Овід

Іноді я просив у нього поради, що мені робити, просив, щоб він взяв мене до себе разом з матір'ю... Але відповіді я не дістав.

— І ти мені ні слова не говорив про це, Артуре. А я гадав, що ти мені довіряєш.

— Padre, ви знаєте, як я вам довіряю. Але є такі речі, про які нікому не розкажеш. Мені здавалося, що ніхто не може мені допомогти, навіть ви або мати.

Мені потрібна була відповідь безпосередньо од бога. Ви розумієте, вирішувалася справа мого життя, моєї душі.

Монтанеллі відвернувся й почав пильно вдивляти­с в присмеркову пітьму, що огорнула віти магнолії.

— Ну, а потім? — повільно промовив він.

— Потім... вона вмерла. Останні три ночі я не від­ходи од неї...

Він змовк, але Монтанеллі не ворухнувся.

— Всі ці два дні перед її похоронами,— вів далі Артур низьким голосом,— я ні про що не міг думати. Потім, після похорону, я хворів; пам'ятаєте, я не міг прийти на сповідь.

— Так, пам'ятаю.

— Вночі я встав і пішов у материну кімнату. Там було пусто, тільки велике розп'яття стояло в алько­в ‘. І я подумав, що, можливо, бог допоможе мені. Я опустився на коліна і чекав — цілу ніч. Але вранці, коли я отямився, padre... Даремно... Я не можу пояс­нит цього... Не можу сказати вам, що я побачив. Я сам погано пам'ятаю. Але знаю, що бог відповів мені, і я не смію не послухатися.

Деякий час вони сиділи в темряві мовчки. Тоді Монтанеллі повернувся і поклав руку на плече Арту-рові.

— Сину мій,— сказав він,— я не посмію сказати,

що бог не розмовляв з тобою. Але пригадай стан, в

якому ти був, коли це трапилось, і не вважай хвороб­лив сумну фантазію за урочистий його поклик.

І якщо справді він хотів відповісти тобі, чи ти певен,

що правильно розумієш його слова? Який намір маєш

ти в серці?

Артур підвівся і проказав повільно, ніби повторю­юч, слова катехізису:

— Віддати життя Італії, допомогти їй визволитися з рабства й злиднів, вигнати австрійців і утворити вільну республіку, яка, крім бога, не знала б короля!

— Артуре, подумай хоч хвилину над тим, що ти кажеш. Ти ж навіть не італієць.

— Це однаково. Я такий, як є".

Знову настало мовчання.

Монтанеллі сперся плечем на дерево і прикрив ру­ко очі.

— Сядь на хвилинку, сину,— промовив він на

решті.

Альков — заглибина в стіні, де ставлять ліжка.

Артур сів, і Монтанеллі міцно стис йому обидві руки.

— Я не можу сперечатися з тобою сьогодні,— ска­за він.— Усе це сталося так несподівано... Я ніколи не думав, мені потрібний час, щоб усе обміркувати.

Згодом ми поговоримо докладніше. Але поки що я прошу тебе пам'ятати одно: якщо з тобою щось тра­питьс, якщо ти... загинеш, ти розіб'єш мені серце.

— Padre!

— Ні, дай мені скінчити. Я колись казав тобі, що в мене, крім тебе, немає нікого в світі. Ти, мабуть, не розумієш як слід, що це значить. Та воно й важко зрозуміти такому молодому. У твоїх літах я б теж не зрозумів. Артуре, ти для мене як... рідний син, розумієш? Ти світло моїх очей, радість мого серця. Я готовий умерти, щоб стримати тебе від помилково­г вчинку і зберегти твоє життя.

Але тут я нічого не можу вдіяти. Я не прошу тебе давати мені якісь обі­цянк. Я прошу тільки: пам'ятай те, що я сказав, і будь обережним. Подумай гарненько, перш ніж зро­бит непоправний крок. Ради мене, ради своєї покій­но матері...

— Гаразд, padre, я подумаю, а ви Помоліться за мене і за Італію.

Артур мовчки став навколішки.

