Поки ми їли, латук поріс і вигнався в стовбур. Весь урожай пропав.
Перегодя знову з'явився містер Гек Джонс, граючи усмішечкою на вустах.
— Хі-ха! — засміявся він, хрумаючи редиску. — Отепер ви в мене в кулаці, сусідо. У купчій говориться, що ви були зобов'язані віддати мені увесь вміст гаманця, а ви віддали не все.
— Нічого подібного, сер, — заперечив я. — Ви одержали свої десять доларів. У гаманці не було більше й цента.
— У ньому була міль. Я бачив, як вона випурхнула. Три молочно-білі молі, Макбруме. Віддавайте мені їх, або ж після третьої години пополудні я заберу ферму назад. Хі-ха!
І Гек Джонс подріботів геть, сміючись собі в рукав. Матінка якраз дзвонила на обід, тож часу лишалося обмаль. Бодай йому всячина, тому чоловікові! Але закон був на його боці.
— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — гукнув я. — Потрібно спіймати три молі! Мерщій!
Ми розбіглися навсібіч. Але міль майже неможливо знайти за дня. Спробуйте самі. Всі ми повернулися з порожніми руками.
Моя люба Мелісса в сльози — пропала наша ферма! Навіть я подумав: "Кепські наші справи, нема ніякого просвітку! Ніякого просвітку! Ось що треба! І я загадав малятам бігти до самітної старої сосни край дороги і хутчій повертатися з кошиком шишок.
Авжеж, сидіти склавши руки не випадало! Ми висаджували соснові шишки через кожні три фути. Шишки пускали паростки. Ми всі чекали терпляче, я те й робив, що поглядав на свій кишеньковий годинник.
А про кавуни — зачекайте хвилинку.
І справді, до без десяти хвилин третьої з тих шишок виріс густий сосновий ліс. В гущавині таки не було жодного просвітку! Ані промінчик не просочувався крізь зелене соснове віття. Глибоко в хащі я засвітив ліхтаря. Не минуло й хвилини, як мене оточили молочно-білі молі: вони вирішили, що настала ніч. Я спіймав три молі і помчав з лісу.
На узліссі вже чатував містер Гек Джонс із шерифом.
— Xi-ха! Хі-ха! — сміявся старий Гек. Він їв айву. — Скоро третя година, і тобі не спіймати молі за дня. Ферма моя!
— Не так швидко, сусідо, — відповів я. тримаючи долоні човником. — Ось маєте свої три молі. А тепер чешіть звідси, сер, поки ваші ноги не пустили коріння, а з вух не виросли пагони отруйного сумаху!
Гек Джонс подріботів геть, бурмочучи сам до себе.
— Моя люба Меліссо, — зауважив я, — той чоловік замислив лихе. Він повернеться.
Скажу вам, чималий шмат роботи мали ми, поки вирубали той ліс. Частину стовбурів розпиляли і звели собі будинок у кутку ферми. Що лишилося, пороздавали сусідам. Потім тижнями викорчовували пеньки.
Але не подумайте, ніби на своїй фермі ми знали тільки роботу. Деякі рослини ми вирощували просто задля розваги. Садили, наприклад, гарбузи пепо. Їхнє бадилля росло так швидко, що ми ледве встигали ловити гарбузи. Ото було видовище! Малеча попідбігала ноги, ганяючись за тими гарбузами. Часом вони влаштовували гарбузячі перегони.
В неділю пополудні, просто ради забави, старші хлопчики садили гарбузове насіння — щоб покататися верхи на гарбузові. Нелегка то була справа. В ту мить, коли квітка в'янула й відпадала, треба було осідлати зав'язь. Фіть! Гарбуз збиває тебе з ніг і гасає по обійстю, аж свистить.
А то ще каталися на мускусних динях, що ростуть ще швидше, ніж гарбузи пепо.
А дівчатка навчилися кататись на кукурудзяних стеблах. Для цього досить було стати над паростком, кали він витикався з ґрунту. Кукурудзяні стебла добряче підкидали.
