Печінка моя розм'якла, і я лежав на воді горілиць, мов колода, в смертельному страху. А довкола мене пливли всякі живі створіння, жалісно скиглячи та виючи, — дикі звірі, й худоба, а раз я почув людський голос, що кричав: "Рятуйте!" Та налетів дощ, і вода аж побіліла від піни, і я вже більш нічого не чув — тільки гуркіт каміння на дні та шум дощу зверху. Отак мене несло за водою, і я змагався за своє життя. Дуже тяжко вмирати, коли ти молодий. Бачить сахіб звідси залізний міст? Дивіться, ото ліхтарі поштового поїзда на Пешавар! Тепер міст підноситься над водою на двадцять футів, але тої ночі вода ревла між штабами мостової кліті, і на ту кліть я й налетів уперед ногами. Правда, там уже накопичилось багато плавучого дерева, і я не дуже забився. Річка тільки притисла мене, як дужчий чоловік притискає кволішого. Насилу я встиг ухопитись за штабу і видертись на верхній брус. Вода бігла на цілу п'ядь вище рейок, сахібе! Самі поміркуйте, що то була за повінь! Я нічого не чув, нічого не бачив. Тільки лежав на брусі й відсапувався.
За якусь часину дощ ущух, на небі виступили зорі, ясні, ніби промиті, і при їхньому світлі я побачив, що чорній воді краю не видно, скільки око сягає, і річка піднялась вище рейок. Поміж деревами, що нанесла до мосту вода, було чимало тваринячих трупів, а інші позастрягали у мостовій кліті, а що було живого, силкувалось видертися на міст — буйволи, й корови, і дикі свині, й декілька оленів, а гаддя та шакалів без ліку. Весь лівий бік мосту від них аж чорнів, а дрібніших проносило крізь кліть і мчало далі за водою.
А потім зорі згасли і дощ линув знову, а вода піднялася ще вище, і я відчув, що міст піді мною ворушиться, як ото ворушиться сонна людина, коли має прокинутись. Проте я не злякався, сахібе. Їй же богу, не злякався, хоч руки й ноги мої були зовсім без сили. Я знав, що не вмру, поки не побачу її ще раз. Але я геть закляк, і я побачив, що міст не встоїть.
Вода раптом задвиготіла, як ото бува, коли надходить велика хвиля, і міст аж піднявся під її натиском так, що правий бік кліті пірнув під воду, а лівий увесь виринув. Бородою присягаюсь, сахібе, щиру правду кажу! Як ото мірзапурська баржа з камінням хилиться набік під вітром, так і Бархвійський міст нахилився. Достеменно так.
Я зслизнув з бруса в глибоку воду, а позаду вже набігала хвиля гніву річки. Я ще почув її рев і скрегіт середнього мостового прогону, що зсунувся з биків і пішов на дно, а більше вже не тямив нічого, поки не виринув серед безкрайого розливу. Гребнув рукою — і зачепив пальцями скудлану людську голову. То був мертвяк, бо хто ще, крім мене, бархвійського силача, міг би зостатися живий у тій шаленій бистрині! Він, видно, вже добрих два дні як утопивсь, бо колихався на воді геть здутий, і за нього можна було держатись. Я тоді засміявся, зовсім упевнившись, що не пропаду і ще побачу її, і вчепився руками в патли трупові, бо вже був украй знесилений, і обидва ми попливли за водою разом: він — мертвий і я — живий. Без тієї опори я був би втопився, бо вже закляк з холоду і тіло моє затерпло, наче здерев'яніло. Але він, що вже до краю спізнав усю силу річки, не боявсь нічого, і я поплив за ним, куди його воля. Врешті нас почало прибивати до правого берега, і я замолотив ногами, помагаючи течії. Але мертвяка крутило та гойдало в нуртах, і я боявся, щоб яка деревина не вдарила його та не потопила. Та вже коліна мої черкались об вершечки тамарисків, і я здогадався, що нас несе над затопленим полем; а за хвильку я спустив ноги і дістав дна — грядки на чиємусь лану; а ще за хвильку мертвяка прибило до пагорка з фіговим деревом, і я, зраділий, вибрів із води.