Монтанеллі без слів поклав руку на схилену голо­в. Через хвилину Артур підвівся, поцілував у нього руку і, нечутно ступаючи, пішов по росяній траві.

Монтанеллі довго сидів під магнолією, вдивляю­чис прямо перед собою в пітьму.

"Це божа кара впала мені на голову,— подумав він.— Так було і з царем Давидом...

Я осквернив свя­тилищ, взявши нечестивими руками тіло господнє. Довго бог прощав мені, але тепер настав час від".

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Містерові Джеймсу Бертону дуже не подобалося, що його молодший зведений брат здумав "тинятися" по Швейцарії з Монтанеллі. Але як заборонити цю невинну ботанічну екскурсію в товаристві поважного професора богослов'я? Артурові, який нічого не знав,про причину заборони, це здалося б безглуздою тира­ніє. Він, безумовно, приписав би це релігійним або расовим забобонам, а Бертони так пишалися своєю віротерпимістю. Усі в їхній родині були щирими про­тестантам й консерваторами ще з тієї пори, як фір­м судновласників "Бертон і сини" розпочала свою справу в Лондоні й Ліворно більше як сто років тому.

Вони вважали, що англійський джентльмен пови­не бути справедливим навіть до католиків. І коли , голова сім'ї, відчувши, як погано лишатися вдівцем, одружився з гарненькою католичкою, гувернанткою його молодших дітей, обидва старші сини, Джеймс і Томас, хоч і не зовсім раді були мати мачуху, нав­ря чи старшу за них самих, похмуро скорились.

Після смерті батька і без того тяжкі сімейні взає­мин ще більше ускладнились, коли одружився стар­ши син; але обидва брати чесно намагалися захисти­т Гледіс від злого язика Джулі і виконували, як мог­л, свій обов'язок по відношенню до Артура. Вони . навіть і не вдавали, що люблять хлопця, і їхня вели­кодушніст до нього проявлялася лише в тому, що вони щедро наділяли його дрібними грішми та дозво робити все, що він схоче.

У відповідь на свій лист Артур одержав чек на до­рожн витрати і холодний дозвіл використати канікули, як йому до вподоби. Витративши половину свого капіталу на книжки з ботаніки та папки, він вирушив разом із Монтанеллі у свою першу альпійську подо.

Артур давно вже не бачив padre в такому гарно­м настрої. Після першого тяжкого враження від роз­мов в саду до Монтанеллі поступово вернулась ду рівновага, і тепер він дивився на цю подію спокійніше. "Артур ще дуже молодий і недосвідче­ни,— думав він,— і навряд чи його переконання не.

Безперечно, ще є час, щоб лагідними доказа­м повернути його з небезпечного шляху, на який він тільки-но ступив".

Вони хотіли побути кілька днів у Женеві, але при першому погляді на сліпучо-білі вулиці й запорошені алеї з юрбами туристів лице в Артура трохи похмур­ніл.

Монтанеллі стежив за хлопцем, спокійно забав­ляючис його розчаруванням.

— Що, друже, тобі тут не подобається?

— Я й сам не знаю. Це зовсім не те, чого я споді­вавс. Озеро, правда, чудове, і обриси тих гір пре­красн.— Вони стояли на острові Руссо, і Артур по­казува на довге пасмо Савойських Альп.— Але місто... таке манірне і охайне, якесь протестантське. У нього такий самовдоволений вигляд. Ні, воно мені не подобається, нагадує чимсь Джулі.

Монтанеллі засміявся.

— Бідний хлопець! Йому не пощастило. Ну що ж, ми приїхали сюди для розваги, отже немає причин лишатися тут. Хочеш, покатаємося сьогодні по озеру, а завтра вранці вирушимо в гори?

— Але ж, padre, ви хотіли тут трохи побути?

— Любий мій хлопчику, я був у цих місцях разів дванадцять. Для мене радість — бачити твоє задово­ленн. Куди б ти хотів поїхати?

— Якщо вам справді однаково, то я хотів би ру­шит по річці аж до верхів'я.

— По Роні?

— Ні, по Арві. Вона тече так швидко.