Містера Гека Джонса ми чисто бачили на узвишші віддалік, звідки він стежив за нами. Ми знали, що він не заспокоїться. поки не прожене нас геть із нашої землі.
Якось пізно вночі мене розбудив грубий сміх надворі. Я підійшов до вікна і при місячному світлі помітив старого Гека. Він гиготів, пихкотів і реготав, розкидаючи навсібіч якесь насіння.
Я скинув нічного ковпака і вибіг надвір.
Крикнув:
— Що це за лихо надумали ви, сусідо!
— Хі-ха! — озвався він і подріботів геть, сміючись у рукав.
Самі розумієте, яку безсонну нічку я перебув. Другого дня вранці, щойно зійшло сонце, наша ферма забуяла бур'янами. Бачили б ви ті бур'яни! Вони лізли з землі і шалено глушили один одного: мокринець і молочай, будяки і берізка. Ми не встигли отямитися, як всі вони позвивалися скрутнями в кілька футів завгрубшки і галузилися далі.
Нас чекала справжня битва з бур'янами.
— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — закричав я. — До праці!
І ми заходилися виполювати та розчищати ті хащі. На місці кожної викоріненої бур'янини проростала інша. Ми цілий місяць воювали з ними.
Якби сусіди не прийшли гуртом на допомогу, ми б і досі палили бур'яни!
Нарешті настав день, коли ферма була очищена від бур'янів, і тоді несподівано вигулькнув старий Гек Джонс. Він їв велику скибку кавуна. Оце ж будуть ті кавуни, що про них я обіцяв розповісти.
— Добридень, сусідо, — привітався він. Я прийшов попрощатися з вами.
— Ви виїжджаєте, сер? — запитав я.
— Ні, це ви виїжджаєте!
Я глянув йому прямо у вічі.
— А якщо ні, сер?
— Xi-ха! Макбруме! Там, де я минулого разу брав бур'янове насіння, ще трохи його лишилося.
Мені урвався терпець.
Я вже засукав рукава хотів дати зухвальцеві доброго чосу, щоб пам'ятав до нових віників. Але те, що потім сталося, звільнило мене від клопоту.
Коли мої малята з'юрмилися довкола, містер Гек Джонс припустився помилки — він виплюнув на землю повен рот кавунових зерняток.
Події розгорталися блискавично!
Не встиг я добрати що й до чого, як кавунова огудина зашморгнула старого Гека за його сухорляві ноги-патики і звалила навзнак додолу. Наш сусіда так і захурчав по всій фермі. Кавунове насіння розліталося на всі боки. Незабаром Гек просвистів назад і гепнувся об гарбуз, що лишився від недільних розваг наших діток. Умить кавуни й гарбузи помчали навскач по всьому обійсті, кидаючи Гека Джонса куди попало.
Він миготів то тут, то там.
Кавуни стукалися і репали. Старий Гек вимазався кавуновим соком, немовби щойно вискочив із пляшки соусу.
Подивитися було на що.
Віллі стояв і пряв вухами. Джіль косувала очима. Честер ворушив носом. Гестер тріпотіла руками, неначе пташка крильми. Пітер свистів у передні зуби, що вже повиростали.
Том стояв на голові. А мала Кларінда зробила перший у своєму житті крок.
Помалу кавуни та гарбузи почали виснажуватись. Я так прикинув, що містер Гек Джонс хотів би якомога швидше добратися додому.
Тож я попросив Лері принести мені насіння великої мускусної дині.
— Хі-ха! Сусідо! — вигукнув я і кинув насінину біля його ніг. Ледве встиг я крикнути "До побачення!", як огудина підхопила Гека. Довгаста мускусна диня швидко відпровадила його додому. Шкода, що ви не бачили того.
Відтоді Гек Джонс більш до нас не потикався.
Оце і вся правда. А решта, хоч би що вам розповідали про дивовижну ферму Макбрума, все вигадки.
