синички злітаються на сало
і клюють, і клюють його з усіх сторін,
мерехтять своїм тремтячим світлом...
Про щось невисловлене з часом
говорить той стукіт дитячий.
І знову те саме: вузлики, візочки,
малята, що вічно ховаються
за мамину спідницю, і її очі,
і погляд, що горем вмивається –
це є в усіх нас, і є поза нами,
це може бути дуже особисте.
А потім – небо, що замерзає,
і дощ, і буря, і спалене листя,
і тут, і там – злякане оточення,
коли смерч кружляє в череві хмар,
коли всі крики по допомогу,
тонуть в криках зниклих держав.
І знову – тривоги, річки, човни,
втіхою світяться злісні рани,
не здатні навіть найкращі шпильки
закрити втечею всю аморальність
осінніх доріг людського смутку...
В завісах диму свого страждання
з країни в країну вони емігрують,
а потім знову назад повертають.
Франції бунти зникають в тіні.
Добро чи зло – не знаємо правди,
обман верховодить, правлять чужі.
Така вже історія нашого часу –
як відбирають у нас нашу волю,
Інші те знають, і згодом побачать,
як зміниться потім і їхня доля.
____________________
Окупація маленької країни – це завжди велика трагедія, бо маленька країна не здатна протистояти агресії великої країни, і в цьому надзвичайно сумному вірші автор намагається передати всі негативні почуття, котрих зазнають жителі окупованих країн. І хоча цей вірш стосується історії європейських держав 30-40-х років ХХ ст., він є надзвичайно актуальним і в наш час, бо уроки історії, на жаль, не навчили світ протистояти агресії, тому подібна агресія та окупація відбувається і в 21 столітті, зокрема в Україні.
Спів трьох волхвів
Пам'яті мертвих в Абіссинії, Іспанії та Китаї
І
Але є там одна грандіозна
ніч, що увійшла до легенд,
де багато старців жорстоких
розбило воїнство вщент,
бо бачили всі, як ті вороги
розпусту чинили, робили гріхи,
і шили хоругви на всі свої служби.
"Первісна!" – скажуть про землю,
порахувавши її батьківство.
І грабували ту землю дощенту,
мучили ту землю звірствами,
щоб для себе лиш користь мати,
щоб згодом собі присвоїти
І все те було, немов божевілля –
від нереальності мусиш тремтіти...
Бо в запитаннях більше тривоги –
і що таке дух, і що таке спокій?
Бути мертвим, померти? Та ні.
Голосами доля наповниться,
і з почуттями інакше все мовиться.
Темно у них – про це чули й раніше,
темрява рабства, несправедливості,
злочини й банки усіх "ясновидців",
брудний фольклор людської провини,
і яєчка, що зважує в руці
кредитор усіх контрреволюцій
з майбутнім зиском за вчинки свої.
Темно у них, і раніше це бачили:
жадібний поспіх, ненаситний порив,
коли застарілі звички зламали –
страждали потім від тих своїх дій
посередності, яким було досить
змочити очі в сльозах своїх ближніх
і дихати їх запозиченим диханням.
Темно у них, із їхнім намацуванням,
з байдужістю їхньою і їхнім прагненням
поклонятися богу катастроф...
Це потім скажуть про самаритянина,
за добрий вчинок візьмуть завдаток
й покажуть гарні сідниці свої
з байдужістю серця, черствістю душі.
Але в інших голосах їхньої долі
проявляється справжній демон,
але в інших голосах зніжнілої плоті
проявляється лише ненависть
до душевної бідності..., в тих голосах
чиїсь кроки, хто знає про таємниці,
бо майбутнє звучить уже звідусіль.
ІІ
І був я сповнений того кроку...
У вікна стукав-тріщав листопад...
Шпильки падали з кучерів року,
дощ припустив на заснулий сад,
в якому дрозди пили з очних впадин
левів, напівроздратованих
мерехтінням ребер ситих воріт.
