Писав я безпосередньо після тегеранської конференції, що, як усі думали, встановила ліпші відносини між СССР та Заходом. Я особисто не вірив, що ті дружні відносини довго потривають. І, як оказалося, не дуже помилявся.
Не знаю, чи треба мені ще щось казати. Коли ще хто бажає собі подробиць про мене, добавлю, що я удовець і маю майже трьохлітнього сина і що за фахом я письменник та від початку війни заробляю перш за все журналістикою.
Часопис, що до нього найпостійніше дописую — це "Tribune", політично-суспільний тижневик, що репрезентує, загально кожучи, ліве крило Labour Party. Ось мої книжки, що можуть зацікавити ширший загал (це на випадок, коли б комусь з читачів цієї передмови довелось надибати примірники цих книжок): "Дні в Бурмі" (повість про Бурму); "Поклін Каталонії" (звіт з моїх досвідів у еспанській громадянській війні); "Критичні спроби" (есеї, переважно про сучасну популярну англійську літературу, насвітлення в них. більш соціологічне як літературне).
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ.
ПАН Джонс, власник хутора "Дідівщина", позачиняв на ніч курники, та був занадто на підпитках, щоб не забути також закрити і дірки, кудою вилазили кури. Круг світла, який кидала ліхтарня пана Джонса, танцював з кінця в кінець, коли він похитуючись проходив подвір'ям. Хвицнувши раз — другий, він скинув черевики біля заднього входу, хильнув останню склянку пива з бочки, що стояла в посудній і попрямував у ліжко, звідки вже роздавалось смачне хропіння пані Джонс.
Як тільки світло у спальні погасло, по всьому обійстю почалася метушня та лопотіння. Ще в день розійшлася чутка про те, що старому Маркові, премійованому кнурові середньої білої породи, останньої ночі приснився дивний сон, та що він бажає розповісти про нього іншим тваринам. Усі домовились зібратися в великій клуні, як тільки пан Джонс зовсім зникне з обрію. Старого Марка (так його завжди всі називали, хоч на виставці виступав він під іменем "Краса Вілінгдону") так глибоко поважали на хуторі, що кожна тварина радо погодилася втратити годину сну, аби тільки почути його слова.
В одному кінці великої клуні, ніби на підвищеному помості, лежав уже майор. Він вигідно розташувався на підстеленій соломі, під ліхтарнею, що звисала зі сволока. Було йому дванадцять років і за останній час він дуже потовщав, та все ж був ще свинею величньої постави, з розумним та доброзичливим виглядом, не зважаючи на те, що йому ніколи не спилювали іклів. Давненько вже тварини почали прибувати і розсаджуватись, кожна на свій спосіб. Спершу прийшло троє собак: Мурко, Лисько, Бровко, потім свині, що посідали перед самим помостом. Кури позасідали на підвіконнях, голуби пурхнули аж на крокви, корови та вівці полягали за свиньми і почали ремиґати. Гнідко та Конюшина, двоє робочих коней, увійшли разом, ступаючи дуже помалу і ставлячи широкі волохаті копита незвичайно обережно, щоб не наступити на якусь малу тваринку, може приховану в соломі. Конюшина була гладка материнського вигляду кобила, що віком наближалася вже до середніх літ; після четвертого лошати вже не повернувся їй її стрункий стан. Боксер був худобина велетенська, майже вісімнадцять п'ядей заввишки, а силою дорівнював двом звичайним коням. Біла смуга, що прикрашувала, надавала йому досить тупого вигляду; та й у дійсності второпність його була далеко не надзвичайна, за те його загально поважали за стійкість характеру і необмежну працездатність. За кіньми прийшла біла коза Дереза із ослом Беніяміном. Беніямін був найстаршою твариною на хуторі, з найгіршим від усіх настроєм. Він зрідка відзивався, хіба тільки на те, щоб висловити якесь цинічне заввження; так, наприклад, часто казав, що дійсно Господь дав йому хвіст на те, щоб відганятися від мух, але що він би був більш радий, коли б міг обійтись без хвоста і без мух. Єдиний з усіх тварин на хуторі, він ніколи не сміявся. Коли ж його питали чому це так, він, звичайно, відповідав, що не бачить нічого такого з чого можна було б сміятись. А в тім він був щиро відданий Боксерові, хоч до цього явно не признавався. Вони, звичайно, проводили недільні дні удвох на малому вигоні за садком, де скубли травицю побіч себе, завжди мовчки.
Обидва коні тільки що полягали, як у клуню ввійшов черідкою виводок качат — сиріт, що втратили матір; вони стиха пікали і перекочувалися то сюди, то туди, шукаючи за місцем де б їх ніхто не роздушив.
Конюшина так поклала свою велику ногу, що збудувала неначе мур довкола них. Качата укублилися за цією охороною і швидко позасинали. В останню хвилину увійшла, дрібцюючи маніжно, зі шматком цукру в зубах Марічка, дурненька гарна кобила білої масти, що тягала бідку пана Джонса. Вона зайняла місце в передніх рядах, та почала кокетливо помахувати білою гривою, сподіваючись притягти увагу до червоних стрічок, заплетених у неї. Останньою з усіх прийшла кішка; вона стала роздивлятися, як звичайно, за найтеплішим кутком і накінець вмостилася поміж Боксера і Конюшину.
Там вона і промуркотіла вдоволено цілу Маркову промову, не слухаючи ані слова з того, що він казав.
