Йому пригадалось, як він колись у Раш-Катерс-Беї побив старого Товкуна Біла, побив на вісімнадцятому раунді, і як старий Біл потім плакав у роздягальні, наче мала дитина. Може, стариган теж був заборгував за комірне. Може, він теж лишив удома жінку й двоє дітлахів. І, може, Білові того самого дня, як вони мали битись, теж забракло кусня м'яса. Стариган бився затято, і Том змолотив його страшенно. А тепер, сам пройшовши крізь ці жорна, Том розумів, що Товкунові Білу йшлося того вечора, двадцять років тому, про більше, ніж молодому Томові Кінгу, який бився тільки за славу й легкі гроші. Не диво, що Товкун плакав потім у роздягальні.
Ну що ж, кожному дано снаги рівно на стільки й стільки матчів. Це залізний закон гри. Одному на сто тяжких боїв, другому тільки на двадцять. Кожному, як на чию породу й натуру, приділено певне число, і як він те число вибуде, ото його й кінець. Правда, йому, Томові Кінгові, приділено було снаги на стільки матчів, як мало кому, і він уже витримав куди більше за свою пайку тяжких, виснажливих боїв — таких, що серце й легені як не розривались, а жили пороздимались навіки, і гладеньке та гнучке юнацьке тіло вкрилося твердими вузлами м'язів, і снага та тривкість висоталися з нього, і тіло й душа виморились від нескінченної надсильної натуги. Правда, він вистояв довше за їх усіх. Уже нікого з його давніх партнерів нема на рингу. Він останній із старої гвардії. Він бачив кінець їх усіх і сам доклав до декого рук.
Спершу його випускали на спробу проти старих, і він спихав їх з дороги одного по одному, сміючись, коли вони, як Товкун Віл, плакали в роздягальні. А тепер він сам зробився старий, і проти нього випускають на спробу молодих. Ось хоч би й оцей Сендел. Він приїхав з Нової Зеландії, де вже мав добру славу. Але тут, в Австралії, ніхто його не знає, отож його й випускають на старого Тома Кінга. Як він себе покаже, його зведуть із кращими бійцями, і призи побільшають; тож треба сподіватись, що битиметься він затято. Він багато чого має виграти в цьому бою — і гроші, й сяйво слави, й дальшу кар'єру; а Том Кінг — старий трухлявий пень, що заступає йому дорогу до успіхів. І вигравати Кінг уже не має чого, як тільки тридцять фунтів, щоб сплатити комірне та борги в крамарів. Повільно снувалися ті думки в Томовій голові, і з них зринало видиво Молодості, осяйної Молодості, що повстає буйна й непереможна, гнучка в м'язах і лиснюча шкірою, з ненадсадженим серцем і легенями, не знаючи меж своїй силі. Так, Молодість — це месниця. Вона нищить старих і не зважає, що, роблячи так, нищить сама себе. Розтягує свої жили, розпліскує щиколодки — і своєю чергою нищиться новою молодістю. Бо молодість завжди молода. Старіють лише самі люди.
Дійшовши до Каслрі-стріт, Том звернув ліворуч і, минувши три квартали, опинився біля "Веселого клубу". Молоді шибеники, що тислися біля дверей, шанобливо дали йому дорогу, і він почув, як вони перемовляються: "Це він! Це Том Кінг!"
У коридорі, прямуючи до своєї роздягальні, він зустрів секретаря — гостроокого, з хитрим обличчям молодика. Той стис йому руку.
— Ну, як почуваєшся, Томе?
— Як грім! — відповів Кінг, сам знаючи, що бреше і що, мавши в кишені фунта, зараз віддав би його за добрий кусень печені.
Коли він вийшов з роздягальні і в супроводі своїх секундантів рушив проходом до помосту посеред зали, зборисько глядачів привітало його бурею оплесків і крику. Том уклонявся на обидва боки, хоч бачив там зовсім мало знайомих облич. Більшості цих хлопчиськів ще й на світі не було, як він здобував перші свої лаври на рингу. Він легко вискочив на поміст, проліз, нагнувшись, між линвами в свій куток і сів там на складеному стільчику. Підійшов Джек Бол, суддя, і стис йому руку. Бол теж був колишній боксер, що сам не виступав уже більш як десять років. Кінг зрадів, що цей матч судитиме він. Вони обидва старі, і Том знав: якщо він десь трохи схитрує з Сенделом проти правил, Бол його не зрадить.
Молоді боксери-важковаговики один по одному вилазили на поміст, і суддя рекомендував їх публіці. Він-таки оголошував і їхні виклики.
— Молодий Пронто з Північного Сіднею,— вигукнув Бол у залу,— викликає на матч переможця цього бою й ставить п'ятдесят фунтів!
Публіка заплескала в долоні. Оплесками зустріли й самого Сендела, як він проскочив попід линвою на ринг і сів у своєму кутку. Том Кінг зацікавлено подивився на нього: адже за кілька хвилин вони зітнуться в нещадному бою і кожен з усієї сили намагатиметься відбити памороки другому. Однак побачив він небагато, бо Сендел, як і він, мав на собі штани й светра поверх боксерського вбрання. Обличчя в юнака було мужньо вродливе, увінчане золотим кучерявим чубом, а товста м'язиста шия свідчила за чудово розвинене тіло.
