Від щастя люди кричали, обнімали одне одного, співали й танцювали... А вода все прибувала й ось уже вихлюпнулася з ями і розлилася по Пісках.
Односельці ще не встигли отямитися, а вода вже бігла через молодий ліс. Не одне дерево, не два і не три, а цілий ліс грав-мінився у сонячному промінні. В ньому бігали олені й лані, в кронах дерев збиралися цілі зграї птахів...
Але колишній хлопчак з Пісків і далі стояв біля криниці, незмигно дивився в неї, і вітер розвівав його сиву чуприну. Люди чули, як він говорив сам до себе:
— Я його бачу на дні. Він — золотий!
А потім хитав головою:
— Ні, то лише відблиск сонця!
По якімсь часі додав:
— Він — срібний, мамо!
А тоді знову чувся його розчарований голос:
— Ой, то лише місяць!
І так з дня в день, аж поки криниця не заховалася в лісі. Відтоді сивого юнака ніхто не бачив і не знає, куди він подівся... А легенда каже: є на світі квітуча акація, під нею — криниця, а в криниці ключ. Треба тільки довго і наполегливо його шукати...