Крики урутау[160] відлунювали в сельві, наче бамкіт далекого дзвона. Маргарет уже не сумувала й не боялася. Вона сміялась і плескала в долоньки, дивлячись, як вистрибують із води сріблясті риби або стрімко падають згори й поринають під воду пташки-рибалочки, ганяючись за здобиччю. Здавалося, дівчинка звикла до нового місця і навіть щаслива у своєму таємничому й нетерплячому очікуванні.
Коли з Маргарет відбулася ця переміна, Еуген сказав з глибокою радістю в голосі:
— Бачиш, Ільзо? Я ж бо знав, що тут гарно.
— Атож, Еугене. Тут-таки гарно, бо наша донька сміється.
Стоячи на високій кручі, вони обнімали й цілували Маргарет, а тим часом на землю спадала напоєна пахощами й окутана тишею ніч. Вона накривала все, мов велетенська пелюстка запашної чорної квітки. У темряві лише блимали жовті крапельки світлячків, мерехтіло дзеркало води та горів білим полум'ям пісок на протилежному березі.
— Дивіться, он пливе велике кружальце сиру! — сміючись, вигукнула Маргарет.
Ільза подумала про великі сири з кобилячого молока, що їх робили в її селі, а Еуген — про айсберг поблизу Скагерраку, на який налетів однієї ночі їхній корабель під час війни, коли вони гналися за англійським підводним човном.
Вранці приходили пралі. З-під обриву долинали їхні голоси та ляпання білизни. Маргарет виходила з матір'ю до річки й дивилася, як вони перуть. Від жавелю по зеленавій воді тяглася широка сіра стрічка, звиваючись попід урвищем, вигнутим у формі підкови. Протилежний піщаний берег яскрів під сонцем. По ньому мелькали тіні пташок. Одного ранку донька з матір'ю побачили на піску каймана з лускатим хвостом і зубчастим гребенем на спині.
— Дракон, мамо!.. — гукнула Маргарет, але їй уже не було страшно.
— Ні, Гретхен. То крокодил.
— Який гарний! Наче з каміння та водоростей.
Іншого разу майже під самий будинок по стерні підбігло стрибуче оленя. Коли Маргарет кинулася до нього і стала його кликати, воно чкурнуло навтіки, тремтяче й граційне, а небесні оченята німецької дівчинки засвітилися глибокою ніжністю; їй здалося, що то покотилося полем серце з призолоченої трави, лякливе серце дикої сельви. А ще згодом Маргарет побачила папугу-гуакамайо з барвистим гранатовим тілом, синьо-зеленими грудьми, довгим хвостом із червоними та синіми перами, блакитними крильми і гачкуватим дзьобом, схожим на гострий ріг; ця пір'яста веселка сиділа на гілці тімбо[161] і хрипко кричала. Бачила дівчинка також коралову гадюку — Еуген зарубав її мачете в заростях сухої трави, там, де паслися коні. Ось так Маргарет знайомилася з життям та небезпеками зеленого світу — ніжного, суворого й незбагненного світу дерев та листя, в якому тепер жила. Вона полюбила його шерехи, барви і таємничість, бо завжди відчувала в ньому невидиму присутність карпінчеро.
Літніми ночами, після вечері, троє мешканців Білого Дому виходили на прибережну кручу й сиділи там, дихаючи свіжим повітрям, доки можна було терпіти укуси москітів. Ільза тихо наспівувала пісень, яких навчилась у своєму селі, а струмочок, що дзюрчав по камінню, здавалося, розмивав її голос, розривав його тремтливими паузами, наче вона співала крізь трубку з водою. Еуген, напрацювавшись за день у майстерні, стомлено лягав горілиць на траву, підклавши руки під голову. Дивився вгору, згадував свою матроську службу, і нескінченна спіраль чорно-зеленого неба, поцяткована блискучими хмаринками, схожими на металеві остружки з-під токарного верстата, застигала в його очах. Але навіть тут він не міг забути про долю поневолених робітників цукроварні, в чиїх душах визрівав бунт. Еуген думав про фабричних рабів. А в сріблястій голівці Маргарет тим часом снувалися мрії про вільних річкових мандрівників, про її казкових Місячних Людей. Щоночі вона дивилась на річку, сподіваючись їх побачити. Того року карпінчеро з'являлися ще двічі чи тричі. У місячному сяйві навіть більше, ніж при світлі вогнищ, вони здалися Маргарет такими, якими жили в її серці, — таємничими річковими духами.
Однієї ночі вони висадились на піщаний берег, розпалили багаття, на яких підсмажили рибу і, попоївши, пішли в дивний ритмічний танок під музику інструмента, схожого на маленький лук. Один його кінець був устромлений у порожній висушений гарбуз, розколений посередині й туго обтягнений шкурою тапіра. Музика смикав тятиву лука зубами, і за кожним посмиком лунав глухий і глибокий звук, так наче під натягнутою шкірою гуркотів грім. Тум-ту-тум… Там-та-там… Та-там… Ту-тум… Там-та-там… Зуби музики смикали й смикали струну гуаламбау[162], гарбузовий барабан розмірено гудів. Бриніли його ребра, бриніла темна шкіра, і линула з роздутого черева дивовижна музика, схожа на ніч над річкою, і миготіли темні ноги та примарні тіла в білому мареві піщаного берега.
Тум-ту-тум… Там-та-там… Ту-тум… Та-там… Ту-тум-м-м…
Маргарет дихала влад із гуркотом гуаламбау. Це розмірене таємниче гудіння, що пливло над річкою, нестримно вабило її до себе.
