По-дикунському хитро він удавав приязнь до Юстуса і навіть натякав, ніби сам хоче навернутись до нової віри, але поклонникам Дангари він сказав загадково: "Ті, хто пристав до отари отця, надягли одежу й моляться роботящому богові. За це Дангара нашле на них пекучий біль, вони залементують і кинуться у води Бербулди". Ночами Червоне Слоняче Ікло сурмило й завивало в горах, і вірні Дангарі бур'я-коли прокидалися й казали: "Бог того, що є, готує помсту на відступників. Дангаро, будь милостивий до пас, твоїх дітей, і віддай нам усі їхні лани".
Восени, як добре похолоднішало, до краю бур'я колів завітав начальник із дружиною.
— Сходіть подивіться на Кренкову місію, — сказав їм Гальйо. — Він по-своєму робить добре діло, і я гадаю, йому буде приємно, коли ви урочисто відкриєте бамбукову каплицю, яку він спромігся поставити. Ну, і самі ви побачите цивілізованих бур'я-колів.
Як заворушилася місія!
— Тепер пан начальник і його ласкава пані будуть на власні очі побачити, що ми добре діло зробили, і ми… теє… будемо їм своїх навернених у їхніх власними руками зроблених убраннях показати. Це буде великий день — на славу господню, — сказав Юстус, а Лотта докінчила: — Амінь.
Юстус потай трохи заздрив Базельській місії, де навернених учили ткати, — адже його паства того не вміла; одначе Атхон Дадзе останнім часом напоумив кількох бур'я-колів тіпати лискуче, шовковисте прядиво з однієї рослини, що її вдосталь було на горі Пантх. Із того прядива виходила тканина, біла й гладенька, майже як тапа, що її тчуть на островах Океанії. І того дня навернені мали вперше надягти зроблене з неї вбрання. Юстус пишався безмежно.
— Вони будуть, у білі шати прибрані, пана начальника і його ласкаву пані на горі зустріти співом: "Віддаймо хвалу богові нашому!" А потім він каплицю відкриє, і… теє… навіть Гальйо почне вірити. Станьте отак, діти мої, по двоє, і… Лотто, чого вони чухають себе так? Не годиться корчитись, Нало, дитя моє. Пан начальник прийде сюди, і йому буде прикро.
Начальник із дружиною й Гальйо піднялись узгір'ям до місії. Навернені стояли ясною білою лавою, вишикувані в два ряди — всього душ до сорока.
— Ого! — сказав начальник; маючи власницьку натуру, він уже схильний був думати, що все це з самого початку його заслуга. — Я бачу великий стрибок уперед!
І то була щирісінька правда. Бо місіонерова паства раптом почала стрибати — спершу ніяково, засоромлено, з ноги на ногу, а тоді — наче згедзані коні або ошаленілі кенгуру. А з гори Пантх долетіло хрипке, болісне ревіння Червоного Слонячого Ікла. Лави навернених схитнулись, розпались і сипонули врозтіч із гучними криками болю. А Юстус і Лотта застигли на місці в жаху, мов громом биті.
— Це Дангарина кара! — зарепетував хтось. — Я горю! Я горю! В річку, а то ми пропали!
Юрма завернулась і помчала до скель, навислих над Бербулдою. Всі корчилися, дригалися, здирали з себе й кидали нове вбрання.
А навздогін їм летів рев Дангариної сурми. Юстус і Лотта підбігли до начальника, трохи не плачучи.
— Я не можу розуміти! — видихнув із себе Юстус. — Ще вчора вони десять заповідей… Що це таке? Сили небесні! Нало! Як тобі не соромно!
На скелю над головами в них, вереснувши, скочила Нала, гордість місії, чотирнадцятирічна дівчина, лагідна, слухняна, чемна — а тепер гола-голісінька й розлючена, як дика кішка.
— То задля цього я покинула своє плем'я і Дангару? — нестямно зарепетувала вона, жбурнувши на Юстуса свою спідницю. — Щоб спектися в твоєму пеклі? Сліпа мавпо! Земляний хробаче! Сушена рибо! Ти мені сказав, що я не горітиму? Ой, Дангаро! Я вже горю! Я горю! Змилуйся, Боже того, що є!
І вона кинулася в Бербулду. А Дангарина сурма заревла переможно. За хвильку бистра вода вже віднесла останню навернену душу Тюбінгенської місії на чверть милі від її вчителів.
— Ще вчора вона в школі абетку вчила, — белькотів Юстус. — Це диявольські підступи!
А Гальйо вже зацікавлено розглядав Налину спідницю, що впала йому до ніг. Помацав тканину, закотив собі рукав і тернув нею по руці там, де вже не було густої засмаги. На білій шкірі враз набігла червона пляма.
— А! Я так і думав, — сказав Гальйо спокійно.
— Що це? — спитав Юстус.
— Я б це назвав сорочкою Несса…[1] А де ви взяли прядиво на цю тканину?
— Це Атхон Дадзе, — відповів Юстус. — Він нам показав, як його слід виробляти.
— Ох, старий лис! Та ви знаєте, що він дав вам нільгірійську кропиву, Girardenia heterophylla — траву скорпіона! Не диво, що вони так показилися! З неї роблять мотузи для висячих мостів, то вимочують півтора місяця, щоб не пекла. От хитра потвора! Треба було півгодини, щоб пропекти їхню товсту шкуру, а тоді…
Гальйо зареготав, одначе Лотта вже плакала в обіймах у начальникової дружини, а Юстус затулив обличчя долонями.
— Girardenia heterophylla! — ще раз промовив Гальйо. — Чом же ви мені не сказали, Кренку! Я б вас не допустив до цієї халепи! Це ж тканий вогонь! Усім відома ця рослина, крім голих колів, і якщо я хоч трохи знаю їхню натуру, більше вони до вас не повернуться.
Він поглянув на річку, де неофіти ще хлюпались, лементуючи, на мілинах, і сміх у його очах умер, бо він побачив, що справі Тюбінгенської місії серед бур'я-колів настав кінець.
Хоч Лотта з Юстусом іще цілих три місяці смутно тинялись біля спустілої школи, вони не змогли принадити туди навіть найбагатонадійніших зі своєї пастви. Де там! Адже навернення на нову віру закінчується пекельним вогнем — вогнем, що біжить по всьому тілу й пропікає до кісток. Хто зважиться вдруге накликати на себе Дангарин гнів? Нехай маленький чоловік і його жінка йдуть кудись-інде. Бур'я-коли їх не хочуть. Неофіційне попередження Гальйо, що він повісить у храмі всіх жерців Дангари й самого Атхона Дадзе, коли з голови Кренків хоч волосина впаде, захистило Юстуса й Лотту від куценьких отруєних стріл бур'я-колів, одначе ні риби, ні курей, ні стільників, ні солі, ні поросят до їхніх дверей ніхто не приносив. А живити, на жаль, доводиться не тільки душу, а й тіло.
— Їдьмо звідси, моя дружино, — сказав Юстус. — Тут нам нема чого робити, і господня воля була, щоб хтось інший це діло зробив — у кращий час. А ми поїдемо звідси, і я… теє… стану ботаніку вивчати.
Якщо комусь захочеться знову навертати бур'я-колів, то знайте, що під горою Пантх іще стоять принаймні стіни місії. Але каплицю й школу вже давно поглинули джунглі.
Примітки:
[1] Герой античного міфу Геракл загинув у муках, надягши сорочку кентавра Несса, просочену його кров'ю, в якій була отрута з Гераклової стріли.