Усі тварини були вже присутні; бракувало тільки Мойсея, прирученого крука, що спав на жердці за заднім входом. Коли Марко побачив, що всі вже вигідно розташувалися і напружено чекали, відкашельнув та почав:
"Товариші, ви чули вже про дивний сон, що приснився мені цієї ночі. Та до сну повернуся згодом. Спочатку хочу разказати про щось інше. Не думаю, товариші, щоб мені довелося пробути між вами ще багато місяців, і тому вважаю за обов'язок передати вам перед смертю ту мудрість, що її здобув. Життя моє було довге, мав я багато вільного часу для міркувань, коли лежав самотній у хліві і на мою думку можу сказати, що розумію природу життя на цій землі не гірше, як хоч яка тварина, що живе зараз. Ось про що хотілось би вам розказати.
Отже, товариші, яка природа цього нашого життя? Гляньмо йому ввічі. Життя наше нужденне, повне вис лажного труду та коротке. Приходимо на світ; паші, що нам дають, вистачає якраз на те, щоб дух наш не покинув тіла, а тих зпоміж нас, хто працездатний, примушують працювати до останнього атому наших сил. Як тільки нашій придатності приходить кінець, нас негайно з огидливою жорстокістю заколюють. Немає в Англії тварини, яка знала б що таке щастя, або дозвілля, коли їй минув рік від народження. Немає в Англії тварини, що була б вільна. Життя тварини — нестаток і неволя. Ось яка чиста правда.
Та чи це просто частина природнього порядку? Чи воно тому так, що наша країна така бідна і не може забезпечити пристойного життя тим, хто в ній живе? Ні, товариші, у тисячу разів ні! Земля англійська родюча, а підсоння лагідне; вона спроможна запевнити достатнє прохарчування куди більшій кількості тварин як ці, що зараз на ній проживають. Ось цей наш хутір міг би сам утримувати десяток коней, двадцять корів, сотні овець — усі вони могли б жити в достаткові та з гідністю, що майже переходить межі нашої теперішньої уяви. Чому ж тоді живемо далі у цих нужденних умовах? Тому, що майже цілість вироблених нашою працею вартостей крадуть у нас людські істоти. Ось де, товариші, відповідь на всі наші проблеми. Можна вмістити їх в одному слові — Людина. Людина це наш одинокий, справжній ворог. Усуньте людину зі сцени і тоді ви назавжди викорінили причину голоду і перевтоми.
Людина — одиноке створіння, що споживає, не виробляючи. Вона не дає молока, не несе яєць, вона заслаба на те, щоб тягти плуги, вона не вміє бігти досить швидко, щоб хапати кріликів. А проте вона панує над тваринами. Вона силує їх працювати, вона віддає їм необхідний мінімум, що не дає їм загинути голодною смертю, а решту заховує для себе. Наш труд обробляє землю, через наш гній вона стає родюча, та всежтаки немає нікого такого поміж нас, хто був би власником чогонебудь крім своєї власної шкури. Корови, що вас бачу перед собою, скільки тисяч галонів молока дали ви за останній рік? А що сталося з цим молоком, що повинно було годувати ваші кріпкі телята? Кожна найменша крапля його потекла у горлянку наших ворогів. А ви, кури, скільки нанесли яєць за останній рік? А скільки ви висиділи курчат із цих яєць? Уся решта пішла на ринок, щоб принести гроші Джонсові та його наймитам. А ти, Конюшино, скажи, де ті чотири лошата, що їх породила, що повинні були б бути тобі підпорою та відрадою на старому віку? Кожне продали, як тільки йому сповнився рік — ніодного з них не побачили більше. Що ти дістала колинебудь в нагороду за твої чотири пологи та увесь твій труд на нивах, крім скупо відміряної паші та стоянки?
Та навіть в цьому нужденному життю, що його ведемо, не доводиться осягнути природнього тривання. Що до мене, я не нарікаю, бувши одним із щасливих. Мені більше як дванадцять років; я батько понад чотирьохсот дітей. Таке природнє життя свині. Та нема тварини, щоб їй наприкінці вдалось уникнути жорстокого ножа. Не мине рік і кожен із вас, кабани — годованці, що сидите передо мною, віддасть, кувікнувши в останнє, своє життя на колоді. Усіх нас чекає це страхіття — корів, свиней, курей, овець, усіх. Навіть доля коней і собак не ліпша за нашу. В той самий день, коли твої великі м'язи втратять силу, Джонс продасть тебе, Гнідку, конорізові, що переріже тобі горлянку і виварить із тебе страву для хортів. А собакам, коли вони стають старі вже і беззубі, Джонс прив'язує цеглу до шиї і топить їх у найближчому ставку.
Чи не стає тоді прозорим, мов кришталь, що зло у нашому житті походить від тиранства людських істот? Позбудьмося тільки Людини, і витвір нашої праці стане нашою власністю. Майже за день могли б ми стати багатими та вільними. Що нам для цього робити? Нумо, трудімося день і ніч, душею й тілом, над поваленням людського роду! Ось мій заклик вам, товариші: бунт! Не знаю коли цей бунт прийде, це може статися за тиждень або й за сотню років, але знаю, так певно, як бачу оцю солому в себе під ногами, що раніше чи пізніше справедливість переможе. Хай на протязі короткого часу, що остався вам для життя, погляд ваш буде спрямований на цю хвилину. Та перш за все, перекажіть цей мій заклик тим, хто прибуде після вас, щоб прийдешні покоління вели боротьбу аж до кінцевої перемоги.
Пам'ятайте, товариші, хай ваша рішучість буде непохитна.