Проте з усього було видно, що вони от-от почнуть сварку між собою, щоб вирішити, очевидно, кому бути головним у вітрині. Ляльки також поділилися на два табори: одні зітхали за Начальником Вокзалу, а інші кидали ніжні погляди на Капітана Півбороди. І тільки одна Лялька — негритянка Нера — не могла відірвати очей від Сидячого Пілота. Для Нери всі інші у вітрині взагалі не існували. А ганчір'яному собачці так уже хотілося погавкати, помахати хвостиком і полащитися до всіх трьох одразу — до Капітана Півбороди, до Начальника Вокзалу та до Ляльки Нери, бо вибрати когось одного він не міг — це означало б образити двох інших. Тому цуцик сидів собі тихо та смирно і дурнувато поглядав на всіх. На ошийнику собачки червоними літерами було написане його ім'я: "Курдуплик". Чи не тому його так і назвали, що він був маленький? Та ревнощам і суперництву в одну мить було покладено край. Фея підняла штору, і сонячні промені залили яскравим блиском усю вітрину. Іграшки аж сахнулися. Воно й не диво: адже це була їхня перша зустріч із сонцем!
— Сто тисяч глухих китів! — гримнув Капітан Півбороди. — Що скоїлося?
— Рятуйте! Рятуйте!.. — вереснули Ляльки, ховаючись одна за одну. А Генерал дав наказ негайно навести гармати на ворога і бути готовим завдати йому нищівної відсічі. Тільки вождь індіанців Срібна Пір'їна навіть оком не змигнув. Він витяг з рота свою довгу люльку (а це траплялося тільки за виняткових обставин) і промовив:
— Не бійтеся, білі іграшки. Це з'явився наш друг, Великий Дух Сонце. Гляньте тільки, як повеселішала з радощів уся площа.
Іграшки глянули через шибку. Площа справді аж сяяла в сліпучому промінні сонця. Переливалися райдугою водограї. Ніжне тепло линуло у Феїну крамницю крізь приморожену шибку.
— Тисяча п'яних китів! — винукнув Капітан Півбороди. — Я морський вовк, а не сонячний!
Ляльки радісно защебетали між собою і стали негайно приймати сонячні ванни. Проте в один куточок вітрини сонце не заглядало. Там якраз випало сидіти Машиністові, і він дуже розгнівався.
— І тут мені не щастить! Всі вигріваються на сонечку, а я гибію в холодному затінку.
Машиніст вирішив з'ясувати, звідки падає ця невідступна холодна тінь, і повернувся до вітрини. Його пильні очі, що вже звикли без утоми дивитися на колії під час тривалих поїздок, зустрілися з великими блискучими очима дитини. В ці очі можна було заглянути, як заглядають крізь шибки в хату, коли на вікнах нема завісок. Машиніст побачив у дитячих очах тільки великий смуток.
"Дивно… — подумав Машиніст Голубої Стріли. — Я досі вважав, що діти завжди веселі і що вони тільки сміються та граються з ранку до вечора. А ця дитина якась не по-дитячому смутна. Що її могло так засмутити?"
Бідолашний хлопчина довго роздивлявся сумними очима, але навряд чи міг роздивитися все, бо раз по раз з очей його котилися важкі рясні сльози. У вітрині всі затамували подих. Хіба ж це не диво з див? Досі ще ніхто з них у своєму житті не бачив очей, з яких капала б вода!
— Тисяча кульгавих китів! — скрикнув Капітан Півбороди. — Запишу цю подію в бортовий журнал.
Та ось хлопчина витер рукавом піджака сльози, підійшов до дверей крамниці і обережно прочинив їх.
Жалібно теленькнув дзвінок. Він ніби скаржився і кликав на допомогу.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Капітан Півбороди хвилюється
— Синьйоро баронесо, хтось зайшов у крамницю! — гукнула Тереза.
Фея, що саме розчісувалася у своїй спальні, затиснувши в зубах шпильки, не пішла, а полетіла по сходах, на ходу закручуючи коси.
