— Це жахіття.
— Вбивство не менше жахіття, — сказав Стівенс. — Тож краще вже такий кінець.
Вона знову на нього подивилась.
— Я не про нього думаю. Я про Моллі. Вона не повинна знати.
— Так, — сказав Стівенс. — Я вже розмовляв про це з містером Вілмотом, редактором газети. Він погодився нічого не друкувати. До мемфіської газети я ще зателефоную, але боюся, що вже запізно… Якби її переконати, щоб сьогодні-таки поїхала додому, поки ще нема мемфіської газети… А там єдиний білий, кого вона бачить, це містер Едмондс, я з ним поговорю телефоном. Навіть якщо хтось із негрів про це почує, то, думаю, вони перед нею не прохопляться. А тоді так за два-три місяці я зможу там побувати і скажу їй, що він помер і похований десь на півночі…
Цим разом вона вдивлялася в нього з таким виразом, що він мусив урвати мову. Вона сиділа випростано на твердому стільці і все дивилася на нього, аж поки він не змовк.
— Вона захоче забрати його з собою додому, — сказала міс Воршем.
— Його? — запитав Стівенс. — Тіло?
Гостя не зводила з нього погляду, ані вражена, ані обурена. В її виразі було просто правічне жіноче розуміння, що таке кровні зв'язки і що таке горе. Стівенс подумав: "У таку спеку вона пішки прийшла до міста. Хіба що, може, Гемп підкинув тією своєю бричкою, якою розвозить яйця та городину".
— Він — єдине дитя її найстаршої дочки, її рідної дочки-небіжчиці. Він повинен повернутись додому.
— Повинен повернутись, — так само стримано повторив Стівенс. — Я зараз же вживу заходів. Зараз же зателефоную.
— Ви добра людина. — Вперше вона ворухнулася, зрушила з місця. Він завважив, як вона притулила до себе ридикюль, як стисла його руками. — Я покрию видатки. Чи не могли б ви мені сказати, скільки..?
Він подивився їй прямо в лице і збрехав, ані оком не моргнувши, швидко й легко:
— Десять-дванадцять доларів вистачить. Сяку-таку труну вони самі дадуть, отже лишається тільки перевезення.
— Сяку-таку? — Знов її вираз став допитливий і відсторонений, мовби вона дивилась на дитину. — Він її онук, містере Стівенс. Коли вона взяла його на виховання, то дала йому ім'я мого батька — Семюел Воршем. Не сяку— таку труну, містере Стівенс. Як я розумію, це можна залагодити в кредит…
— Не сяку-таку труну, — повторив Стівенс таким самим тоном, як перед тим слова "повинен повернутись". — Містер Едмондс, безперечно, допоможе. І старий Лук Вічем, здається, має дещо в банку. Я теж, з вашого дозволу…
— В цьому не буде потреби, — відповіла вона. Він дивився, як вона розкрила ридикюль і виклала на стіл двадцять п'ять доларів — потертими банкнотами й монетами, до п'ятицентовиків. та центів включно. — На першу потребу цього стане. їй я скажу… То ви певні, що немає надії?
— Певен. Сьогодні вночі він помре.
— Я їй скажу, що він уже помер.
— Може, це краще мені зробити?
— Ні, я сама скажу.
— То, може, мені прийти побачити її, поговорити?
— Це було б дуже люб'язно з вашого боку.
І вже її не стало — випростана, вона вийшла на сходи, ступаючи легко й рішуче, мало не жваво. Він знову зателефонував — спершу до начальника іллінойської тюрми, тоді до поховального бюро в Джольєті. Потім ще раз перейшов безлюдний розжарений сонцем Майдан. Чекати, поки редактор повернеться з обіду, довелося не довго.
— Привозимо його додому, — заявив Стівенс. — Міс Воршем, ви я, ще дехто. Це обійдеться в…
— Стривайте, — урвав його редактор. — Хто це — "дехто"?