Молодий Пронто пройшов з кутка в куток, стиснув руку обом учасникам бою й сплигнув з рингу. Виклики лунали далі. На ринг сходили все юнаки, сама молодість, невідома ще, але жадібна до слави, ладна кричати на весь світ, що вона хоче помірятися силою й умінням із переможцем. Ще кілька років тому, в розквіті його слави й непереможності, Тома Кінга бавили б і нудили ці церемонії перед боєм. Та нині він сидів як заворожений, не можучи прогнати з-перед очей видиво Молодості. Завше ці юнаки входили отак у бокс, підіймались угору, вихоплюючись на ринг і гукаючи свої виклики, і завше старі падали вниз перед ними. Вони дерлись до успіху по тілах старих. І весь час вони приходять, щораз нові й нові юнаки, Молодість невгамовна й невідпорна, і весь час спихають старих, а тоді старіються самі й теж котяться вниз тією самою стежкою, а позад них, усе напираючи, суне вічна Молодість — діти, що підросли, набралися сили й спихають старіших униз, а за ними ще нові й нові, і так довіку — Молодість, що мусить досягти свого й ніколи не вмирає.
Кінг позирнув до газетярської ложі й кивнув головою Морганові з "Спортсмена" й Корбетові з "Судді". Тоді простяг руки до своїх секундантів Сіда Салівена й Чарлі Бетса, і ті заходились натягати йому рукавиці та зашнуровувати їх. За їхньою роботою пильно стежив один із Сенделових секундантів; спершу він оглянув підозріливо бинди на Кінгових щиколодках. А Кінгів третій секундант робив те саме в Сенделовому кутку. З Сендела скинули штани, він підвівся, і з нього стягли через голову светра. І Том Кінг, зирнувши в той бік, побачив саму втілену Молодість, з опуклими грудьми й налитими м'язами, що бігали, наче живі істоти, попід білою лискучою шкірою. Все юнакове тіло буяло життям, і Кінг знав, що це життя ще не виціджувалося з нього потом крізь усі пори в довгих боях, де молодість сплачує свою данину, щоразу виходячи з них уже не така молода, як перше.
Партнери рушили навстріч, і коли вже пролунав гонг, а секунданти посплигували з рингу, забравши й стільчики, вони потисли один одному руки й зразу стали в бойову позицію. І враз, наче якась сталева машина з накрученими пружинами, доти стримувана спусковим пристроєм, Сендел наскочив на Тома, відскочив, знов наскочив, цілячись лівою рукою в очі, а правою під ребра, і пригнувсь, ухиляючись від Томового удару, і легко, мов танцюючи, відстрибнув назад, і знов загрозливо прискочив до Тома. Він виявився моторний і тямкий. То була блискуча демонстрація; зала аж заревла в захваті. Але Кінга той блиск не засліпив. Надто багато вже витримав він боїв і бачив таких юнаків. Отож він знав справжню ціну таким ударам — занадто швидким і спритним, щоб бути небезпечними. Видно, Сендел хотів дати боєві розгін із самого початку.
Цього й слід було сподіватись. Молодість завше така, вона щедро розтрачує свою чудовну наснагу в неугавних атаках, у шаленому натиску, геть забиваючи супротивника самим блиском своєї неміряної сили й прагненням до перемоги.
Сендел усе наскакував і відскакував, тут, і там, і повсюди, легконогий, завзятий, живе чудо білого тіла й жалючих м'язів, що ткалися в сліпучу тканину атаки, снуючись і стрибаючи, мов ткацький човник, переплітаючи без ліку рухи з рухами, всі спрямовані на одне — знищити Тома Кінга, який заступав йому дорогу до успіху. А Кінг терпляче витримував те. Він знав своє діло й знав, що таке молодість,— тепер, як сам уже не був молодий. Нічого не вдієш, поки трохи не вхоркається, подумав Том і, осміхаючись подумки, пригнув голову, щоб підставити її під важкий удар. То була підступна штука, хоч і цілком дозволенна за правилами боксу. Нехай кожен сам дбає за свої щиколодки, а як хоче неодмінно голомшити партнера по тім'ю, то нарікає хай потім сам на себе. Кінг міг би пригнутись і нижче, щоб Сенделів кулак просвистів мимо, але він згадав свої перші бої, згадав, як сам уперше розбив щиколодки об голову Уельського Страшидла. Така вже ця гра. Задля Сенделових щиколодок він і пригнувся. Він не думав дошкулити Сенделові тепер. Ні, той, по-молодечому безтурботний, ні на що не зважаючи, до кінця бою садитиме щосили. Але пізніше, як почнуть даватися взнаки довгі бої, він ще пошкодує за тими щиколодками й пригадає, як колись розбив їх об Томову Кінгову голову.
Весь перший раунд Сендел панував на рингу, і зала аж ревла в захопленні від його навальних, як буря, атак. Він просто засипав Кінга рясним градом стусанів, а Кінг не робив нічого. Він не вдарив сам ні разу, тільки закривався, блокував, пригинався та клінчував, рятуючись від ударів. Зрідка він робив фальшиві випади, трусив головою, діставши добрячого стусана, і тупцяв по рингу неквапливо, не танцював, не стрибав, не марнував і дрібки сили. Нехай Сенделова молодість спершу трохи вишумує, а годі обережна старість наважиться дати відкоша. Всі рухи Кінгові були повільні й методичні, і його приплющені небистрі очі надавали йому вигляду напівсонного чи приголомшеного. Однак ті очі бачили все: вони принатурилися бачити все за двадцять із гаком років на рингу. Ті очі не мружились і не кліпали, зустрічаючи удар, а дивились холодно й оцінювали відстань.
На однохвилинній перерві, як скінчився раунд, Том сидів у своєму куті відхилившись назад, простягти ноги, а руки поклавши на линви, і груди його та живіт здіймалися вільно й високо і опадали: він жадібно глитав повітря, що нагонили йому, махаючи рушниками, секунданти. Заплющивши очі, він слухав гомін у залі.
— Чого ти не б'єшся, Томе? — кричав не один голос.— Боїшся його, еге?
— В нього м'язи здеревіли,— пояснював хтось у першому ряду.— Він не годен рухатися швидше.