Музика стихла. Чорний ланцюг човнів рушив далі. Чоловіки з довгими такуарами в руках, здавалося, пішли по воді, вони віддалялися й віддалялися пінявою дорогою, ставали менші й менші, доки зникли в синіх, поцяткованих світлячками сутінках.
Маргарет чекала карпінчеро весь час. Що довше їх не було, то неспокійнішою ставала дівчинка. Завжди відчувала, коли вони наближались, і нетямилася від хвилювання ще до того, як перший човен випливав із-за повороту річки.
— Пливуть, пливуть, — кричала вона тремтячим від збудження голоском.
Ільза уривала своє мугикання чи прокидалася від задуми. Еуген злякано схоплювався на ноги.
— Звідки ти знаєш, Гретхен?
— Я не знаю. Я відчуваю, як вони пливуть. Вони ж Місячні Люди…
І ніколи не помилялася. Незабаром з'являлися човни, розчісуючи зеленаві коси річки. Серце Маргарет калатало. Її блискучі оченята не відривалися від пінявого сліду, що стелився по шовковій поверхні води, аж поки останній човен не зникав за другим поворотом, за примарною білою стіною піску, на якій розпливалися чорні плями.
У такі ночі маленькій Маргарет хотілося сидіти на березі до ранку, бо таємничі мандрівники могли в будь-яку мить повернути човни й рушити вгору по річці.
— Не хочу спати… не хочу! Не люблю я Білого Дому! Хочу сидіти тут!.. — пхикала вона.
Останнього разу дівчинка вчепилася руками в траву над кручею, і її довелося відривати силоміць, щоб відвести додому. Після того з нею стався нервовий напад, усю ніч вона плакала і звивалася в корчах. Притихла, аж коли розвиднілось, і потім спала цілу добу важким непробудним сном.
— Дивитись на карпінчеро шкідливо для здоров'я Маргарет, — мовила Ільза до чоловіка.
— Більш не будемо виходити на берег, — вирішив він, неабияк стривожений.
— Справді, Еугене, так буде краще, — погодилася дружина.
Минуло кілька місяців. Відтоді Маргарет ні разу не бачила Місячних Людей. Однієї ночі почула, що вони пливуть річкою. Дівчинка вже лежала в своєму ліжечку. Вона заплакала, але тихенько, стримуючи себе. Боялася, що плач викаже її. Гавкіт собак завмер у глибокій нічній тиші, і Маргарет почула, як шарудять човни, ковзаючи по мерехтливих хвилях. Бачила їх так виразно, наче вони були в неї перед очима. Заховалася з головою під ковдру, перестала плакати і відчула себе дивовижно спокійною, бо напрочуд яскраво уявила, як сама пливе з карпінчеро, нерухомо сидячи в човні. Вона думала про них, засинаючи, і бачила їх уві сні, диких кочовиків, що вічно мандрують водяними шляхами сельви.
Удень дівчинка страждала ще дужче. Нічого гіршого для неї не могло бути, як заборона виходити на берег. Вона знову стала зажурена й мовчазна. Похмуро блукала по кімнатах, почуваючи себе глибоко скривдженою. Нишком зненавиділа все, що її оточувало: цукроварню, на якій працював батько, дику місцину, де вони жили, Білий Дім з його облупленими стінами, свою кімнатку з вікном на берег, крізь яке вона не могла побачити своїх річкових богів, коли чула вночі, як ковзають по воді їхні човни.
Незважаючи на все, Маргарет помалу заспокоювалась і, зрештою, сама повірила, що забула про Місячних Людей. Білий Дім із своїми трьома мешканцями, здавалося, пливе, мов гарячий айсберг, на хвилях тропічної ночі.
Щоб відсвяткувати одужання доньки, Еуген витатуював у себе на шкірі, розмальованій під час служби на флоті, ще один малюнок. На грудях, над самим серцем, біля двох схрещених якорів, він наколов синьою фарбою личко Маргарет. Воно вийшло в нього досить схожим.
— Тепер ти нікуди звідси не дінешся, Гретхен. Твоя карточка в мене під шкірою.
Дівчинка радісно засміялась і ніжно обняла тата.
Та ось знову настала ніч святого Хуана. Ніч, коли на воді палахкотять язики полум'я.
Еуген, Ільза та Маргарет вечеряли на кухні, коли з'явилися перші вогняні острівці. Плавучі вогники, що блимали на дні ущелини, кинули золоті відблиски на їхні обличчя. Усі троє подивились одне на одного, серйозні, нерішучі, замислені. Нарешті Еуген усміхнувся й мовив:
— Гаразд, Гретхен. Сьогодні ми вийдемо на берег дивитися на вогні.
У цю мить вони почули, як десь завив звір і стривожено скрикнула людина. Знову пролунало дике скавуління з якимсь металевим скреготом: ніби занявчав оскаженілий кіт, дряпаючи сталевим кігтем по склу.
Усі троє кинулися на кручу. У світлі вогнів побачили, що на тому березі карпінчеро б'ється з чимось гнучким і довгим; воно підстрибувало навколо нього, як великий пухнастий м'яч.
— То ягуар! — злякано прошепотів Еуген.
— Mein Gott![163] — зойкнула Ільза.
Карпінчеро розпачливо вимахував мачете, але хижак, стрімкий, як промінь світла, легко ухилявся від страшного леза.
Інші карпінчеро вже вискакували на берег, але було очевидно, що вони не встигнуть на допомогу. Жінки плакали, чоловіки вигукували щось підбадьорливе, собаки заходились гавкотом.
Двобій тривав недовго, щонайбільше кілька секунд. Від шиї до живота карпінчеро вже тяглася кривава смуга. Стрімкий, як блискавка, ягуар стрибав і стрибав навколо людини. Його блискуча шубка була вимазана кров'ю карпінчеро.