— Ви знаєте, — промовила тінь, — що у будинку навпроти жило найдивовижніше створіння на землі? Це була Поезія. Я провів там три тижні, і це було все одно що три тисячоліття, бо я прочитав усе, що було написано прозою чи віршами. По правді, мушу сказати, що я побачив і вивчив усе.
— Поезія! — вигукнув учений. — О так, вона живе самітницею у великих містах. Поезія! Мені одного разу довелось побачити її — протягом короткої миті, коли сон ще зліплював мої повіки. Вона спалахнула до мене з балкону навпроти, наче яскраве північне сяйво, оточена квітами, що тоді скидались на вогники. Ти був на балконі того вечора. Розкажи мені, що ти побачив, коли увійшов крізь двері?
— Я потрапив до передпокою, — сказала тінь. — Ви й досі сиділи навпроти мене, вдивляючись у кімнату. Було темно, а точніше кажучи, там царював напівморок, адже до покоїв були відчинені двері, а звідти пробивалось сліпуче світло. Воно могло би знищити мене, якби я надто близько підійшов до дівчини, але я був обережний і вичікував — насправді, це мудрий вчинок для будь-кого.
— І що ти зрештою там побачив? — запитав учений.
— Зараз розкажу. Але маю до вас прохання. Це не дуже шанобливо із вашого боку, якщо зважати на те, що я — вільна й розумна людина, вже не кажучи про моє становище або багатство, — звертатись до мене на "ти". Я би дуже вас просив говорити до мене на "ви".
— Усе, — сказала тінь, — я й справді бачив і знаю усе.
— А що було у внутрішніх покоях? — допитувався і далі вчений. — Може, там був гайочок, сповнений прохолоди, чи священний храм? Чи ті кімнати нагадували зоряне небо, яке можна спостерігати з високих гір?
— Усе точно так, як ви описуєте, — сказала тінь. — Але я так і не увійшов досередини — я лишився у сутінках передпокою. Втім, моє розташування там було досить вигідним, бо я міг бачити і чути все, що відбувалось у тій оселі поезії.
— А що саме ви бачили? Може, покоями походжали боги старовинних часів? Чи ж герої минулого згадували свої старі битви? Чи, може, там бавились милі діти й розповідали про свої сни?
— Я кажу вам, що був там, а тому будьте певні: я бачив усе, що мусив бачити. Якби ви потрапили туди, то перестали б бути людиною. А я сам перетворився на людину. У той же час я збагнув свою внутрішню сутність, свою вроджену спорідненість із природою поезії. Я не дуже замислювався над цим, коли був із вами, проте пригадайте: я завжди був більший під час заходу сонця і вдосвіта, а при місячному світлі здавався навіть помітнішим за вас. Але тоді я ще не розумів своєї внутрішньої сутності. А там, у передпокої, вона відкрилась мені. Я став людиною, цілком дозрів. Проте ви вже покинули теплі краї. А мені в своєю людському вигляді було соромно ходити так, як раніше, — босим і голим. Для того щоб відповідати, мені треба було набути всього, що мусить мати людина. Тож я подався власним шляхом. Можу вам усе розповісти, якщо ви цього не напишете в книзі. Я ховався під накидкою продавщиці ласощів — узяв плащ так, що вона навіть не здогадалась. А покидав свій прихисток я тільки вечорами. Бігав вулицями під місячним світлом. Простягався на всю свою довжину біля стін — вони так приємно лоскотали мою спину! Я бігав там і тут, зазирав у найвищі вікна, залазив на дахи. Мені вдавалось підгледіти те, чого не бачив ніхто, та й не мусив бачити. Світ виявився настільки гидким і ницим, аж не хотілося бути людиною. Я бачив найпотворніші речі, які робили чоловіки й жінки, й навіть їхні милі, слухняні дітки. Незабаром я зрозумів, що знання — це велика сила. Адже ніхто не знає найбільших секретів, хоч багато хто хотів би ними заволодіти. Якби я випускав газету, вона би мала шалену популярність! Але я писав лише певним персонам, і в усіх містах, де я з'являвся, зчинявся великий переполох. Мене всі боялися й заразом усі обожнювали мене. Професор визнавав мене за професора. Кравець шив для мене новий одяг, тож незабаром я був одягнутий, мов жевжик. Наглядач монетного двору давав мені гроші. Жінки запевняли, що я — справжній красень. Так я став тією людиною, що зараз стоїть перед вами. А тепер мушу відкланятись. Ось моя візитка. Я живу на сонячному боці вулиці, й мене завжди можна застати вдома, коли йде дощ.
— Дуже дивний випадок, — сказав сам до себе вчений.
Минули роки, спливали дні за днями, і якось тінь прийшла знову.
— Ну, як ся маєте? — поцікавилась вона.
— Ох! — відповів учений. — Я пишу про правду, красу й добро. Але нікому до цього немає діла. Я вже на межі відчаю, бо ж беру все це близько до серця.