[1] 1 акр дорівнює приблизно 40 сотим гектара.
Макбрум i великий вітер
Не стану заперечувати — тут, у преріях, буває часом трохи вітряно. Приміром, торік над нашою фермою пролетів вітерець і вихопив з-під корови відро ще теплого молока. Наступного дня він вернувся по корову.
Але то був не той буйний, скажений, надмогутній буревій, про який я хочу вам розповісти. Такий собі звичайний тихомирний легіт — не варто й говорити про нього.
Великий Вітер зламав мені ногу. А втім, навряд чи ви зразу в таке повірите. Тож краще я почну з чогось дрібнішого і помаленьку вже доберуся до того костолома.
Мені добре запам'ятався перший вітер, що промчав над нами, — тоді ми щойно купили нашу чудесну одноакрову ферму. Ой, яка там родюча земелька! Найкращий орний грунт на цілу країну. Що не вкинь у нього, виростає вмить.
Того ранку, про який я веду мову, наші старші хлоп'ята допомагали мені крити гонтом дах. Я купив три пуди цвяхів, але вони виявилися трохи короткуваті. Тоді ми закопали їх у наш дивовижний ґрунт і полили водою. За п'ять чи десять хвилин цвяхи виросли на цілих півдюйма.
Тож сидимо ми на даху і прибиваємо гонт. Спершу на небі — ні хмаринки. Меншенькі хлопчики кидаються скляними кульками, дівчатка стрибають через скакалку. Забивши останнього цвяха, я й кажу собі: "Макбруме, дебелий вийшов дах. Стояти йому сто років".
Саме в ту мить легенький подув полоскотав мені потилицю. За хвилину-другу одна з дівчаток, — то була, пригадується, Поллі. — погукала:
— Тату, у кроликів є крила?
— Ні, Поллі, нема! — засміявся я.
— Тоді на чому зграя кроликів знялася в небо і зараз летить над нашим домом?
Я глянув угору. Людоньки! Кролі лопотіли в небі вухами, прямуючи на північ бездоганно правильним ключем. Я здогадався, що заходиться на невеличкий вітровій.
— Тікайте всі! — гукнув я малятам — кому охота, щоб його дітей вітер похапав за вуха. Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — до хати! Мерщій!
Шворка для білизни вже метляла, наче скакалка. Моя люба дружина Мелісса, напікши гору коржиків, відчинила навстіж двері. Ми прожогом ускочили до приміщення і дуже вчасно. Бо вітер насідав, мов зграя вовків. Хотів увірватися до кімнати і похазяйнувати. Вітер прерій зовсім не знає гарних манер.
Ми грюкнули дверима перед самісіньким його носом. Ого-го, як це йому не сподобалось! Нечема бився, гамселив у двері. Нам довелося штовхати і підпирати їх, щоб не відчинились. Що творилося! Весь будинок скрипів, аж ходором ходив!
— Штовхайте, мої ягнятка! — закликав я. — Підпирайте!
Часом товсті дошки вигиналися дугою, мов клепки на діжці. Але ми таки не впустили того шаленця. То він, переконавшись, що нас не подужати, покрався в обхід до задвіркових дверей. Одначе наш старшенький, Віль, був меткіший за нього. Він забарикадував ті двері маминими коржиками. Моя люба дружина Мелісса — чудова куховарка, але її коржі неймовірно важкі. Вони надійно підперли двері.
Найбільше я хвилювався за наш дивовижно родючий ґрунт. Злодюга вітер міг здути його, лишивши нам нікчемну, непридатну для обробітку яму.
— Підпирайте, мої ягнятка! — волав я. — Штовхайте!
Баталія кипіла з годину. Нарешті вітер перестав битися своєю порожньою, тупою головою у двері. Він сердито дихнув на повні груди і повернув у другий бік, трощачи паркани на своєму шляху.
Ми всі полегшено зітхнули, і я прочинив двері.