— Тоді поїдемо до Шамоні.

До самого вечора вони катались у маленькому па­русном човні. Прекрасне озеро справило на Артура куди менше враження, ніж сіра каламутна Арва. Він виріс на березі Середземного моря, і блакитна гла­дін не хвилювала його. Але він пристрасно любив швидку течію, і буйний біг потоку з гірського льодо­вик захоплював його.

— Оце справжня річка! — казав він.

Вранці другого дня вони рушили до Шамоні. Ар­ту був у дуже веселому настрої, коли вони їхали родючими долинами, але коли повернули на звивисту стежку біля Клюза і їх тісно оточили величезні зуб­част шпилі, він став серйозний і мовчазний. Від Сен-Мартена мандрівники повільно рушили пішки по до­лин вгору, спиняючись на ніч у придорожніх шале2 або в крихітних гірських селищах, і знов ішли далі, куди заманеться. Артур був дуже чутливий до краси природи, і перший водоспад на їхньому шляху збудив

— Острів Русео — острів на Роні, де встановлено бюст французького мислителя й письменника Жан-Жака Руссо (1712— 1778), уродженця Женеви.

— Шале — швейцарська хатина в горах.

у ньому такий екстаз, що любо було дивитися. Ко­л ж вони підійшли до снігових верховин, цей буйний захват перейшов у мрійну екзальтацію, якої Монта-неллі у нього раніш не помічав. Здавалося, між ним і горами була якась містична спорідненість. Цілими годинами він лежав нерухомо в темному лункому сос­новом лісі, вдивляючись поміж високими, прямими стовбурами в залиті сонцем верховини і голі скелі. Монтанеллі стежив за ним з сумовитою заздрістю.

— Я хочу, щоб ти показав мені, що ти там ба­чи,— сказав Монтанеллі одного разу, відірвавшись

од книги і побачивши Артура, що, як і годину тому,

лежав поруч, розплатавшись серед моху і втупивши

широко розплющені очі в блискучий біло-голубий

простір. Вони звернули вбік од великої дороги, щоб

переночувати в тихому селі поблизу водоспаду.

В безхмарному небі сідало сонце, височіли скелясті

шпилі, яскраво полум'яніли куполи Альп і безмежні

ланцюги Монблану.

Артур підвів очі, сповнені подиву і таємничості.

— Що я бачу, padre? Немов крізь темне скло, я

бачу величезний білий світ у блакитній порожнечі,

яка не має ні кінця ні краю. Я бачу, як він вік за ві­ко очікує на прихід святого духа.

Монтанеллі зітхнув:

— Я бачив це лише раз.

— І ніколи не бачите знову?

— Ні. Я бачу зовсім інше.

— Що ви бачите?

— Я, саrino? Блакитне небо, снігові вершини — ось усе, що я бачу в високості. А внизу — зовсім інше.

Він показав на долину. Артур став навколішки і схилився над стрімким .краєм прірви.

Величезні сосни, потемнілі у вечірньому присмер­к, стояли мов неживі, обступаючи річку вздовж вузьких берегів. Та ось сонце, червоне, як жевріючий камінь, спустилося за шпичастими вершинами гір, і життя й світло зникло з лиця природи.

Одразу ж з долини піднялось щось темне і гріз­н — похмуре, жахливе, сповнене невидимої бороть­б. Прямовисні обриви західних гір нагадували зуби монстра, який причаївся, щоб схопити свою жертву і потягти вниз, в пащу глибокої чорної прірви. Сосни

здавались рядами розбійників з ножами, що шепотіли: "Нападем на вас"; в наступаючій темряві ревів і за­вива потік, б'ючись об кам'яні стіни своєї в'язниці з люттю одвічного відчаю.

— Padre! — Артур підвівся, здригнувшись, і від­сахнувс од прірви,— Це схоже на пекло.

— Ні, сину мій,— відповів м'яко Монтанеллі,— це схоже тільки на людську душу.

— Душі тих, що перебувають у темряві й мороці смерті?

— Ні, душі тих, що проходять повз нас день у день.

Артур тремтів, вдивляючись у морок.