Він старанно відвідував школу і, сповнений гідності, проходив поміж товаришів, ніколи не відповідаючи на їхні глузування.
Проте одного дня той самий підліток, що першого ж дня напався був на нього, сказав:
— Ти набрехав, у тебе нема ніякого тата Філіппа.
— Як то? — стривожено спитав Сімон.
Хлопець потер собі руки й сказав:
— Якби в тебе був батько, він доводився б твоїй матері чоловіком.
Справедливість такого міркування занепокоїла Сімона, проте він відповів:
— А все ж він мій тато.
— Може бути, — глузливо відказав хлопець, — але він не зовсім твій тато.
Бланшоттин син похилив голову й пішов до кузні дядька Луазона, де працював Філіпп.
Кузня ніби заховалася серед дерев. Там було дуже темно, тільки червоні відблиски величезного вогнища яскраво освітлювали п'ятьох ковалів з голими руками, що з страшенним гуркотом били по ковадлах. Немов демони, стояли вони серед полум'я, уп'явшись очима в розпечене залізо, по якому гатили молотами, і здавалось, ніби їхні важкі думки здіймаються й падають разом із молотами.
Сімон непомітно увійшов і тихенько сіпнув свого друга за рукав. Той обернувся. Ковалі припинили роботу й уважно дивилися на Сімома. Тоді серед незвичайної тиші пролунав тоненький Сімонів голосок:
— Філіппе, чуєш, син тітки Мішоди весь час говорить мені, що ти не зовсім мій тато.
— Чому? — спитав робітник.
Дитина наївно відповіла:
— Бо ти не мамин чоловік.
Ніхто не засміявся. Філіпп поставив молота на ковадло, обперся на нього руками й похилив голову. Він роздумував. Товариші дивились на нього. Сімон, яким здавався ще меншим серед цих велетнів, тривожно чекав. Нарешті один з ковалів, відповідаючи на думки всіх, сказав Філіппові:
— А все-таки славна дівчина ця Бланшотта, порядна й дбайлива, дарма що трапилося з нею нещастя. Вона буде гідною жінкою чесному чоловікові.
— Так, це правда, — відгукнулися чоловіки.
Коваль провадив:
— Хіба ж вона винувата, що спіткнулася? Він обіцяв з нею одружитися, і я знаю багатьох, яких тепер дуже поважають, хоч з ними трапилося те саме.
— Так, це правда, — відповіло хором троє чоловіків.
Коваль вів далі:
— Чого вона натерпілася, сердешна, щоб самій виховати хлопчика, а скільки сліз виплакала відтоді, як нікуди, крім церкви, не виходить, — про те один бог Відає.
— І це правда, — сказали інші.
Стало тихо, і тільки було чути, як міхи роздмухували вогонь. Філіпп рвучко нахилився до Сімона:
— Скажи мамі, що я прийду сьогодні ввечері поговорити з нею.
І легенько виштовхнув хлопчика за плечі.
Він знов узявся до роботи, і п'ять молотів разом упали на ковадла. Ковалі кували аж до вечора, веселі, задоволені, дужі. Але як соборний дзвін гуде у день свята, докриваючи теленькання малих дзвонів, так Філіппів молот заглушав усі інші, щомиті з переможним гуркотом падаючи на залізо. А сам Філіпп завзято кував, виблискуючи очима серед іскор.
Вже на небі рясно висипали зірки, коли він постукав у двері Бланшотти. На ньому була святкова блуза й свіжа сорочка, бороду було підрівняно. Молода жінка вийшла на поріг і засмучено сказала:
— Негаразд приходити так пізно ввечері, пане Філіппе.
Він хотів відповісти, щось пробурмотів і зовсім зніяковів.
Вона вела далі:
— Ви ж добре розумієте, що не годиться давати зайвий привід для пліток.
Тоді в нього вихопилося:
— Що з того, коли ви захочете стати моєю дружиною?
Відповіді не було, тільки почувся шум, ніби в темній кімнаті хтось знеможено впав на стілець. Філіпп швидко ввійшов; Сімон, який лежав у своїй постелі, почув звук поцілунку й кілька слів, що їх прошепотіла його мати. Потім хлопчик опинився в геркулесових руках свого друга, а той, піднявши його аж до стелі, вигукнув:
— Ти їм скажи, своїм товаришам, що твій тато — Філіпп Ремі, коваль, і що він обірве вуха кожному, хто тебе скривдить.
Другого для, перед уроком, коли всі учні зібралися, Сімон підвівся, блідий, з тремтячими губами.
— Мій тато, — сказав він дзвінко, — коваль Філіпп Ремі, і він обіцяв обірвати вуха кожному, хто скривдить мене.
Цього разу ніхто не засміявся, бо всі добре знали Філіппа Ремі, коваля, — це був такий тато, яким кожний міг би пишатися.