— Ще не знаю. Це обійдеться в дві сотні доларів. Телефону я не рахую, це буде на мені. Трохи я витягну з Керазерса Едмондса, як тільки його побачу, не знаю, чи багато, але трохи витягну. А решта припадає на вас і на мене, бо вона вперлася і лишила мені двадцять п'ять доларів — удвічі більше, ніж сума, яку я їй назвав, і в чотири рази більше, ніж вона може собі дозволити…
— Стривайте, — урвав його редактор. — Стривайте.
— Привезуть його післязавтра, четвертим поїздом, і ми поїдемо назустріч — міс Воршем з його бабцею, старою негритянкою, в моїй машині, а ми з вами — у вашій. Міс Воршем і ця стара заберуть його додому, туди, де він народився. Чи то, де стара його виховувала, чи пробувала виховати. Автобус із поховального бюро коштуватиме ще п'ятнадцять доларів, не рахуючи квітів…
— Квітів? — аж скрикнув редактор.
— Квітів, — повторив Стівенс. — Скажімо, в цілому двісті двадцять п'ять доларів. І найімовірніше, що більша частина припаде на нас. Згода?
— Зовсім не згода, — сказав редактор. — Але, видно, нічого не вдієш. Хай йому всячина! А хоч би й' можна вдіяти, шкурка майже варта вичинки. Це вперше в житті я плачу гроші за матеріал, який уже загодя пообіцяв не друкувати.
— Уже пообіцяв, — мовив Стівенс.
Решту цього спекотного й безвітряного тепер дня — поки урядовці з муніципалітету і мирові судді та судвиконавці, що прибули з різних кінців округи за п'ятнадцять і двадцять миль, піднімалися сходами до порожньої контори, гукали його, дожидали потроху, тоді виходили й згодом поверталися і знову сиділи, чекаючи, і кипіли зі злості — Стівенс обходив Майдан від крамниці до крамниці й від контори до контори, звертаючись до крамаря й клерка, хазяїна й службовця, лікаря й дантиста, адвоката й перукаря з коротким завченим словом:
— Збираємо гроші, щоб привезти додому мертвого негра. Це для міс Воршем. Підписувати нічого не треба, просто дайте долара. Або півдолара. Або чверть.
А як смеркло, після вечері, він пішов у застиглій зоряній тиші на край міста до будиночка міс Воршем і постукав у непофарбовані парадні двері. Відчинив йому Гемп Воршем — старий негр з животом, одутлим від городини, якою вони всі троє, він, його жінка й міс Воршем, переважно харчувалися, з пригаслими старечими очима, з торопкою сивого волосся круг голови та обличчям римського полководця.
— Вона чекає на вас, — сказав він. — Вона просила, щоб ви, коли така ваша ласка, піднялися в спочивальню.
— Це там тітонька Моллі? — спитав Стівенс.
— Ми всі там, — відповів Воршем.
Отож Стівенс пройшов через передпокій, освітлений гасовою лампою (він знав, що в цьому будинку досі нема електрики, як і водогону), слідом за старим негром піднявся на другий поверх охайними непофарбованими сходами, де на стінах були вицвілі шпалери, і через коридорчик увійшов до охайної спальні для гостей, просяклої ледь відчутним запахом старої панни. Вони всі там були, як і сказав Воршем, — його дружина, тілиста мулатка в яскравому тюрбані, стояла, прихилившись до одвірка, міс Воршем сиділа на твердому стільці з прямою спинкою і знов-таки випростана, а стара негритянка — на єдиному кріслі-гойдалці біля каміна, де навіть у таку погоду тліло скількись там жарин.
У неї в руках була череп'яна люлька з очеретяним цибухом, але вона не палила — вигаслий попіл білів у продимленій чашечці; придивившись до старої, власне, вперше, Стівенс раптом подумав: "Боже, таж вона не більша за десятилітнє дитя!" Він теж сів, і з них чотирьох — його, міс Воршем, старої негритянки та її брата — утворилося наче півколо перед каміном, де тлів прадавній символ людської спільності та єднання.
