Хтось завів музичну шкатулку, і залунали звуки "Тірольської пастушої пісеньки" та "Балади шотландських озер". Хтось затрубив у мисливський ріг, що мирно спочивав, скрутившись у спіраль, під склом на червоному сукні поряд із вивезеною з Аранхуеса незвичайною флейтою. Марсіаль, що вперто залицявся до дівчини з Кампофлорідо, приєднався до гучних веселощів і почав награвати на басах розладнаної клавіатури мелодію якоїсь пісеньки. Раптом всі кинулися на горище, згадавши, що там під кроквами зберігаються старовинні сукні й мундири роду Капельяніас. У простінках висіли пересипані камфорою придворні туалети, кортик посла, кілька мундирів з вигаптуваними грудьми, кардинальська мантія, довгі козакини із срібними ґудзиками і шаром плісняви у складках. У напівтемряві переливались усіма барвами вінки безсмертників, жовті криноліни, довгі вицвілі сукні, оксамитні квіти. Вбрання мадрідського джигуна, що збереглося із прикрашеною китицями сіточкою для волосся, викликало загальні оплески. Дівчина з Кампофлорідо накинула на припалі пилюкою плечі мантилью бронзового кольору, яка напевне прислужилась у вечір важливих родинних нарад одній із прабабусь, що намислила оживити пригаслу пристрасть багатого синдика.
Повбиравшись, молоді люди вернулися до музичної вітальні. Марсіаль, насадивши на голову трикутний капелюх міського радника, тричі стукнув жезлом об підлогу і наказав розпочинати вальс, танок, який їхні матері вважали непристойним, бо кавалерам доводилось обіймати дам за талію і чоловіча рука могла доторкнутися до зробленого за викройками наймоднішого журналу корсета з китового вуса.
У дверях штовхалися покоївки, конюхи, служниці, що збіглися з далеких прибудов і задушливих підвалів, щоб повеселити очі таким бучним, веселим святом. Потім почалися ігри у сліпу курку й хованки. Марсіаль сховався за китайською ширмою з дівчиною із Кампофлорідо і торкнувся губами її потилиці, отримавши за те напахчену хусточку, брюссельське мереживо якої ще зберігало ніжне тепло її грудей.
І коли пізньої ночі дівчата розійшлися по своїх покоїках у башточках і вежах, що чорніли на тлі моря, юнаки пішли у селище на танці, де спокусливо похитували стегнами мулатки і в жодної з них — хоч яка шалена була гуарача — не злетів з ноги черевичок на високому підборі. А що була пора карнавалу, темношкірі з племені Арара Три Ока вибивали на барабанах за стінкою, в сусідньому патіо, обсадженому гранатовими деревами. Повилазивши на столи й табуретки, Марсіаль та його друзі милувалися грацією старої темношкірої з сивиною в пружних чорних кучерях, і вона здавалася знову прекрасною, мало не жаданою, коли крутилась у танку, кидаючи гордовитий і манливий погляд через плече.
VII
Відвідини дона Абундіо, нотаріуса і душоприказника родини, почастішали. Він пиховито всідався в узголів'ї ліжка Марсіаля і впускав на підлогу свою палицю з акани, щоб швидше розбудити його. Розплющивши очі, Марсіаль передусім бачив усипаний лупою альпаковий сюртук з рукавами, засмальцьованими за довгі роки виписування титулів і прибутків. Кінець кінцем Марсіалеві було виділено добре продуманий пенсіон, щоб покласти край всяким його шаленствам. В той час настала для нього пора вчитися в семінарії святого Карла.
Так-сяк склавши іспити, він почав відвідувати класи семінарії, з кожним днем дедалі менше й менше розуміючи пояснення наставників. Світ ідей поступово відмирав. Те, що спочатку було всесвітнім збіговиськом пеплумів, камзолів, брижів і перук, що сперечалися одне з одним, набуло непорушності воскових фігур. Марсіаль почав задовольнятися схоластичним викладом філософських систем, приймаючи на віру все те, що було сказано в кожному тексті. "Лев", "Страус", "Кит", "Тигр" — було написано під малюнками в підручнику природознавства. Точнісінько так само було написано на берегах товстелезного тома: "Арістотель", "Святий Фома", "Бекон", "Декарт". Кожне ім'я передувало щільно надрукованим сторінкам, де нудно перелічувались різні уявлення про будову Всесвіту. Потроху Марсіаль перестав їх вивчати, відчуваючи, як вивільняється від величезного тягаря. Розум його став жвавішим і легшим, а сам він тепер почав лише інстинктивно сприймати навколишнє. Навіщо потрібне збільшувальне скло, коли в яскравому зимовому світлі видно кожен виступ на фортеці в порту?
Яблуко, що впало з дерева, викликає лише бажання вп'ястися в нього зубами, нога у ванні є ногою у ванні — і край. Коли він лишив семінарію, відразу позабував книжки. Сонячний годинник-гном знову перетворився на домовика: опудало стало для нього синонімом привида, восьмитичинкова квітка уявлялася йому звірятком із голками на спині.
: Інколи швидким кроком, із серцем, що калатало в грудях, він прямував до жінок, що перешіптувались за синіми дверима під стіною. Спогад про ту, в гаптованих черевичках, з сережками у вигляді листочка альбааки, переслідував його вечорами, як зубний біль. Але одного разу духівник налякав його до сліз гнівними словами й погрозами. Останній раз упав між пекельні простирадла й назавжди відмовився від своїх прогулянок по безлюдних вуличках, від боягузливих вагань, що примушували йоґо, розлютованого, повертати додому і тікати від заповітних дверей, лишаючи позаду знайому щербату доріжку, — знак, що повідомляв йому, коли він ішов, опустивши очі, що час звернути вбік, якщо хочеш переступити поріг, овіяний її парфумами.
