— Ви вже готові вмерти?
— Де там! — відповів візник. — Таж я такий запеклий грішник, що тридцять років не був у церкві, а тільки кляв кожний день, лихословив, грав у карти та грішив на кожному кроці. Якби мені висповідатися в Поліцях, то, може, господь відпустив би мені всі гріхи й не кинув би мою душу до пекла. Знаєте що? Майну я до Поліц, висповідаюся, миттю повернуся й тоді вже ріжте мене.
— Гаразд! — погодився Лотрандо. — Ідіть, а я почекаю на вас тут біля воза.
— Еге ж, — сказав фурман, — а ви мені, будь ласка, позичте вашого коника, щоб я хутчій повернувся.
Ґречний Лотрандо погодився й на це. Візник подався на його конику в Поліці, а Лотрандо тим часом розпріг його коней та пустив пастися на лузі.
Але візник той хитрий був шельма й поїхав не сповідатися в Поліці, а до найближчої корчми, де й розповів, що на нього чекає розбійник на шляху. Візник хильнув для більшої відваги й разом з трьома батраками напав на Лотранда. Вони гуртом нещадно відлупцювали бідолашного Лотранда й гналися за ним аж до гір — і так чемний розбійник знов повернувся в печеру не тільки без здобичі, але й без власного коня.
Втретє засів Лотрандо на шляху до Находи. Аж тут їде візок, накритий брезентом, а на ньому торгівець везе на ярмарок у Находу пірникові серця[2]. Ну, молодий Лотрандо заступив йому шлях і гукає:
— Гов, чоловіче, здавайся: я розбійник!
Так навчив його Вінцек.
Торгівець зупинив воза, почухав під шапкою, відхилив трохи брезент і каже:
— Стара, тут якийсь пан розбійник.
З будки на візку вилізла вмить стара й гладка бублейниця та, взявшись руками під боки, напала на молодого Лотранда:
— Ах ти, антихристе, ах ти, харцизяко, ти, бандюго, лотре, вовкулако, башибузуче, чортяко, пройдисвіте, волоцюго, іроде, грубіяне, горлорізе, дармоїде, гасайбісе, ах ти, грішнику, ах ти, душогубе, ти чого це нападаєш на шановних і чесних людей?
— Пробачте, мадам, — ледве вимовив збентежений Лотрандо, — я ж і гадки не мав, що на возі є дама.
— А є! — заверещала перекупка. — Та ще й яка дама! Ах ти, дурню, ах ти, арештанте, крутіяко, кровопивце, ледацюго, людожере, сатано, посмітюху, вбивце!..
— Тисячу разів прошу вибачення за те, що я так настрашив вас, пані! — благав, геть знітившись, Лотрандо. — Трешарме, мадам, сільвуплє, висловлюю вам свій найглибший жаль за те, що... що...
— Геть звідси, негіднику, — кричала шановна дама, — поки я тобі не сказала, що ти нехрист, нелюд, виродок, безбожник, шахрай, пірат, поганець, розбійник Рінальдо Рінальдіні[3], чортів вишкварок, шельма, волоцюга, боягуз, обірванець, мерзотник, татарин, турок, звірюка...
Далі вже Лотрандо не слухав, а так чкурнув мерщій, що зупинився аж у Брендах. Але й тут здалося йому, ніби вітер несе за ним отаке, як — "вітрогон, упир, розбишака, злодюга, злий дух, сучий син, скаженюка, палій... "
Далі в ліс — більше труску. Під Ратіборжицями напав молодий розбійник на золоту карету, але в ній сиділа ратіборжицька княжна, й така вона була гарна, що Лотрандо вмить закохався й узяв у дівчини — та й то за її згодою — тільки запашну хусточку. Ясно, що його зграя на Брендах не могла наїстися пахощами тієї хусточки. А то напав він під Суховршницями на різника, який вів корову до Упіц на забій. Лотрандо хотів його вбити, але різник так благав зглянутися над його дванадцятьма дітьми-сирітками, так зворушливо, жалісно й гарно примовляв, що молодий розбійник заплакав, пустив і різника, й корову, та ще й упхав різникові в руки дванадцять золотих дукатів —по дукату кожній різниковій дитині на згадку про грізного Лотранда. А різник той, шахраюка, був старий парубок і не мав навіть кішки, а не те, що дванадцятеро дітей. І отак завжди, коли Лотрандо хотів кого вбити або пограбувати, йому ставала на перешкоді його чулість та ґречність. Тож він не тільки нічого ні в кого не взяв, але й своє геть усе пороздавав.
