На її личку, звичайно такому нерухомому, засвітилось якесь почуття — чи то радість, чи то журба.
— Вона сліпа! — прошепотів пан Томаш, знімаючи пенсне. Від самої думки про те, що хтось може так дивитись на палюче сонце, йому враз заболіли очі.
Справді, дівчинка була невидюща вже два роки. На шостім годочку вона тяжко захворіла, кілька тижнів не при ходила до пам'яті й так ослабла, що лежала, мов нежива, не ворушилась і не говорила ні слова.
Її напували вином та бульйоном, і потроху вона стала одужувати. Але того дня, коли її вперше посадили в ліжку, вона спитала матір:
— Мамо, зараз ніч?
— Ні, моя дитино... А чому ти так кажеш?
Але дівчинка не відповіла, їй хотілося спати. Проте на завтра, саме опівдні, коли прийшов лікар, знов запитала:
— Хіба ще ніч?
Тоді всі зрозуміли, що дівчинка втратила зір. Лікар оглянув її очі й сказав, що треба чекати.
Але в міру того, як до малої верталися сили, сліпота все дужче непокоїла її.
— Мамо, чому я тебе не бачу?
— Тобі заслало очка. Але це минеться.
— Коли минеться?..
— Скоро.
— Може, завтра, мамочко?
— Через кілька днів, моя крихітко.
— Коли минеться, ти зразу ж скажи! А то мені так сумно...
Минали дні й тижні в тоскному чеканні. Дівчинка вже почала вставати з ліжка. Вона навчилася навпомацки ходити по кімнаті, сама одягалась і роздягалась, повільно і обережно.
Але зір не вертався.
Одного разу вона сказала:
— На мені блакитна сукенка, правда ж, мамо?
— Ні, дитино, попеляста.
— Ти її бачиш?
— Бачу, моя люба.
— Так само, як удень?
— Атож.
— Я теж усе бачитиму через кілька днів? А може, тільки через місяць...
Але мати нічого не відповіла, і дівчинка говорила далі:
— Мамо, надворі весь час день, правда? І в садку дерева, як перше? А до нас приходить та біла киця з чорними лапками? Мамо, я справді бачила себе в люстрі?.. Тут нема люстра?
Мати подала їй люстерко.
— Треба дивитись осюди, де гладеньке, — сказала дів чинка, прикладаючи люстерко до лиця. — Я нічого не бачу! — мовила знов. — І ти, мамо, теж не бачиш мене в люстерку?
— Я бачу тебе, моя пташечко.
— Як же це? — жалібно скрикнула дівчинка. — Коли я себе не бачу, значить, у люстрі нічого не може бути... А та дівчинка, що в люстрі, бачить мене чи ні?
Мати заплакала й вибігла з кімнати.
Улюбленою розвагою малої було торкатись пальцями дрібних речей і вгадувати їх.
Одного дня мати принесла їй гарно вбрану порцелянову ляльку, куплену за карбованця. Дівчинка не випускала ляльки з рук, обмацувала її носик, рот, очі, голубила.
Спати вона лягла дуже пізно, безперестанку думаючи про свою ляльку, яку поклала у вистелену ватою коробку.
Вночі матір збудило якесь шарудіння й шепіт. Вона схопилася з ліжка, засвітила свічку й побачила в куточку свою доньку: дівчинка була вже вдягнена й гралася ляль кою.
— Що ти робиш, дитинко? — скрикнула мати. — Чому не спиш?
— Та вже ж день, мамочко, — відповіла сліпа.
День і ніч для неї злилися водно й тривали без кінця краю...
Потроху, зорові образи почали стиратися в пам'яті дів чинки. Червона вишня стала тепер для неї круглою, гладенькою й м'якою, блискуча монета — твердим і дзвінким кружальцем, на якому виступали опуклі візерунки. Вона знала, що кімната більша за неї, будинок більший за кімнату, а вулиця більша за будинок. Але все це якось змаліло в її уяві.