Дерева віники плетуть постійно,
і в хижо-осінніх сукнях своїх
нагадують постаті жінок емоційних
і білі тіні, що йдуть повз обличчя,
коли їх захоплює дух чоловіка,
шафраном стегон, що наче дзвеніли,
можливим задоволенням в них.
І, непокараний, я прагнув до розкоші,
навіть у вересні, навіть у жовтні.
Бідність зіяла в долонях сліпих
і за ціною ринку (за ціною мрії)
таку ж саму карту пропонувала,
неначе страшний рентген показала,
тіла, що соромиться інших тіл.
І звичайно, хтось ще невмитий
стає до ролі якихось суддів –
пророчо чуттєвим носом,
після клізми своїх почуттів…
Хижий витвір журналіста
проковтнув, а потім зригнув
народ-недоук. Така його доля.
Стемніло, неначе у катакомбах...
Ударами пульсу викарбовувались
обличчя дітей, біженців босих:
від краю півночі до празьких воріт
здивовані вуста, що від часу падіння,
від лінії голоду, людського голоду,
змушує вічність змінювать долю.
З тих дітей – одне зашивало
панчоху, але шило повітря,
як крендель, щасливо лунав його сміх.
Недалеко сиділи люди старіші
зі смугою вуст безкровного сорому...
Ліхтар зі страху перед видіннями
свяченою крейдою окреслював коло.
Хлопець якийсь купує марку
і буде писати, що втратив м'яч.
Дівчатко в давно забутому замку
тихенько срібний ключ повертає,
неначе платтям себе огортає,
платтям, в якому піде на бал.
Куди? Додому? Геть, то обман!
Ох, ці слова – "діти біженців"...,
від них в душі – лише темний чад,
вони для нас – джерело страждань!
Чи прийде той час, коли здіймуться хвилі?
Тепер – жалі залишається пити,
щоб інші слова залишалися жити,
такі, як: "ніколи не забувай"!
В тому, що можем пізнать, заважає
тайна, в якій невимовно страждаєм,
бо після такого розірвання всіх пут
ми ще живемо, ми ще й досі тут,
в цьому і смисл, бо він нас – учить,
як від ганьби, що жовчю нас мучить
викупити, нарешті, свій власний дух.
Цієї невидимості вже достатньо,
аби ми сказали – "Надія".
І тільки надія в думках зринає,
то там, де і ми – й вона буває.
І там, де інші нерівні зітхання
звучать фальшиво, без насолоди,
нас підіймає лиш Дух Свободи.
ІІІ
Був я сповнений цього подиху...
У вікна сипав грудневий сніг...
Пульс моїх помилок у поспіху
різав чорнилом написаних слів.
Ясний день морозом морщиться,
кришку піаніно хтось підіймає...
Сніжинки, сльози – все на нім грає.
Дрізд горіх розколює летом…
А в статуях – юродива земля
шукала собі щось безпредметне,
таке, що крихке каміння здола
насінням темного небуття…
Дерево хмарою кісток світиться,
вилізає на тин корінням, мрією.
А навколо – буржуазні житла,
що в неволі згодились жити,
і шукають пильно, наче собаки,
чим же іще себе оправдати,
і без великих зусиль знаходять:
скинули просто, зробили мудро,
на душу поета і бідним людям.
Смак стиснутих вогнів здавався
кислим повітрям, тому і нині
від власної злості він згасався,
плювався слиною у каміння,
куди, як всі жебраки вбачали,
більшість людей попрямували…
І я там був, але був не один.
Чим живе дух, коли цей дух
тільки жахи вбачає на світі,
що раптом стають переді мною?
Переді мною, що без братів,
тих, що розбивають вічнії кліті,
ох, не щастить… Та все одно:
хоч бідняки, але – з Надією,
Надією, що шириться світом,
несе невидиме світло,
через яке воно стане оком,
пізнає з закритою повікою
те сяйво, що стане любов'ю,
спільною любов'ю для всіх,
про яку ще мріяли утопісти,
математики соціалізму.
Та три волхви і я з ними – знав,
що таке в'язниця і її пута.
Ієрархія бід про те – подбала,
судила в передсмертних судорогах…
До яких небес ви мене завели?