— Кого там принесло і чому він не зачиняє дверей? — бубоніла вона, поспішаючи. — Я зразу ж відчула протяг, хоч дзвінка ніби й не було.
Щоб мати поважніший вигляд, Фея одягла на ніс окуляри і повагом, дрібними кроками, як і годиться справжнім паніям (бо вона ж була трохи не баронеса), переступила поріг крамниці. Але, побачивши обшарпаного хлопчину, що зніяковіло м'яв у руках свій голубенький кашкет, стара одразу облишила зайві церемонії.
— Ну? Чого тобі тут треба? — запитала вона суворо, ніби даючи зрозуміти хлопцю: хутчій говори, я не маю часу вислухувати твої теревені.
— Та я, синьйоро… — почав хлопчина.
Іграшки у вітрині аж вуха понаставляли, проте так нічого й не почули.
— Що він сказав? — прошепотів Начальник Поїзда.
— Тсс! — засичав Начальник Вокзалу. — Не галасуйте!
— Слухай, хлопче! — вигукнула Фея, втрачаючи терпець (а це траплялося з нею щоразу, коли їй доводилося розмовляти з людьми, які й гадки не мали про її шляхетний титул), — слухай, любий, час дорогий, кажи хутчіш або дай мені спокій і напиши краще в листі, чого ти бажаєш.
— Я ж вам уже написав, синьйоро, — випалив хлопчина одним духом, боячись збитися на слові.
— Он воно як! А коли?
— Майже місяць тому…
— Зараз подивимося. А як тебе звати?
— Монті Франческо ді Джузеппе.
— Де ти живеш?
— У Квартіччіоло.
— Гм… Монті, Монті… Ага, ось Монті Франческо. Таки так, двадцять три дні тому ти прохав у мене електропоїзда. Але чому ж тільки одного поїзда? Ти ж міг би попрохати й літака чи дирижабля або краще вже цілий повітряний флот!.. — глузливо запитала Фея.
— Але ж мені найбільше подобається ваш поїзд, синьйоро!
— Гм, поїзда йому захотілося. Скажи, а чи не приходила часом сюди твоя мати два чи три дні після того, як ти надіслав мені цього листа? Ну, що тепер відповіси?
— Так, приходила. То я сказав мамі завітати до вас. Я дуже її прохав, щоб вона зайшла сюди. "Піди до Феї,— сказав я тоді мамі,— я їй про все написав. Фея ж така добра, вона не відмовить нам". — Зрозумій мене, хлопче: я ні добра, ні погана. Я роблю те, що можу. Але працювати задарма я не можу. У твоєї матері не було грошей на цей подарунок. Вона, правда, хотіла лишити мені за електропоїзд свого старого годинника. Я ж бачити не можу годинників, бо вони надто вже прискорюють рух часу. Я ще нагадала твоїй матері торішній борг — за коника, а також позаторішній — за дзигу. Ти що, не знав про це? Га?
Дитина цього таки й справді не знала. Хіба ж матері розповідають коли дітям про свої клопоти?
— Так от чому ти не одержав ніякого подарунка на Новий рік. Тепер зрозумів? Як ти гадаєш, правильно я зробила чи ні?
— Так, синьйоро, ви слушно кажете, — промимрив Франческо. — А я думав, може, ви часом забули, де я живу.
— Ні, я дуже добре пам'ятаю твою адресу. Ось вона записана, окремо, бачиш? На цьому тижні я пришлю мою секретарку по гроші, які ви винні за подарунки минулих років.
У старої служниці, що саме підслуховувала під дверима, аж дух перехопило від радості, коли вона почула, що хазяйка при людях назвала її "секретаркою". Служниці довелося випити води, щоб заспокоїтися.
— Щиро дякую вам за таку шану, синьйоро баронесо, — сказала вона своїй господині, коли хлопець пішов.