— От цього я точно ніколи не робив, — промовила тінь. — І, між іншим, непогано почуваюсь, чого й усім бажаю. А ви не розумієте, що потрібне світові, й занадто ним переймаєтесь. Вам не завадило би податись у мандрівку. До речі, я збираюсь подорожувати цього літа. Може, й ви поїдете зі мною? Мені би не завадив компаньйон для подорожі. Ви погодитесь мандрувати зі мною у вигляді моєї тіні? Я би був дуже радий і взяв би всі витрати на себе.
— Як далеко ви збираєтесь помандрувати? — запитав учений.
— Поки що остаточно не вирішив, — відповіла тінь. — Та куди б ми не поїхали, мандрівка була б вам тільки на користь. А якби ви погодились бути моєю тінню, то вона б обійшлась вам цілком задарма.
— Це якесь безглуздя, — обурився учений.
— Але цілий світ живе за такими правилами, — відповіла тінь. — І житиме завжди.
На цьому візит скінчився.
Відтоді все в житті вченого йшло не до ладу. Його переслідували біди й страждання, а все те, що він казав про добро, красу й правду, цінувалось іншими людьми приблизно так, як корова цінувала б мускатний горіх. Зрештою він відчув, що захворів. "Ти виглядаєш, як власна тінь", — казали йому люди, і він здригався — його пробирав холодний піт від згадки про особливе значення цієї фрази.
— Вам таки треба поїхати на курорт із лікувальними водами, — сказала тінь під час наступних відвідин. — Навряд чи вам випаде інший такий шанс. Я візьму вас із собою на згадку про давню дружбу. Я заплачу за вашу мандрівку, а ви вестимете дорожні нотатки, щоб розважити нас у дорозі. Мені також не завадить відвідати хороший курорт — у мене якогось доброго дива не росте борода, як належало би. Без сумніву, це недолік, — мені потрібна борода. Не будьте таким чутливим і пристаньте на мою пропозицію. Ми подорожуватимемо, як справжні приятелі.
Учений зрештою піддався на вмовляння і погодився. Тепер тінь стала господарем, а її колишній власник прибрав на себе роль тіні. Вони подолали разом чималу відстань, їздили верхи й прогулювались пішки пліч о пліч, або один слідом за одним — так, як того вимагало розташування сонця на небі. Тінь дуже часто задавалась і давала волю своєму гонору, але вчений, здавалось, того зовсім не помічав, адже він мав добре серце й за вдачею був поступливий і приязний.
Одного дня колишній господар запропонував тіні:
— Слухайте, ми разом росли з дитинства, а тепер ще й так заприятелювали, мандруючи разом. Може, варто відкинути умовності й перейти на "ти"? Будемо звертатись так один до одного.
— Ваша пропозиція — дуже прямолінійна. Але в ній нема нічого поганого, — відповів теперішній господар. — Дозвольте бути настільки ж прямолінійним і добродушним. Ви вчений, тож добре знаєте, наскільки примхлива людська натура. Деякі люди не витримують запаху брунатного паперу — їм від нього фізично погано. У інших ніби коти на душі шкребуть, колись хтось проводить нігтем по склянці. Ось і в мене є точнісінько таке ж відчуття, коли я чую, як хтось звертається до мене на "ти". Мене це просто виводить із себе — складається враження, ніби я повертаюсь до свого колишнього статусу, до того часу, коли я був тінню. Зрозумійте це відчуття — повірте, я опираюся не від гордості. Тож я не можу дозволити вам звертатись до мене на "ти", але з радістю звертатимусь так до вас. Отже, ваше бажання справдиться — бодай на половину.
З того часу тінь називала свого колишнього господаря на "ти".
— Щось усе зайшло надто далеко, — згодом поскаржився сам до себе учений. — Виходить, я повинен до нього казати на "ви", а він мені спокійнісінько "тикає"!
Та в нього не було іншого виходу, крім як змиритись.
— Гадаю, ваша хвороба полягає в тому, що ви не маєте тіні.
— Ваша королівська високість, певно, вже почувається ліпше й поступово видужує від своєї хвороби, — сказав він. — Мені довелось довідатись, що ви скаржитесь на надміру гострий зір, але щось у цьому випадку він вас підвів. Так сталось, що я маю найбільш незвичайну тінь із усіх, які тільки можна собі уявити. Бачите цього чоловіка, який повсюди тиняється за мною? Хороші господарі зазвичай дбають, щоб їхні слуги мали лівреї, пошиті з тканини, навіть кращої за їхнє власне вбрання. Тож і я одягнув тінь, наче справжню людину. А ще ви можете помітити, що я віддав йому власну тінь, — він тепер користується нею, немовби власною. Це досить дороге задоволення, але я полюбляю оточувати себе незвичними речами.
"Що ж виходить? — думала принцеса. — Я і справді видужую? Певно, це найкращий курорт серед усіх, що існують. Лікувальна водичка, виявляється, має неймовірну силу. Але я звідси так скоро не поїду, бо ж веселощі тільки починаються. Цей закордонний принц — а ким же йому бути, як не принцом, — дуже мені до вподоби.