Фантоми внизу – мстиво зблідли.
Ніч над нами… Ніч людоїдів…
ІV
"Глянь, – сказав мені перший волхв,
швидше втекли, ніж виросли з одягу,
з демонів той наситився кров'ю,
хто не любить фантазію,
хто ковтає лиш слину,
м'ясо нарощує давнім міфом,
русалок міряє 20 століттям,
і поезію знає лише про пальми,
що приносять якийсь прибуток…
Людині ж цього – завжди замало,
вона не надіється на майбутнє,
вона не вірить в небесне чудо,
ваша цивілізація – завжди голодна,
лише розпускає свій штучний хвіст.
Штучний… Звідси і спазми.
Штучним є всюди ваше багатство,
і двадцять років пройшло у страху:
в мирі й без миру… Неначе сказав би:
мир без основи, тобто без Вічності,
залишиться хтивим, недовговічним,
навіть без вашої рекламної підлості.
І засліплені в розбалансованості,
ви маєте всього лише один дотик –
кількість їдців, котрі лише раз
здивують простір, як автомат;
ви, що самі себе оправдали,
нічого не прагнете, окрім багатства,
для співчуття його варту поставили.
А потім… Все це лежить під рукою:
щоб пригостити голодні народи –
свіжі дзьоби стальних кулеметів,
корали слів, що співати вміють,
пізніше розумний кухар спотіє
від цих історій та істерії
і зварить з них смерть. Тобто спокій.
Коли я згадую, як наша весна
несла нам пригоди часто –
так люті леви йшли одночасно,
чи йшли пустелею людці злі –
так і бажання, мені дорогі,
що на намисто їх розібрали,
на зброю… зокрема, на приціл!
Природа стала кілком до п'ят,
грубим караваном коло душі,
кинь, як захист, рукою назад,
росу їй в очі – орлиній імлі.
Бог заховався в собі, за нічим.
І вже сам рух… був кінцем межі,
вічністю символів, закликом снів.
Леви були там, бездумно внесли –
розміри волі на ці простори.
Думаєш ти, чому так пригнічений,
тому що ти – істота здивована,
різко пригладжуєш своє волосся…
Навіть повітря нечистим здалося,
до гребня гір воно піднялося.
Як черешня, накльована птахом,
показує всохлої кістки бік –
так і місяць… А над хвостами
співочих птахів – розсипана сіль.
Залишились… Аж до пояснення
відсутності аналогів у владі сучасності.
Баобаб одягає домашні капці.
Завжди наш дух, коли він величний,
штовхає вперед – до бою нас кличе…
Чи музика часто своїм завзяттям
примушує всіх ворогів втікати.
Так і та воля, що у безладді
має свій смисл і свої порядки –
це є натхнення і щирість дитяча:
ми були вражені цим запитанням…
У забобонних є менше сили,
коли у друзів – міцне єднання!
Бо доля – нічого не обіцяла,
бо духи усі – лише усміхались,
розкрили звабливо так свої квіти –
трудягам-бджолам, на кусень хліба.
Потім приймала душ весняний
моя красуня – Ефіопія!
Верхня свідомість грому скисала,
чекала, коли земля доп'є воду…
Струшує віями лисячий хвіст,
твердість слуху стирається світлом…
Спогади!.. Літак їх – окропить…
Навіть в свободі ми завжди самотні…
Наче хтось зможе якогось ранку
кинути з неба безплатну манку,
в пожежах дати якусь допомогу.
Тортури і бомби… Гази і танки…
Велике "чому" і маленькі ранки…
Ох, смерть має вперту губу.
Рани благально нили,
колючками нас щипали…
Що мав би тобі сказати?..
По світу про нас лунали
новини, як про дурних,
поради нам всі давали.
І скручені змії вже потім.
І сонце світило спекотно.
Що мене тішить… Це дух відрази…
Є масові вбивства… Їх далека луна…
Виганяє мене з голубиного посліду
глечик фальшивих сліз, їх вода,
фальш європейців… Як вітер свище!..
Нищівна думка себе ж і нищить…
Зрозумій!..