"П'ять…— подумав хлопчик,— він курив, а йому ж не можна…"
Раптом батько гучно зітхнув і прокинувся — Анді аж трохи злякався. Батько потер лоба.
— Анді,— мовить він.
Анді спокійно дивиться на батька. Цупке волосся скуйовджене й вологе, повіки червоні.
— Як ти себе почуваєш? — запитує батько.
— Нічого,— відповідає Анді,— а як я маю себе почувати? — Він відчув, як щось стисло йому горло, наче аж мову відібрало.
— Я чекав на тебе,— сказав батько.
— Він уже майже вмів говорити,— вихопилося в Анді.— І мене вже добре знав: одразу впізнавав, коли я заходив до кімнати…
Батько нічого на те не сказав, та й що він міг сказати, і Анді було краще, що батько нічого не каже. Анді боявся, що коли батько почне розповідати, то не витримає й заплаче. Хлопчик одвертається, прислухаючись: десь зовсім близько над наметом вистукує дятлик.
Переклад: Микола Дятленко