Надто велика паніка вразила його, щоб чекати.
Розпадина, в якій він був, звивалася вподовж поверхні скелі майже на півмилі, а де-не-де поміж більшими заглибинами вона звужувалась до кількох дюймів. Пройти там було дуже небезпечно й серед білого дня. Але Гернон про це не думав. Він уже не повз, а просто біг, перестрибуючи через калюжі, хапаючись за скелю, широко ступаючи через гостряки, аби дотягтись до дальшого виступу. Постать його, то нахилена, то випростана, виглядала напродиво прудкою й прегарною в напівмороці тьмяно-жовтавого місячного світла — ця таємничо метка постать скелелаза. Кошика свого він кинув, як і палицю й мішок, шапку загубив. Русяве його волосся поблискувало в непевному світлі місяця.
Від тієї паніки, якій він був піддався, сидячи під стіною розпадини, тепер не лишилося й сліду. Рухався він наче автоматично, хоч десь у глибині його свідомості проступав образ людського скелета, знайденого колись у цих печерах. Бозна-коли одного чоловіка затисло брилами у нутрощах котроїсь печери, і він там і помер, не спромігшись звільнити себе. Так розповідали. Згадка про цю історію гнала Гернона вперед. Але він не гарячкував, рухи його були виважені, легкі й звичні, прудкість просто дивовижна.
Він пройшов уже кількасот ярдів, ніде не помічаючи бодай найменшого натяку на те, щоб можна було спуститися вниз. Кінець кінцем за одним з поворотів він опинився на ділянці, що називалася Баклановим Лігвищем. Там була здоровенна печера. Від неї аж ген до води слалася велика чорна тріщина в скелі. Сама скеля була крутоспадна, як і всюди, тільки тут понад тріщиною тягся до самого низу прямий клинцюватий виступ. Гернон кинув оком на нього й подумав, чи зможе він повільно спуститися, затисши його коліньми. При цій думці чоло йому зморщилось і дрож пробігла тілом. Він глянув униз. На дні було скеляччя. Якщо він зірветься, його розтовче вдрузки. Проте ні на мить не завагавшись, він рушив до печери. Обігнув вузенький виступець над проваллям і став у калюжу при вході в неї. Ту ж мить знявся дикий вискучий крик, і сотні великих чорних істот, вимахуючи крильми, завихрились у нього понад головою. Він нахилився, аби уникнути тих вимахів, бо, зачепивши крилом, птахи могли б збити його геть у прірву. Коли вони розлетілися, Гернон підступив до клинцюватого виступу скелі. Він перехрестився, потер долоні, буркнув щось і ввесь напружився. Тоді відчайдушно вхопився за виступ, осідлав його й затис коліньми. На хвильку він застиг, як звірина перед стрибком на здобич, і почав спускатись.
Коли він рухнувся униз, голова йому раптом стуманіла. Руки й ноги стали так тремтіти, що він насилу втримався. Гостре відчуття опекло його до самого серця; ніби хто шпигонув у тіло голку. Але він умить зціпив зуби й притамував віддих. Запаморочення пройшло і свідомість кудись наче відступила. Він механічно перебирав руками й ногами, а очі невидюще втупив у клинцюватий виступ скелі, затиснутий у долонях. Дюйм по дюймові він спускався все нижче, кожен м'яз був напружений, рухи були по-ведмежому повільні й незграбні, широка спина схилена, шийні м'язи аж похряскували від натуги. Шкіра його була суха-сухісінька, немов у порах не лишилося й краплини поту.
І ось нарешті він відчув, що сидить на камені біля підніжжя гори. Він усе ще припадав до того виступу, не випускав його з рук яку хвилину, поки до свідомості йому доходило, що він уже внизу. Коли він таки усвідомив це, у нього вирвалось голосне "От чортяка!", і піт удруге зросив йому чоло.
Але, як не дивно, потом його обсипало не зі страху, а з гордості. Він же здійснив щось неймовірне! Він спустився там, де ще ніхто ніколи не спускався. Пройнятий радістю й гордощами, він змахнув рукою вгору й вереснув на весь голос. Звук луною прокотився поміж западинами в скелі, і ще не встиг завмерти, як тисячне морське птаство з криком знялося зі своїх пристанищ. Повітря сповнив моторошний гвалт. Гернон схопився з каменя, на якому досі сидів, і не— оглядки хлюпнувся в море, знову нажаханий моторошними скриками з тих чортових западин у скелі, звідки він вирятувався.
Морське плесо було спокійне і тільки ледь мерехтіло під місячним сяйвом, витворюючи широку срібну смугу з золотими крайцями, що ген удалині переходила в суцільну чорноту, окриту блідо-зоряним небом. З води здавалося, що скелі сягають небесних висот. Небо неначебто було огороджене тими скелями, як вода в глибокій бухті. Далеко ліворуч виднів гострий мис, де скелі кінчалися. За тим мисом був кам'янистий берег, а над берегом лежало село. Лише там міг Гернон вибратись на суходіл. Туди була добра миля з гаком.
Він ліг боком і почав плисти, напружуючись з усіх сил, вимахуючи руками з характерним призвуком, як ото коли пливе лебідь. Плавець із нього був добрячий. Його ладні м'язисті плечі виступали з води, довга рука робила вимах півколом, друга рука гостро розтинала воду, і він усім тілом перехоплювався вперед, ногами збурюючи піняву й обертаючи набік голову, щоб разом з видихом сплюнути морську воду, якої набивалося в рот. У воді він не відчував ніякої небезпеки. Всі його м'язи були в роботі, і він бачив перед собою відкрите море, яким мусив переплисти. Незважаючи на жахливу виснагу від перебування на скелі й спуску, він почувався бадьоро й ні разу не сповільнив швидкості, аж поки заплив поза мис. Тільки тоді він перевернувся на спину й віддався на волю великих перепадистих хвиль, що переносили його ближче до кам'янистого узбережжя. Там він знов ліг на груди й підплив до невисокої порослої водоростями брили, де приставали гребні човни. Вибравшись на брилу, далі він уже вбрід почвалав до сухого берега. Він був урятований.
Гернон кинувся вище схилом і впав навколішки на рінь. Перехрестившись, він став уголос молитись, дякуючи богові за порятунок. Але й під час молитви з голови у нього не виходила думка, що скажуть односельці про його героїчний вчинок.
Переклад: Ростислав Доценко