Розбійницьке ремесло так і не велося йому. Хутко вся його зграя разом з кудлатим Вінцеком розбіглася хто куди в пошуках чесної праці, а сам Вінцек найнявся в гроновському млині челядником. Цей млин і досі ще стоїть біля церкви. Молодий Лотрандо залишився сам у розбійницькій печері на Брендах і не міг дати собі ради в злиднях та голоді. Тут він згадав про отця ігумена монастиря бенедиктинців і подався до нього просити поради.
Прийшовши, Лотрандо клякнув перед ігуменом і розповів з плачем, що заприсягся своєму батькові бути розбійником, але ж, вихований чемно, в пошані до людей, він не може вбити когось чи пограбувати. І що ж тепер йому діяти?
Отець ігумен нюхнув на те дванадцять разів табаки, дванадцять разів замислився, а тоді сказав Лотрандові:
— Хвалю тебе, мій любий сину, за те, що поводишся з людьми чемно й ласкаво. Та розбійник з тебе однак не вийшов — як тому, що це смертний гріх, так і тому, що ти цього не вмієш. Проте, аби виконати клятву, яку ти дав батькові, ти й далі нападатимеш на людей, але вже цілком чесним шляхом. Станеш ти збирачем мита й чигатимеш на шляху, а як хто проїде, то наскочиш на нього й вимагатимеш два крейцари мита. При цьому ремеслі ти й клятви своєї не порушиш, і зможеш бути чемний, як тільки тобі заманеться. — Потім отець ігумен дав йому листа до окружного пана старости в Трутнові з проханням улаштувати молодого Лотранда де-небудь на посаду збирача мита. З оцим листом Лотрандо потюпав до Трутнова, й пан староста справді влаштував його збирачем мита на шляху в Залесі. Так чемний розбійник став збирачем мита на дорозі й зупиняв усі вози та брички, щоб якомога чемніше взяти два крейцари мита.
Багато років згодом їхав бричкою до Упіц броумівський отець ігумен у гості до знайомого священика. Він уже заздалегідь тішився, що біля рогачки в Залесі побачить чемного Лотранда й розпитає, як йому живеться. Біля шлагбаума й справді підійшов до брички вусатий чолов'яга — а це був Лотрандо — й, щось бурмочучи, простягнув руку.
Отець ігумен сягнув по гаманець, а що був той ігумен товстун, довелося йому притримувати однією рукою черево, щоб другою дістати до кишені штанів. На це потрібен був деякий час, і тут Лотрандо гаркнув грубим голосом:
— Ну, даєш, а чи ні? Скільки я чекатиму на твої паршиві два крейцари?
Отець ігумен порпається в гаманцеві та й каже:
— Нема в мене крейцарів, чоловіче добрий. Розміняйте мені, будь ласка, п'ятака.
— Ідіть до біса! — загорлав Лотрандо. — Коли нема крейцарів, то чого вас чорти носять по дорогах? Або два крейцари, або катай назад!
— Лотрандо, Лотрандо! — сказав із жалем ігумен. — Хіба не впізнаєш мене? Де ж поділася твоя чемність?
Лотрандо засоромився, бо тільки тоді упізнав отця ігумена. Він мало не пробурмотів якусь лайку, та стримався й сказав:
— Не дивуйтеся, ваша всечесносте, що я вже нечемний. Та чи бачив хто коли такого збирача мита на шляху, на мосту або збирача податків чи екзекутора, які не були б воркотунами?
— Ай справді, — відповів отець ігумен. — Ніхто ще такого не бачив.
— Отож! — забурмотів Лотрандо. — А тепер їдьте собі до біса!
Оце й кінець казці про чемного розбійника. Він уже, звісно, помер, але нащадків його ви зустрінете на багатьох-багатьох посадах. Упізнати їх дуже легко — вони-бо залюбки вилають вас ні за що, ні про що. А це ж бо неподобство.
[1] Калічене німецьке "будь ласка", "дякую" та калічене французьке — "дуже люб'язно", "будь ласка".
[2] пряники у вигляді серця.
[3] головний герой роману "Рінальдо Рінальдіні – отаман розбійників" німецького письменника Христіана Августа Вульпіуса (1762-1827), що той роман був дуже популярний у різних країнах, а ім'я Рінальдо Рінальдіні стало загальним, синонімом слова "розбійник".