Увага дівчинки була зосереджена на чуттях дотику, нюху та слуху. Її обличчя й руки зробилися такими чутливими, що, наближаючись до стіни, вона за кілька дюймів відчувала холодок. Те, що діялось віддалік, сліпа сприймала тільки на слух. Цілими днями вона пильно прислухалась.
Одразу впізнавала човгання чобіт двірника, який говорив писклявим голосом і замітав подвір'я. Знала, коли їде селянський драбинястий віз, навантажений дровами, коли дрожки, а коли підвода, що вивозила сміття.
Найменший шелест, запах, охолодження або потепління повітря не випадали з-під її уваги. На диво чуйно вона вловлювала всі ці дрібні явища й робила з них висновки.
Якось її мати покликала служницю.
— Янової нема, — сказала дівчинка, що, як звичайно, сиділа в куточку. — Пішла по воду.
— Звідки ти знаєш? — здивовано спитала мати.
— Звідки? Я ж чула, як вона взяла в кухні відро, потім пішла в сусідній двір і накачала води. А зараз розмовляє з двірником.
Справді, з-за паркана долинали голоси двох людей, але так невиразно, що почути їх можна було, тільки добре напруживши слух.
Проте навіть таке загострене сприймання світу іншими чуттями, не могло замінити зору. Дівчинці бракувало вражень, і вона занудилась.
Їй дозволили ходити по всьому будинку, і це трохи розважило малу. Вона виходила все подвір'я й знала тут кожен камінь, обмацала кожну ринву, кожну діжку. Та най більшу приємність справляли їй мандрівки до двох зовсім різних світів: у льох і на горище.
В льоху повітря було прохолодне, стіни вогкі. Згори долинав приглушений вуличний гуркіт, інші звуки зникали. Для сліпої то була ніч.
А на горищі, особливо біля віконечка, все діялось навпаки. Тут гамір був дужчий, ніж у кімнаті. Сліпа чула торохтіння возів з кількох вулиць; сюди долітали крики з усього будинку. Лице їй обвівав теплий вітер. Вона чула щебетання пташок, гавкіт собак і шелест дерев у сусідньому садку. То був для неї день...
Але це ще не все. На горищі частіш, ніж у кімнаті, світило сонце, і коли дівчинка втуплювала в нього свої не зрячі очі, їй здавалось, ніби вона щось бачить. В її уяві зринали тіні обрисів і барв, але такі невиразні й невловні, що їй так і не вдавалось нічого пригадати...
Саме, тоді мати її разом зі своєю подругою оселилась у тому будинку, де жив пан Томаш. Обидві жінки не могли, натішитись новим помешканням, але для сліпої переїзд був справжнім нещастям.
Дівчинці доводилося сидіти в кімнаті. Ходити на горище і в льох їй не дозволяли. Вона не чула ні співу пташок, ні шелесту дерев, а на подвір'ї панувала мертва тиша. Сюди ніколи не заходили ані лахмітники, ані лудильники, ані сміттярки. Не пускали сюди ні старих бабів, що співали побожних пісень, ні жебрака, який грав на кларнеті, ні катеринщиків.
Їй лишилась єдина втіха — дивитись на сонце, але воно дуже швидко ховалося за будинками та й світило не зав жди.
Дівчинка знов занудьгувала. За кілька днів вона схудла, і на її обличчі з'явився той байдужий і безживний виразі що так здивував пана Томаша.
Невидюща, вона прагнула хоча б слухати різноманітні звуки. Але в будинку було тихо...
— Бідолашне дитя! — шепотів нерідко пан Томаш, дивлячись на сумне дівчатко.
"Якби я міг щось зробити для неї", — думав він, бачачи, як дитина з кожним днем худне й марніє.
Сталося так, що саме в той час один із адвокатових приятелів брав участь у судовому процесі і, як звичайно, передав йому папери, прохаючи переглянути їх і дати пораду. Щоправда, пан Томаш уже не виступав у суді, але як досвідчений правник умів підказати найкращий спосіб ведення справи і, сам вибравши адвоката, допомагав йому цінними вказівками.
