Здавалося, він ніколи вже не відірветься від землі. Минуло чимало часу, поки він ступив на пухке кукурудзяне поле. Знайомий запах війнув йому в обличчя, залоскотав у грудях; шаруділо листя й сухе бадилля. Він наблизився до ранчо. Зачепив ногою ринву зі стовбура пальми, штовхнув рипучі двері, помацки знайшов своє ліжко і впав на нього, крикнувши, як колись у дитинстві: "Мамо!.."
Крізь вікно, розбите ударами прикладів солдатських гвинтівок, до хати зазирає круглий місяць. Біля ліжка стоїть навколішках жінка й обмиває рани сплячого, обмиває обережно, ніби боїться розбудити його, роз'ятрити пекучий біль, який вогнем палить у глибокому, більш схожому на смерть сні. У відчинених дверях маячить чоловіча постать. Чоловік намагається стояти твердо, але ноги в нього тремтять, і він спирається на гвинтівку. Затинаючись, він щось белькоче, але слова, здається, в'язнуть у його важкому уривчастому диханні.
— Тихше, бо розбудиш його,— ледь чутно шепоче жінка, але ці слова виструнчують застиглу в дверях тінь, наче наказ.
— Треба будити. Я прийшов, щоб відвести його назад. Я за нього відповідаю.
— Хіба ти не бачиш, у якому він стані?
— Навіть якщо мені доведеться його волікти по землі, я все одно це зроблю!
— Навіщо?
— Ми одержали наказ кінчати з такими бандитами.
— Від кого?
— Все одно я відведу його. Вони почали цей підлий бунт... То нехай тепер розплачуються.
— Справжніх злочинців колючим дротом не скручують...— Жінка випросталася й повільно підійшла до другого сина.— Справжні злочинці далеко звідси. Вони безтурботно сплять у чистеньких ліжках, тим часом як ви виконуєте за них брудну роботу й ризикуєте своїм життям. Ось яким людям ти служиш, ось чиїх прихвоснів ти привів у рідне село. Хіба могла я коли-небудь подумати, що мій син докотиться до такого безчестя... до такої підлості.
— Леокадю! — вигукує солдат і наставляє гвинтівку.
Сплячий ворушиться і блимає на нього очима, не в силі вирватися з полону важкого сну.
— Хочеш видати свого брата вдруге?
— Це мій обов'язок.
— Ти знаєш, що роблять із полоненими партизанами?
— Не знаю...— белькоче солдат.— їх, мабуть, розстрілюють.
— Ні, ти добре знаєш, що полонених партизанів зараз не розстрілюють. їх по-звірячому катують, убивають поступово. Завтра нас поженуть на сільський майдан, щоб ми побачили ще одну криваву купіль. А тих, хто буде опиратися, приженуть ударами прикладів. Нам дадуть зрозуміти, що з армією жарти погані...— Голос жінки завмирає. Після короткої паузи вона ледь чутно питає: — То ти справді хочеш видати свого брата?
— Я мушу його відвести... Якщо сюди пришлють когось іншого, буде гірше... Тоді поплачусь і я...
— Гаразд, Аргуело...— В голосі жінки зненацька лунають тверді нотки.— Я не дозволю, щоб мого сина четвертували. Якщо ти твердо вирішив видати свого брата... то краще вбий його сам, тут, на моїх очах... Ну?..
Місяць тим часом підбився вище, його вже не видно, але в його світлі видніють обличчя пораненого партизана, який лежить на ліжку, і солдата, який повільно підіймає гвинтівку і клацає затвором. Поранений кліпає очима, не спроможний прочуматись зі сну. Солдат теж, здається, поринув у важкий сон. А позаду стоїть випростана й обшарпана мати. Вона прискорено дихає. Обличчя її не видно. Пориви вітру доносять далекий гамір п'яних солдатів. Мати підходить до ліжка й допомагає пораненому підвестися. Вона ставить його під стіною, одним рухом зриває з нього лахміття. Зранені кістляві груди, які вона ще хвилину тому так обережно обмивала, здаються залитими кров'ю.
— Кінчай швидше,— звучить її сухий металевий голос.
Солдат опускає гвинтівку й безпорадно спирається на неї; він схожий на труп, що закам'янів у цій позі, перетворившись на брилу прозорого кварцу. Заморожене в місячних променях викопне доісторичне створіння, яке, здається, стоїть тут уже тисячі років. Але це триває, мабуть, лише одну мить, бо викопне створіння знову ворушиться й поступово стає людиною. Потім починає тремтіти, наче в лихоманці.
— Скоро вже, мабуть, світатиме,— цокотячи зубами, белькоче він.— Ми ще встигнемо дістатися до гір Борха, поки вони отямляться. Я дістану трьох коней...— Ноги в нього підгинаються, і він спирається на гвинтівку, щоб не впасти. Його пальці ковзають по стволу, чіпляються за гачок.
Мати кидається йому на допомогу, але, перш ніж вона встигає добігти, лунає постріл. З солдатового горла цебенить кров, обличчя його спотворює страшна гримаса. Мати підставляє під синове тіло руки, гримає його кілька секунд, але воно вислизає, падає на підлогу і здається в темряві безформною купою одягу.
Поранений дивиться на цю сцену широко розплющеними очима.
З іспанської переклав Віктор ШОВКУН