— Та годі вже, годі! — обірвала її грубо Фея. — На ось краще повісь на двері оголошення: "Крамниця зачинена до завтра", щоб не надокучали непрохані гості.
— Накажете опустити й штору?
— Опусти, так, мабуть, буде краще. Сьогодні навряд чи ми що вторгуємо.
Служниця побігла відв'язувати штору, а Франческо все ще стояв надворі і, вп'явшись очима у вітрину, чекав, сам не знаючи чого. Фуркнула, розкручуючись, залізна штора і ледве не вдарила хлопця по голові.
Франческо схилився на запилену залізну штору, припав обличчям до неї і гірко заридав.
Це страшенно вразило всіх мешканців вітрини, і одна по одній, самі того не помічаючи, Ляльки так розревлися, що Капітану Півбороди терпець урвався.
— Чого скиглите? Вже рюмсати навчилися?.. — сказав гнівно Капітан і сплюнув на палубу свого Вітрильника… — От мавпи!.. — востаннє промимрив він і замовк.
Угамувались і Ляльки. Стало тихо. Тільки чути було, як відлунювали, даленіючи, кроки Франческо на вулиці. Отак: стук-стук… стук-стук… — все далі, все тихше. Нарешті їх зовсім не стало чути.
Тоді Капітан Півбороди знову сплюнув на палубу і глузливо додав:
— Тисяча косооких китів! Ревти через якийсь поїзд! Та я не проміняв би свого швидкохідного Вітрильника за всі поїзди всіх залізниць земної кулі!
Великий вождь Срібна Пір'їна вийняв з рота люльку (а це він робив завжди, коли хотів щось сказати) і промовив:
— Капітан Півбороди каже неправду. Його самого дуже розхвилював цей білий хлопчик.
— Кого, мене? Що значить "розхвилював", прошу пояснити?
— А це значить, що одна половина вашого обличчя плаче, а друга соромиться.
Капітан Півбороди і справді остерігався повертатися, адже безборода половина його обличчя плакала. Та все ж він гримнув на індіанця.
— Замовчи ти, бовдуре з прерій[3], а то як зійду вниз, то обпатраю тебе, наче індика для різдвяного обіду!
Довго ще наш моряк лютував і сипав такими добірними лайками, що навіть Генерала збив з пантелику. Той уже подумав, що отепер напевне почнеться війна, і дав наказ зарядити гармати. Проте Срібна Пір'їна знову встромив у рот люльку і замовк. Незабаром він уже солодко спав.
Додамо, до речі, що вождь індіанців завжди спав з люлькою в зубах.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Начальник Вокзалу не знає, що діяти
Наступного дня Франческо знову прийшов до вітрини і довго не міг відірвати сумного погляду від Голубої Стріли. Приходив він і третього, і четвертого дня. Траплялося, що він зупинявся лише на кілька хвилин і потім біг собі, не оглядаючись. Іноді ж хлопчик годинами вистоював на одному місці, притиснувшись до вітрини носом та лобом, на який неслухняно спадав рудавий чуб. Інколи він захоплено позирав і на інші іграшки, проте неважко було помітити, що його полонив саме електропоїзд. Начальник Вокзалу, Начальник Поїзда та Машиніст, помітивши це, з гордощів почали неабияк гнути кирпу і презирливо поглядати на інших ляльок, але на них ніхто не ображався. Адже всі мешканці вітрини були закохані у Франческо. Приходили й інші діти і також зазирали у вітрину, розглядаючи іграшки, проте ляльки майже не помічали їх. А досить було Франческо не з'явитися у звичайний для нього час, як Начальник Вокзалу зразу починав нервово ходити по пероні і зиркати раз у раз на свій кишеньковий годинник. Капітан Півбороди починав сипати прокляття, Сидячий Пілот, ризикуючи життям, перехилявся за борт літака, а Срібна Пір'їна забував навіть пахкати люлькою, і вона щохвилини гасла. Тоді великому вождю доводилося витрачати коробки сірників, щоб розпалити її.