Ця справа була заплутана. Чим глибше пан Томаш вчитувався в передані папери, тим більше захоплювався. В пенсіонері відродився адвокат. Він уже не виходив з дому, не перевіряв, чи витерто порох у парадних покоях, а, замкнувшись у своїм кабінеті, читав документи й робив нотатки.
Увечері старий лакей прийшов до пана Томаша із що денним звітом. Він доповів, що лікарева дружина ви їхала з дітьми на дачу, що зіпсувався водогін, що двірник Казімєж полаявся з поліцейським і його на тиждень посадили в холодну. Наприкінці він спитав, чи не бажає пан адвокат поговорити з новим двірником.
Але адвокат, схилившись над паперами, палив сигару, пускав дим кільцями, а на вірного слугу й не глянув.
Наступного дня пан Томаш, одразу взявся за документи; близько другої години пообідав і знову сів працювати. Його рум'яне обличчя зі шпакуватими баками на тлі об битих синьою тканиною стін нагадувало "шкіц з натури". Мати сліпої дівчинки та її подруга панчішниця говорили між собою, що в цього вдівця дуже свіжий вигляд, і диву вались, чому він з ранку до вечора дрімає за письмовим столом.
Проте пан Томаш, хоч і сидів з заплющеними очима, зовсім не дрімав, а міркував про оту справу.
Поміщик X. 1872 року відписав сестриному синові маєток, а 1875 року — братовому синові кам'яницю. Братів син твердив, що поміщик X. уже в 1872 році був душевно хворий, а сестрин доводив, що X. став ненормальним тільки в 1875 році. Тим часом чоловік рідної сестри небіжчика подав незаперечні докази того, що X. і в 1872, і в 1875 роках діяв як безумний, а ще 1869 року, тобто коли був при здоровому розумі, усі свої статки відписав сестрі.
Пана Томаша просили з'ясувати, коли ж насправді X. збожеволів, а потім помирити три посварені сторони, з яких жодна і слухати не хотіла про поступки.
І от, коли адвокат зосереджено розмірковував над цими заплутаними обставинами, сталася дивна, неймовірна подія.
На подвір'ї, під самим вікном пана Томаша, заграла катеринка!
Якби покійний X. воскрес, устав з могили і ввійшов у кабінет, щоб допомогти адвокатові розібратися в цій складній ситуації, пан Томаш, напевно, не був би такий вражений, як зараз, почувши катеринку!..
І коли б то була хоч італійська катеринка, яка грає гарні мелодії, майстерно зроблена, з приємним, подібним до голосу флейти звуком! Де там! Ніби на глум, катеринка була розстроєна, фальшиво грала банальні вальси й польки, і до того ж так голосно, що шибки дзеленчали. Мала вона і ще один гандж: басова труба в ній час від часу ревла, мов скажений звір.
Враження було приголомшливе. Адвокат остовпів. Він не знав, що думати й що робити. Часами на якусь мить йому здавалося, що від читання посмертних розпоряджень божевільного поміщика X. він і сам стратив розум і це просто галюцинація.
Ба ні, то була не галюцинація. То була справжня кате ринка, з зіпсованими дудочками й ревучою трубою.
В серці пана Томаша, звичайно такого поблажливого, такого лагідного, прокинулись дикі інстинкти. Він пожалкував, що природа не створила його дагомейським царем, який має право вбивати своїх підданців, і уявив собі, з якою насолодою порішив би зараз катеринщика!
А оскільки люди такого темпераменту, як він, у гніві дуже легко переходять од сміливих фантазій до відчайдушних вчинків, пан Томаш ту ж мить скочив, мов тигр, до вікна, наміряючись вилаяти катеринщика найгіршими словами.
Він уже вихилився надвір і розкрив рота, щоб гукнути: "Ах ти ледацюго!" — аж раптом почув дитячий голосок.
Пан Томаш глянув у вікно навпроти.
Маленька сліпа дівчинка, плещучи в долоні, танцювала по кімнаті.