— Післязавтра він буде вдома, тітонько Моллі, — сказав Стівенс.
Стара негритянка навіть не глянула на нього, вона ні разу на нього не подивилась.
— Він мертвий, — сказала вона. — Фараон узяв його.
— Воістину, господи, — сказав Воршем. — Фараон узяв його.
— Запродав мого Веніаміна, — сказала стара негритянка. — Запродав у Єгипет.
Вона почала тихо погойдуватись у кріслі.
— Воістину, господи, — сказав Воршем.
— Заспокойся, — озвалась міс Воршем. — Заспокойся, Темпе.
— Я розмовляв телефоном з містером Едмондсом, — сказав Стівенс. — Усе буде готове, як ви приїдете.
— Раз Едмондс запродав його, — сказала стара негритянка. Вона ледь погойдувалась у кріслі. — Запродав мого Веніаміна.
— Заспокойся, — промовила міс Воршем. — Заспокойся вже, Моллі.
— Ні, — сказав Стівенс. — Це не він, тітонько Моллі. Це не містер Едмондс. Містер Едмондс цього не… — "Але ж вона мене й не чує", —подумав він. Вона не дивилась на нього. Так ні разу й не глянула.
— Запродав мого Веніаміна, — сказала вона. — Запродав у Єгипет.
— Запродав у Єгипет, — сказав Воршем.
— Раз Едмондс запродав мого Веніаміна.
— Запродав його фараонові.
— Запродав його фараонові, й він уже мертвий.
— Краще я піду, — сказав Стівенс.
Він хутко підвівся. Міс Воршем теж підвелася, але він не чекав, щоб вона його проводила, — швидко вийшов у коридор, майже бігом, і навіть не знав, іде вона за ним чи ні. "Зараз буду надворі, — подумав він. — Там повітря, простір, вільний віддих". Тоді почув її кроки ззаду — рішуча, легка, жвава хода, але некваплива, як і тоді, коли вона спускалася сходами з його контори, — а ще далі ззаду голоси:
— Запродав мого Веніаміна. Запродав його в Єгипет.
— Запродав його в Єгипет. Воістину, господи.
Він зійшов сходами, майже збіг. Уже було недалеко, він уже вдихнув її, відчув — цю спокійну й просту темряву, — і спромігся згадати про чемність, зупинитись і почекати, обернувшись на порозі, поки міс Воршем підходила до дверей: високо піднесена сива старосвітська голова наближалася через по-старосвітському освітлений передпокій. Тепер він почув і третій голос, очевидно, Темпової дружини, — чисте й тривке сопрано, що супроводило без слів строфи й антистрофи брата з сестрою:
— Запродав його в Єгипет, і він уже мертвий.
— Воістину, господи. Запродав його в Єгипет.
— Запродав його в Єгипет.
— І він уже мертвий.
— Запродав його фараонові.
— І вій уже мертвий.
— Даруйте мені, — сказав Стівенс. — Прошу мені вибачити. Я мав би здогадатись. Мені не треба було приходити.
— Нічого, — відказала міс Воршем. — Це наша скорбота.
А через день, коли стояла така сама спекотна і ясна погода, один поховальний автобус і дві легкові машини чекали на вокзалі прибуття поїзда з півночі. Власне, було ще з десяток машин, але тільки коли прибув поїзд, Стівенс із редактором зауважили, як багато зібралося людей— негрів і білих. Людський тлум — білі чоловіки, хлопці й діти, жінки теж, півсотні негрів та негритянок — мовчки дивився, як робітники негритянського поховального бюро витягли з вагона сіро-срібну домовину й понесли до автобуса, вийняли звідти вінки та інші квіткові символи остаточної й неминучої людської долі, запхнули натомість домовину, кинули на неї квіти і захряснули дверцята.
А потім автобус рушив, і за ним дві машини: у Стівенсовій міс Воршем і стара негритянка з найнятим шофером, у другій, редакторовій, — Стівенс і редактор.