Звідкись долинав безперервний гуркіт великого барабана, що уривався тужними зойками невимовно приємної, але дуже далекої музики, схожої на мелодійний передзвін струн еолійської арфи. Він знав, що це світанкова пісня статуї Мемнона[6], йому ввижалося, ніби він стоїть у очереті на березі Нілу і в екстазі слухає цей безсмертний спів, що долинав до нього крізь мовчанку століть.
Потім, майже непомітно, мелодія почала стихати і перейшла в перекоти грому, який відкочувався усе далі й далі. Перед очима Брайтона розстелився неозорий краєвид, який блищав від сонця й дощу, перехоплений аркою барвистої райдуги, а під тією величезною дугою виднілося безліч міст. І підводив голову десь над тими містами і над своїми товстими кільцями величезний змій у короні, що дивився на Брайтона очима його небіжчиці матері. Несподівано весь цей чарівний ландшафт стрімко ковзнув угору, мовби сховався за одноманітно-сірою завісою. Щось боляче вдарило Брайтона в обличчя й груди — то він упав на підлогу. Кров заюшила з його розквашеного носа та розбитих губів. Якусь мить він лежав обличчям на підлозі — оглушений, отупілий, із заплющеними очима. Та через хвилину прийшов до тями й усвідомив, що це падіння, змістивши напрямок його зору, розвіяло чари, під якими він перебував. Брайтон відчув, що тепер зможе відступити до дверей, якщо відвертатиме погляд. Але думка про гада, який лежав, невидимий, за кілька кроків від його голови, — і, можливо, в цю саму мить готувався стрибнути на нього й обвити кільцями йому горло! — була надто жахлива. Брайтон підвів голову, глянув у ті лиховісні очі й знову втратив здатність до опору.
Змія не зворухнулась і, здавалось, перестала насилати на нього свої могутні чари; розкішні міражі, які постали перед ним хвилину тому, більш не повторилися. Тільки чорні очі-цятки, як і раніше, моторошно блищали з-під тупого, плескатого лоба. Мабуть, певний свого тріумфу, гад вирішив більше не вдаватися до чаклунських спокус.
І тут відбулася жаска, страхітлива сцена. Лежачи на підлозі, десь за ярд від свого ворога, людина сперлась на лікті, підвела й відкинула назад голову, а ноги судомно випростала на всю довжину. Смертельна блідість вкривала її обличчя там, де воно не було вимазане кров'ю. Вирячені очі мало не вилазили з орбіт. На губах виступила піна і білими клаптями скапувала на підлогу. Тіло засмикалось у натужних конвульсіях і стало звиватися майже по-зміїному. Воно згиналося в попереку, а ноги завертали то в той бік, то в той. І кожен такий порух майже непомітно, але наближав і наближав людину до змії. Брайтон витяг перед собою руки, він силкувався відштовхнутися від підлоги назад, але невтримно посувався і посувався на ліктях уперед.
IV
Доктор Друрінг та його дружина сиділи в бібліотеці. Вчений був у пречудовому гуморі, що з ним траплялося вельми рідко.
— Через обмін з одним колекціонером я щойно добув чудовий зразок офіофагуса, — сказав він.
— А що воно таке?— спитала дружина з лінивою цікавістю.
— О, бий мене сила божа, яке невігластво! Коли по одруженні чоловік виявляє, що дружина нічого не тямить у грецькій мові, він повинен, моя люба, негайно подавати на розлучення. Офіофаг — це змія, яка годується зміями.
— Я сподіваюся, вона пожере всіх твоїх гадів, — мовила дружина, машинально пересунувши лампу. — Але як їй щастить із ними впоратися? Вона їх причаровує, так?
— Як це схоже на тебе, люба! — сказав доктор, прикидаючись сердитим. — Ти ж бо знаєш, я не терплю, коли хтось запевняє, ніби змія має силу причаровувати свою жертву. Який вульгарний забобон!
Розмову між подружжям урвав моторошний зойк, що прокотився в огорнутому тишею домі, мов голос демона, який волає з могили. Зойк повторився, знову і знову. Кричала людина — сумніву не було. Друрінги підхопились на ноги — чоловік розгублено, а жінка збліднувши і занімівши від жаху. Ще не завмерло відлуння останнього зойку, як доктор вибіг із кімнати й кинувся на другий поверх, перестрибуючи через сходинки. В коридорі, біля кімнати Брайтона, він зустрів кількох служників, що прибігли з мансарди. Усі разом вони кинулись до дверей і штовхнули їх не постукавши. Двері відчинились — вони були незамкнені. Брайтон лежав долілиць на підлозі мертвий. Його голова й руки були просунуті під поперечину ліжка. Служники витягли тіло насеред кімнати й повернули його горілиць. Обличчя було вимазане кров'ю та піною, вирячені очі дивились застиглим поглядом — жаске видовище.
— Помер від розриву серця, — сказав учений, ставши на одне коліно й притуливши долоню до грудей Брайтона.
Коли він отак нахилився, його погляд машинально ковзнув під ліжко.
— Боже праведний! — вигукнув він. — Як ця штука сюди потрапила?
Він засунув під ліжко руку, витяг звідти змію і пожбурив її, досі скручену в кільця, насеред кімнати. З різким шарудінням вона ковзнула по навощеній підлозі й ударилась об стіну, де й залишилась лежати нерухома. То було опудало змії; її очі були зроблені з металевих ґудзиків.
[1] Подаючи цей епіграф, Бірс наслідує стиль тогочасних "наукових" трактатів.
[2] Дюйм дорівнює приблизно 2,54 сантиметра.
[3] "Первісна стихія" — тут: вода.
[4] Ідеться про те, що Золя розглядав суспільне життя людини як залежне від біологічних законів.
[5] Занадто (франц.).
[6] Ім'ям Мемнона, сина богині світанку, греки назвали статую єгипетського фараона Аменхотепа III, яка на сході сонця бриніла жалібним звуком, схожим на людський голос. Вважали, що це Мемнон вітає свою матір.
Джерело: Книга пригод. Випуск 3. Київ, Веселка, 1989
Переклад: Віктор Шовкун