник і простягнув портсигар Чонкіну.
Знітившись іще більше, Чонкін тицьнув рукою в портсигар, довго длубався в ньому своїми вузлуватими пальцями, нарешті витяг одну цигарку з-під резинки. Він довго її розглядав, як невеличке диво,— такі цигарки він і на волі бачив тільки здаля.
Запалили. Чонкін затис цигарку, як самокрутку, великим і вказівним пальцями, напарник тримав по-інтелігентськи поміж вказівним і середнім пальцями. Апетитно затягнувшись і пустивши дим рівними кільцями, напарник знову усміхнувся Чонкіну і промовив:
— Дозвольте відрекомендуватися: Запятаєв Ігор Максимович, латинський шпигун.
Чонкін поглянув на нього з цікавістю, але не сказав нічого.
— Не вірите? — посміхнувся шпигун.— А ось я вам відразу повірив. Тому що моя історія, будучи цілком реальною, виглядає далеко фантастичніше вашої. Так, так, не дивуйтеся. Ось ви, наприклад, скільки їх знищили?
— їх? — перепитав Чонкін.— Кого це?
— Я маю на увазі більшовиків. Кого ж іще? — пояснив Запятаєв, дещо дратуючись.
— Більшовиків? — знову не зрозумів Чонкін.
— Слухайте, Чонкін,— спалахнув Запятаєв,— я ж вам не слідчий. Нащо ви переді мною дурня корчите? Ви вчора розповідали, як билися з цілим полком. Було це чи ні?
— А що ж я, брехати буду? — образився Чонкін.
— Я й не кажу, що брешете. Я вірю. Саме тому й питаюся, скільки ви їх знищили?
— Та ніскільки.
— Отож-бо,— зрадів шпигун.— Якраз до цього я й хилю.
У вас були кулемет, гвинтівка, декілька пістолетів, ви стріляли і не вбили жодного. А чому? — Він дивився на Чонкіна, ледь прищулившись і злегка похитуючи головою, усім видом показуючи, що відповідь йому й так відома, але він хоче почути її від Чонкіна.— Чому?
► — Не влучив,— сказав Чонкін розгублено. Зараз йому навіть стало незручно, що він виявився таким незглебою.
— Ось бачите! — задоволено сказав Запятаєв.— Жодного. Не влучили. Ну, а коли б і влучили, то скількох могли б убити? Одного, двох, трьох, ну, десяток від сили. Тобто це в кращому випадку. А ось я...— Він переклав цигарку з правої руки в ліву, різко нахилився і, мов фокусник, витяг із штанини якийсь маленький предмет, що виявився огризком хімічного олівця.
— Ось,— урочисто мовив Запятаєв і потряс огризком над головою.— Ось вона, сучасна зброя, яка страшніша від кулемета й картечі. Цей предмет я бережу, як священну реліквію. Він вартий того, щоб лежати у музеї на найвидні-шому місці. Цим безневинним зовні предметом я вивів з ладу і знищив полк, дивізію, може, навіть армію.
Чонкін уважно поглянув на огризок, на миршавого За-пятаєва. "Псих якийсь",— подумав він, холонучи.
— Тепер ви мені не вірите? — з розумінням посміхнувся Запятаєв.
— Вірю, вірю,— поквапно сказав Чонкін. Затягнувшись востаннє, він затоптав недопалок і рушив у куток, де стояли двоє відер і кілька мітел.
— Ні, ви послухайте,— заметушився Запятаєв, хапаючи його за рукав.
— Опісля,— Чонкін вибрав мітлу, яка похватніша, взяв відро і подався в інший куток до водопровідного крана.
— Та послухайте ж! — побіг за ним Запятаєв.— Вам буде цікаво.
— Ніколи,— сказав Чонкін.— Працювати треба. Набравши води, він поставив відро на підлогу, намочив
у ньому мітлу і заходився махати нею вздовж стін.
— Ну, як хочете.
Запятаєв образився, сховав олівець і також пішов по мітлу та відро.
Деякий час працювали мовчки. Чонкін махав мітлою і боязко, але не без цікавості позирав на Запятаєва. Маючи конкретне бачення, він спробував уявити собі озброєне до зубів воїнство і маленького Запятаєва, який розмахує своїм огризком.
— Це ж треба! — засміявся Чонкін.— Олівцем, каже, дивізію. Оце сказав!
— Якби ви послухали,— мовив Запятаєв ображено,— ви погодилися б, що в цьому нічого неймовірного немає.
— Ну, гаразд, катай, розповідай,— великодушно погодився Чонкін. Він зрозумів, що хоча Запятаєв, може, й псих, але в даних умовах, очевидно, нешкідливий. Чонкін поставив мітлу перед собою, сперся підборіддям на ручку й наготувався слухати.
Тепер Запятаєв комизився, кажучи, що Чонкін відбив йому бажання.