Він зачепив ліктем ослін, і той з гуркотом перекинувся. Вудхауз обклав прокльонами спершу ослін, а тоді темряву.
Зненацька прямокутник зоряного сяйва мовби захитався з боку в бік. Невже він непритомніє? Цього ще бракувало! Вудхауд стис п’ястуки і зціпив зуби, намагаючись опанувати себе. Чорт, де ж двері? Йому спало на думку, що це можна визначити по зорях, які видніються в отворі даху. Він побачив кілька зірок із сузір’я Стрільця, які були на південний схід від нього; отже, двері з північного боку. Чи все ж таки з північно-західного? Вудхауз напружено міркував. Якби пощастило відчинити двері, він би втік. Тварюка, мабуть, поранена. Ця непевність була просто нестерпна.
— Гей ти! — гукнув Вудхауз. — Якщо не хочеш нападати, то нападу я!
Звірина почала дертися по стіні, і він побачив, як отвір у даху помалу затуляє чорна тінь. Невже тікає? Вудхауз забув про двері, прислухаючись, як хитається й порипує крівля. Тепер він чомусь уже не відчував ні страху, ні збудження. В його тілі розлилася якась дивна слабість. Різко окреслений прямокутник світла з чорною тінню навскоси робився все меншим і меншим. Дивно. Вудхауз відчув страшну спрагу, але в нього й на гадці не було дістати чогось випити. Здавалося, він провалюється в якусь безкінечну трубу…
Вудхауз відчув, як йому запекло в горлі, й нарешті усвідомив, що вже зовсім видно й один із слуг-даяків чомусь дивно на нього дивиться. Потім над ним схилилося перевернуте обличчя Тедді. Ох і смішний же Тедді, як це він так ходить? Згодом у голові в Вудхауза прояснилося, і він зрозумів, що голова його лежить на колінах у Тедді і той вливає йому в рот бренді. А тоді він побачив окуляр телескопа, весь обляпаний чимсь червоним. Він почав пригадувати…
— Ох і рейваху ж ви тут наробили! — сказав Тедді.
Хлопчик-даяк збив яйце з бренді, Вудхауз випив цей коктейль і встав. І відразу відчув гострий біль. Щиколотка на нозі, рука й половина обличчя в нього була забинтована. Підлога всіяна битим склом у червоних плямах, ослін перекинутий, а під протилежною стіною виднілася темна калюжа. Двері стояли навстіж, і Вудхауз побачив сіру гірську вершину на тлі сліпучого голубого неба.
— Фу! — мовив Вудхауз. — Хто це тут різав телят? Виведіть мене звідси!
Потім він згадав про чудовисько й про те, як бився з ним.
— Що то було? — запитав він у Тедді. — Що воно за тварюка, з якою я бився?
— Це вже вам краще знати, — відповів Тедді. — Принаймні зараз треба думати не про це. Нате випийте ще трохи.
Але як же кортіло Тедді дізнатися про все якнайшвидше! Однак він усе ж таки взяв себе в руки, дав Вудхаузу спокій і вклав його в ліжко, щоб він виспався після м’ясного екстракту — дуже, на думку Тедді, зараз корисного для Вудхауза.
Потім вони обговорили разом те, що сталося.
— Найбільше, — сказав Вудхауз, — воно було схоже на величезного кажана. Короткі гострі вуха, м’яка шерсть, а крила наче шкіряні. Зуби невеликі, зате збіса гострі. Але щелепа, певно, не дуже сильна, а то б та погань перекусила мені ногу.
— Майже так воно і є, — кинув Тедді.
— Мені ще здалося, що вона любить пускати в хід кігті. Оце, либонь, і все, що я знаю про ту бестію. Наша з нею зустріч була хоч і, казати б, конфіденційна, проте аж ніяк не відверта.
— Даяки щось говорять про великого колуго чи клангутанга. Хтозна, що воно таке. Він нібито рідко нападає на людину, але ви, мабуть, роздражнили його. Вони кажуть, що буває великий колуго, малий колуго і ще якийсь — вони його називають індиком чи якось так. Всі вони літають уночі. Але я знаю, що в цих місцях водяться літаючі лисиці й літаючі лемури. Тільки вони не такі великі.
— На землі і в небі, — промовив Вудхауз, і Тедді аж застогнав, почувши ці знайомі слова, — а надто в лісах Борнео є багато такого, чого нашим мудрим головам і вві сні не снилося. А загалом якщо фауна Борнео надумає піднести мені ще якийсь сюрприз, то я волів би, щоб це було не вночі, коли я працюю в обсерваторії сам.