Тепер він переживав напад релігійного містицизму, який приніс із собою жорстокі заборони, пасхальних агнців, порцелянових голубків, святих днів у небесно-блакитному вбранні, зірки із золотого паперу, вблхвів, ангелів з лебединими крильми, Віслюка, Бика і страшного святого Діонісія, що являвся йому ві сні з чорною прірвою за плечима і блукав по кімнаті, ніби розшукував якусь загублену річ. Діонісій наштовхувався на ліжко, і Марсіаль кидався, хапаючись за чотки, і зерна їхні глухо цокали. Гнотики в олійних лампадках кидали мерехтливе світло на образи святих, що поступово набирали свого первісного забарвлення. .
VIII
Почали рости меблі. Дедалі важче було спиратися ліктями на стіл у їдальні. Шафи з різьбленими карнизами товстішали. Випростуючись на повен зріст, маври на сходах сягали світильниками билець верхньої площадки. Крісла ставали дедалі глибші, а качалки так і силкувалися відкинутися назад. Тепер не треба було підгинати ноги, лягаючи у ванну із мармуровими ручками.
Якось уранці, читаючи досить легеньку книжку, Марсіаль несподівано відчув бажання пограти в олов'яних солдатиків, які мирно спочивали у своїх дерев'яних коробках. Він знову запхнув книжку під таз в умивальнику й розкрив ящик, обліплений павутинням. Стіл для занять виявився замалим як на таку кількість народу. Довелося Марсіалю розташуватися на підлозі. Він розставляв гренадерів по восьмеро в шеренгу. За ними — офіцерів на конях навколо прапороносця. Позаду — артилеристів з гарматами, банниками і запальниками. Стрій замикали флейтисти, литавристи й цілий загін барабанщиків. Мортири мали пружинки і вистрілювали скляні кульки, що летіли далі як на метр.
— Бах! Бах! Бах!..
Падали коні, падали прапороносці, падали барабанщики. Темношкірому Еліхіо довелося кликати його тричі, перш ніж він погодився вимити руки і спуститися до їдальні.
З цього дня Марсіаль набув звички сидіти на викладеній плитами підлозі. Осягнувши всі переваги цієї звички, він був вражений, як це не спало йому на думку раніше. Дорослим надто подобалось гаяти час на оксамитних подушках дивана, і вони вічно пітніли. Від деяких пахло нотаріусом — як від дона Абундіо — і все тому, що вони не розуміли, як приємно відчувати всім тілом прохолоду .мармурових плит. Тільки лежачи на підлозі, можна охопити оком усі кутки й далекі простори кімнати. Роздивитися красу деревини, таємні ходи комашні, темні місцинки, непомітні з висоти людського зросту. Коли йшов дощ, Марсіаль ховався під клавікорди. Від кожного удару грому здригався і гудів дерев'яний корпус і всі струни починали співати. Спадали з неба блискавиці, і тоді під небесним склепінням народжувалась музика: сосни під вітром звучали як органи, навколо дзвеніли мандоліни цикад.
ЇХ
Того ранку Марсіаля зачинили в його кімнаті. Весь дім був охоплений тривожною метушнею, і сніданок йому подали надто розкішний як на щодень. Аж шість тістечок з кондитерської на бульварі, коли навіть у неділю, після меси, йому дозволялося з'їсти лише два. Він розглядав малюнки в путівнику, доки галас, який долинув до нього крізь зачинені двері, змусив його зазирнути у щілину жалюзі. Прийшли якісь люди в чорному, несучи на плечах довгий ящик із бронзовими ручками. Марсіаль тільки-но зібрався заревти, як голосно затупали чоботи і, сяючи своїми зубами, з'явився фурман Мельчор. Вони почали гратися в шахи. Мельчор був конем. А він — королем. Плити підлоги правили їм за шахову дошку, і він мав право пересуватись по ній в кожний бік на одну клітинку, а Мельчору слід було робити крок уперед і один вбік або навпаки. Гра тривала до пізнього вечора, коли повз них промарширували пожежники.
Щоранку він приходив поцілувати руку батькові. Той хворів і лежав у ліжку. Маркізові покращало, і він розмовляв з сином, як завжди, серйозно й докладно. Батькові питання зісковзували одне за одним, як зерна чоток, а його "так, батьку", "ні, батьку" — лунали як служчині відповіді священику під час меси. Марсіаль поважав маркіза, але ніхто б не здогадався, чому. Він поважав батька за високий зріст і за те, що на його грудях, коли той виїжджав на бали, полискували ордени; за те, що в нього була шабля й золоте шитво на мундирі; за те, що колись на Великдень він з'їв, побившись об заклад, цілого індика, начиненого мигдалем та родзинками; за те, що інколи він хапав першу-ліпшу мулатку, яка замітала ротонду, — напевне, щоб відшмагати дівчисько, — і на руках відносив до себе в кімнату. Сховавшись за портьєрою, Марсіаль бачив, як мулатка виходила розхристана та в сльозах, і радів, що її покарали, — адже вона завжди допивала компот із чашок, поставлених до буфету.
Батько був грізний і великодушний, і його слід було любити більше за всіх після бога. Для Марсіаля він був більшим богом за самого Господа, — адже батькові дари були щоденні і відчутні.