Переді мною лежав льодовик, нібито й не дуже великий, але між ним і скелями зяяло чорне провалля!
Якийсь час ми підіймалися скелястим хребтом спокійно, без пригод. Правда, розбурчався один із носіїв — йому попав у ногу камінець, що спорснув з-під мене.
— Воєнний інцидент! — пожартував я, але йому, видно, було не до жартів, і хоча другий камінець із-під моїх ніг у нього й не поцілив, він уже просто заголосив.
Однак я не зрозумів з його голосіння жодного слова, хоч він був певен, що висловлюється по-німецькому.
— Він каже, що ти міг його вбити, — пояснила мені матуся.
— "Люди кажуть... Що ж, хай кажуть!.." — продекламував я у відповідь.
Я запропонував відпочити й підкріпитися, але старший провідник мою ідею відкинув. Мовляв, ми вже й так згаяли силу часу, а спускатися другим схилом у сонячну погоду небезпечно — може статися сніговий обвал. І ми пішли далі. Коли завертали на другий бік гори, я озирнувся й глянув на наш готель — він скидався звідси на цятку неправильної форми — ще й показав чи то ніс, чи то дулю тим, хто міг дивитися на нас ізнизу в підзорну трубу.
І все ж таки сніговий обвал ми спричинили. Провідник, котрий ішов позаду, заходився на повен голос проказувати молитви, хоч на нас самих упало всього-на-всього кілька снігових грудок. Основна маса лавини шугонула за кілька ярдів збоку. Ми в ту мить стояли на виступі вище від неї, а доти й потім просувалися по східцях, що їх вирубував у льоду передній провідник і вирівнювали носії. Сніговий обвал, треба сказати, найдужче вражає своїми провісниками: вгорі раптом здіймається страшенний гуркіт, що моторошним гулом відлунює в синіх глибинах урвищ, а коли снігова верства починає сповзати, ефект уже вочевидь не той — летять собі брили завбільшки майже на людський зріст, та й годі.
— Живі? — запитав провідник.
— І навіть веселі! — відгукнувся я.
— Любий, — озвалась матуся, — сподіваюся, тут не дуже небезпечно?
— Не більше, ніж на Трафальгар-сквер, — відповів я. — Ану, матусю, гоп!
І вона на диво спритно скочила вгору.
Протилежним схилом ми дісталися нарешті до майданчика, вкритого щільно злежаним снігом. Тут можна було зупинитися й підкріпитись. Ох, як же ми з матусею були раді перепочити й поїсти! На жаль, наші взаємини з провідниками й носіями тут іще більше ускладнились. Я їх трохи подратував своїми жартами ще тоді, як падало каміння, а тепер вони зняли страшенну бучу, коли замість звичайного коньяку ми запропонували їм безалкогольний імбировий напій. "Та ви хоч скуштуйте!" — вмовляли ми їх. "І в рот не візьмемо!" — відповідали вони. Якийсь час тут, високо під хмарами, у розрідженому гірському повітрі точилася химерна суперечка про цінність харчів і переваги бутербродів з горіховою пастою. Наші супутники були з числа тих диваків, що вперто тримаються за шкідливу їжу. Вони вимагали м’яса, спиртного, тютюну. Ви б, мабуть, і самі подумали, що люди, котрі цілий вік живуть серед незайманої природи, віддадуть перевагу таким натуральним продуктам, як плазмон, протоз, пролбоз, дигестій і т. ін. Якби ж то! Вони аж тремтіли ла плодами розбещеної цивілізації! А коли я спробував щось сказати про те, яка корисна джерельна вода, один із носіїв дуже так промовисто сплюнув у провалля. Від цієї хвилини загладити наш конфлікт стало неможливо.
Десь о пів на дванадцяту ми рушили далі — після марної спроби старшого провідника умовити нас вернутись назад. Невдовзі ми підійшли до найважчого, мабуть, місця у сходженні на Пік Смерті — вузького окрайку, що тягся до сніжної рівнини попід гребенем гори. Та несподівано ми попали в потік теплого вітру, що віяв з південного заходу, і все тут, за словами провідника, сьогодні було не так, як завжди. Звичайно цей окрайок являв собою смужку криги над скелею. А цього дня вона була рухла, м’яка, отож видовбати заглибину й поставити в неї ногу було дуже легко.
— Оце звідси й упала група містера Томлінсона, — сказав нам один із носіїв, коли ми вже хвилин десять як ішли окрайком.
— Декому не штука випасти і з ліжка з запоною! — кинув я.
— Поки ми повернемось, ця стежка геть замерзне, — пробурчав другий провідник. — А заразом і ми з вашим напоєм для зігрівання...
— Натягайте як можна тугіше вірьовку! — наказав я.
Згодом матуся вже почала стомлюватись, але трапився рятівний виступ, і ми знов спакували стареньку в гамак — з нього стирчали тільки її ноги — й ретельно обв’язали вірьовкою.
Матуся трохи посмикувала нас, коли гамак, повільно крутячись, зависав над прірвою і в усіх виникало враження неминучої загибелі.
— Любий, скажи, це нічого, що я вас посмикую? — спитала вона, коли почався перший ризикований підйом.
— Ну що ти! — відповів я. — Але коли ти знов міцно станеш на ноги, справи підуть куди швидше.
— А ти певен, любий, що тут немає небезпеки?
— Аніякісінької!
— Я тебе не стомлюю?
— Ти мене підбадьорюєш!
— А помилуватися звідси таки є чим! — зауважила матуся.
Та невдовзі краєвид від наших очей сховався, все довкола затягли хмари, і в повітрі закружляв мокрий лапатий сніг.