Чи вгадає сахіб, куди занесла мене течія? До пагорка, що позначає східну межу села Патіри, он куди! Я витяг мертвяка на траву — за те, що він мені так прислужився, а ще й того, що не знав, чи не знадобиться він мені вдруге. А тоді провив тричі по-шакалячому й подався на умовлене місце — до старшини ного хліва. Кохана моя була вже там і плакала, лице уткнувши в коліна. Вона боялася, що повінь змила мою хатину біля броду. А як я тихенько підійшов по мілкій воді, подумала, що це привид, і була б кинулась навтікача, але я обняв її, і я тоді був не привид, їй же богу, хоч тепер я старий дід, хе-хе-хе! Стоптаний шкарбан. Сухий кукурудзяний качан. Хе-хе-хе![9]
Я розповів їй, як зірвало міст, і вона сказала, що я не простий смертний, бо ніхто ще не перепливав Бархві у Велику повінь, отож очі мої бачили те, чого людські очі ще не бачили. Взявшись за руки, дійшли ми до того горба, де лежав мертвяк, і я показав їй, хто поміг мені переплисти річку. Вона поглянула на трупа — а вже вияснилось і світили зорі — та й скрикнула, закривши обличчя руками: "Це ж Хірнам Сінх!" А я їй сказав: "Ну що ж, кохана моя, зі свинюки мертвого більше користі, ніж із живого", — і вона відказала: "Авжеж, бо він урятував мені тебе, дорожчого за всіх на світі. Одначе зоставити його тут не можна, бо це буде неслава для мене". Адже труп лежав ближче, ніж на постріл, від її дверей.
Тоді я мовив, скотивши руками трупа в воду: "Бог нас сам розсудив, Хірнаме Сінху, щоб твоя кров не впала на мою голову. Нехай я й кривду тобі роблю, що не даю твоєму тілові згоріти на вогнищі, та дарма, йди собі годувати ворон". Отож я відіпхнув труп на глибше, його підхопила течія, і він поплив, киваючи густою чорною бородою, мов той проповідник на помості. І більш я не бачив Хірнама Сінха.
Вдосвіта ми з коханою попрощались, і я сховався в незатоплених хащах. А як зовсім розвиднілось, я побачив, що вчинив уночі, і все тіло моє отерпло, бо між Патірою й деревами по тім боці мчало добрих два коси ревучої води, а посередині стриміли бики мосту, мов пеньки зубів у роті в старого діда. І нічого живого не видно було на тій воді — ані птахів, ані човнів з людьми; лише тьма-тьменна трупів — волячих, кінських та людських. І сама річка була червоніша, ніж кров, від змитої в підгір'ї глини. Ніколи ще не бачив я такої повені, та й по тому більш такого не бачив — і повірте, сахібе, ніхто в світі не спромігся б на те, що зробив я. Одначе вернутись того дня додому мені не було як. За всю старшинину землю не зважився б я пливти вдруге не під покровом темряви, що ховає небезпеку. Я пройшов ще з к о с понад річкою, проти води, до ковалевої оселі, сказав там, що мене занесла сюди повінь, і мені дали попоїсти. Сім день пробув я в коваля, поки трапився човен і я вернувся додому. Від хатини моєї не лишилось ні покрівлі, ні стін, ні долівки — тільки латка розкислої глини. От і зважте самі, сахібе, як високо була вода. Мені, видно, так судилося, щоб я не згинув ні в своїй хатині, ані серед повені, ані тоді, як зірвало міст, отож бог послав мені на порятунок Хірнама Сінха, вже два дні як мертвого, хоча як він умер — не знаю. Хірнам Сінх ці двадцять років карається в пеклі, і спомин про ту ніч — то, певне, самий верх його муки.
Слухайте-но, сахібе! Річка вже змінила голос. Вона засне трохи перед світанком, а до нього вже лишилося хіба з годину. А на світанку вона знов розбурхається. Звідки мені відомо? А де ж пак, проживши тут тридцять років, та не знати голосу річки, як батько знає голос свого сина? Вона гомонить уже не так сердито. Можу забожитися, що годину чи й дві брід буде безпечний. Тож поспішайте, сахібе! Я покличу Рама Першада, і цей раз він уже не заверне назад. Чи добре обіп'ято полотном ваші речі? Агов, махауте, глиняна твоя голова, подавай слона сахібові! Та скажи на тім боці, що вдень броду не буде.
Гроші? Ні, сахібе, я не такий чоловік. Навіть дітлахам на ласощі не треба. Самі ж бачите, що дім мій порожній, і я вже старий.
Дут[10], Раме Першаде! Дут! Дут! Дут! Нехай щастить вам, сахібе!
Примітки:
[1] Махаут — погонич слонів.
[2] Банджара— торговець збіжжям.
[3] Лакх — сто тисяч.
[4] Кос — індійська міра відстані, близько 4 км.
[5] Джайнізм — одна з індійських релігій, близька до буддизму.
[6] Парії — найнижча каста в Індії.
[7] Пііїти і сунніти — дві головні секти магометанської релігії.
[8] Деодар — гімалайський кедр.
[9] Мушу з прикрістю відзначити, що наглядач броду підпустив тут два вкрай непристойні дотепи. — Р. Кіплінг.
[10] Дут — іди!