О пів на другу ми вийшли на верхнє плоскогір’я. Сніг тут був надзвичайно м’який, і старший провідник провалився в нього аж по пахви.
— Пірнаю! — вигукнув я і розпластався на снігу, немов плавець.
Так ми помалу просувалися до вершини. Ми робили невеликий ривок, потім зупинялися, щоб перевести дух, і тягли за собою далі матусю в її гамаку. Часом сніг траплявся твердий, і ми легко ковзали по його поверхні; але місцями він так розкис, що ми просто пірнали в нього й розбризкували його на всі боки. А якось я ступив на самісінький край, снігова брила надломилася піді мною, і врятувався я тільки завдяки прив’язаній до мене вірьовці. Так ми до третьої години дісталися без особливих пригод на вершину. Це була гола скеля звичайної пірамідальної форми, увінчана піком. Одне слово, нічого такого, заради чого варто було б здіймати галас. Важкі, пошматовані снігові хмари розвіялися, сонце яскраво світило над нашими головами, і в нас було таке враження, ніби під нами вся Швейцарія, — дивись, милуйся. А готель "Магенруе" лежав біля самісіньких наших ніг — трохи опусти підборіддя й побачиш.
Ми посідали навпочіпки круг кам’яного піка, і нашим супутникам усе ж таки довелося скуштувати імбирового напою та вегетаріанських бутербродів. Я сяк-так надряпав на камені кілька слів, якими повідомляв, що дійшов сюди на найпростіших харчах і поставив таким чином своєрідний рекорд.
Звідси, з вершини, засніжені плоскогір’я на північно-східному схилі здавалися дуже привабливими, і я запитав старшого провідника, чому альпіністи не підіймаються з цього боку. Він пробурмотів щось про обриви та урвища своєю малозрозумілою німецькою мовою.
Досі ми сходили на вершину, як і всі люди, хіба трішечки повільніше, ніж хотілося б. Зате коли почали спускатися, моя природна схильність до оригінальності дала про себе знати на повну силу. Повертатися через верхнє засніжене плато? Про це я не хотів і слухати! Тим більше, що руки й ноги в матусі геть закоцюбли. Я запропонував їй трохи пострибати, але не встиг схопити її за руку, як вона посковзнулась, упала, спробувала звестися на ноги й, замість рушити, як належало, нагору, полетіла перекидом до схилу вниз і так проклала шлях до тих клятих урвищ та обривів над нижнім плато, про які нам казав провідник.
Не гаючи жодної секунди, я кинувся вслід за нею, немов гірськолижник на старті, не випускаючи з рук кригоруба. Я не зовсім усвідомлював, що збирався робити, та, мабуть, мав намір перехопити матусю й пригальмувати її падіння. Так чи так, а мені це не вдалося. Вже через півхвилини я посковзнувся, впав і полетів навсидьки вниз, не маючи надії спинитися.
Найбільші відкриття, як відомо, — наслідок випадковостей, і я стверджую, що ми з матусею відкрили тоді два нові, зовсім особливі способи спускатися з гір. Для цього потрібні такі передумови: по-перше, гірський схил із шаром м’якого талого снігу на крижаній кірці; по-друге, урвище із засніженим схилом, нагорі крутіше, ніж унизу; по-третє, ще кілька снігових схилів і прірв — залежно від уподобань учасників спуску; і, по-четверте, яке-небудь укрите снігом плато або не дуже потрісканий льодовик чи просто зручний, не дуже кам’янистий схил. І тоді ви покотитесь, як по жолобу!
Матуся застосувала боковий прийом і котилася клубочком. Вона впала в липкий сніг, і вже через півхвилини з неї утворилася прекрасна сніжка, головну масу якої становив сніг із лавини — такий чистий і добірний, про який можна тільки мріяти. Перед матусею ішов щільний шар снігу, що, власне, й було основою обох наших методів. Головне тут — щоб ви впали на свою порцію снігу, бо якщо вона впаде на вас, тоді вам просто кінець. А ще треба, щоб у цю сніжку не потрапили камінці.
Щодо мене, то я пройшов, як снігоочисник, і приземлився раніше від матусі, хоч летів і повільніше за неї і, може, без такої грації. Зате з більшою гідністю. Крім того, по дорозі я куди більше побачив. І все ж таки політ був досить стрімкий. Не встиг я перевести дух, як матуся промайнула над краєм скелі і зникла в повітрі.
Весь політ до тієї миті, коли я вибрався з прірви, нагадував скажений спуск із гори на санках, а ще це було мов уві сні.
Колись я гадав, що падати, мабуть, дуже страшно. А виявляється — анітрішечки! Я ладен був летіти в тому сніжному хмаровинні хоч і цілий, тиждень, так спокійно було мені на душі. Я мав тоді таке відчуття, наче вже помер і все, що тепер діється, втратило будь-яке значення. Ні, мені було не страшно, анітрохи. Зате ніщо й не заважало. Гуп! Ми на щось наскочили, і я вже думав, що зараз розлечуся на гамуз. Але нас просто перекинуло на нижню частину вкритого снігом схилу, та ще й так круто, що на мить ми мовби аж зупинилися. А тоді знов покотилися вниз.
Тепер я бачив уже мало, бо вся голова в мене була заліплена снігом — з-під нього стриміли тільки мої ноги. Одне слово, така собі напівсидяча поза. Зненацька я полетів повільніше, потім знову швидше, об щось легенько вдарився, тоді вдарився дужче, вдарився ще раз, і ще й нарешті завмер. Я лежав під снігом, до того ж на боку — на праве плече мені налягла важка снігова брила.
Хвилю я сидів нерухомо, щасливий, що все це скінчилось.