Війна і мир

Лев Толстой

Сторінка 194 з 289

Не слухаючи офіцерів, солдати стояли, спираючись на ноші, і пильно, наче намагаючись зрозуміти важке значення видовища, дивились на те, що робилось перед ними. З наметів чутно було то голосні, злі зойки, то жалісний стогін. Зрідка вибігали звідти фельдшери по воду і показували на тих, яких треба було вносити. Поранені, чекаючи біля намету на свою чергу, хрипіли, стогнали, плакали, кричали, лаялись, просили горілки. Деякі марили. Князя Андрія, як полкового командира, переступаючи через неперев'язаних поранених, пронесли ближче до одного з наметів і зупинились, чекаючи розпорядження. Князь Андрій розплющив очі і довго не міг зрозуміти, що робиться круг нього. Лука, полинь, рілля, кружляння чорного м'ячика і його пристрасний порив любові до життя згадались йому. За два кроки від нього, голосно говорячи і привертаючи до себе загальну увагу, стояв, спершись на гілляку, високий гарний, чорноволосий унтер-офіцер з обв'язаною головою. Його було поранено в голову і в ногу кулями. Навколо нього, жадібно слухаючи його мову, зібралась юрма поранених та носильників.

— Ми його звідтіль як довбонули, так усе покидав, самого короля забрали! — блискаючи чорними, гарячими очима і оглядаючись круг себе, голосно говорив солдат.— Нехай би підійшли тільки в той самий різ лезерви, його б, братіку ти мій, звання не лишилося б, потому правду тобі кажу...

Князь Андрій, так само, як і всі навколо розповідача, блискучим поглядом дивився на нього і почував утіху. "Але хіба не однаково тепер,— подумав він.— А що буде там і що таке було тут? Чому мені жаль було розставатися з життям? Щось було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію".

XXXVII

Один з лікарів, у закривавленому фартусі і з закривавленими невеликими руками, в одній з яких він між мізинцем і великим пальцем (щоб не забруднити її) тримав сигару, вийшов з намету. Лікар цей підвів голову і став дивитись на всі боки, але понад поранених. Він, очевидно, хотів відпочити трохи. Поводивши якийсь час головою праворуч і ліворуч, він зітхнув і опустив очі.

— Ну, зараз,— сказав він на слова фельдшера, який показував йому на князя Андрія, і звелів нести його до намету.

В юрмі тих поранених, що чекали, почали ремствувати.

— Видно, і на тому світі панам лише жити,— промовив один. Князя Андрія внесли і поклали на щойно звільнений стіл,

з якого фельдшер змивав щось. Князь Андрій не міг розібрати нарізно того, що було в наметі. Жалісний стогін з різних боків, тяжкий біль у стегні, в животі та спині відвертали його увагу. Усе, що він бачив навколо себе, злилось для нього в одно загальне враження оголеного, закривавленого людського тіла, яке, здавалося, наповнювало весь низький намет, як кілька тижнів тому тогр гарячого серпневого дня це саме тіло наповнювало брудний ставок край Смоленського шляху. Так, це було те саме тіло, та сама chair á canon *, вигляд якої ще тоді, ніби віщуючи теперішнє, викликав у нього жах.

В наметі було три столи. Два були зайняті, на третій поклали князя Андрія. На якийсь час його покинули самого, і він мимоволі побачив те, що робилося на двох інших столах. На ближчому столі сидів татарин, певне козак, судячи по мундирові, кинутому тут-таки. Четверо солдатів тримали його. Лікар в окулярах щось різав у його коричневій, мускулистій спині.

— Ух, ух, ух!..— наче хрокав татарин, і раптом, піднявши вгору своє вилицювате, чорне, кирпате обличчя, вишкіривши білі зуби, починав видиратися, шарпатись і верещати пронизливо-дзвінким, протяглим вереском. На другому столі, біля якого

1 м'ясо для гармат,

юрмилось багато людей, на спині лежав великий, повний чоловік з вакинутою назад головою (хвилясте волосся, його колір і форма голови здавалися дивно знайомими князеві Андрію). Кілька чоловік фельдшерів налягли на груди цьому чоловікові і тримали його. Біла велика повна нога швидко і часто, не перестаючи, сіпалась гарячковим трепетом. Чоловік цей судорожно ридав і захлинався. Два лікарі мовчки — один був блідий і тремтів,— щось робили над другою, червоною ногою цього чоловіка. Упоравшись з татарином, на якого накинули шинель, лікар в окулярах, обтираючи руки, підійшов до князя Андрія.

Він глянув в обличчя князя Андрія і поспішно одвернувся.

— Роздягти! Чого стоїте? — крикнув він сердито на фельдшерів.

Раннє-раннє далеке дитинство згадалося князеві Андрію, коли фельдшер квапливими руками із закоченими рукавами розстібав йому ґудзики і скидав з нього одяг. Лікар низько нагнувся над раною, обмацав її і тяжко зітхнув. Потім він зробив знак комусь. І від страшного болю всередині живота князь Андрій знепритомнів. Коли він прийшов до пам'яті, розбиті кістки стегна було викинуто, клапті м'яса відрізано і рану перев'язано, йому порскали в обличчя водою. Як тільки князь Андрій розплющив очі, лікар нахилився над ним, мовчки поцілував його в губи і поспішно відійшов.

Після перенесеного страждання князь Андрій почував блаженство, якого давно не зазнавав. Усі найкращі, найщасливіші хвилини в його житті, особливо найранніше дитинство, коли його роздягали і клали в ліжечко, коли няня, заколисуючи, співала над ним, коли, зарившись головою в подушки, він почував себе щасливим самою свідомістю життя,— поставали в його уяві навіть не як минуле, а як дійсність.

Біля того пораненого, обриси голови якого здавалися знайомими князеві Андрію, метушились лікарі; його піднімали, заспокоювали.

— Покажіть мені... Ооооо! о! ооооо!—чутно було впереміжку з риданнями зляканий і приборканий стражданням його стогін. Слухаючи цей стогін, князь Андрій хотів плакати. Чи тому, що він без слави помирав, чи тому, що жаль йому було розставатися з життям, чи від цих спогадів дитинства, якому не буде вороття, чи тому, що він страждав, що інші страждали і так жалісно перед ним стогнав цей чоловік, але йому хотілось плакати дитячими, добрими, майже радісними слізьми.

Пораненому показали відрізану ногу в чоботі, з закипілою кров'ю.

— О! Ооооо! — заридав він, як жінка. Лікар, що стояв перед пораненим, заступаючи його обличчя, відійшов.

— Боже мій! Що це? Чого він тут? — сказав сам до себе князь Андрій.

В нещасному, ридаючому, знесиленому чоловікові, якому щойно відрізали ногу, він упізнав Анатоля Курагіна. Анатоля тримали на руках і давали йому воду в склянці, вінець якої він не міг піймати тремтячими, розпухлими губами. Анатоль важко схлипував. "Так, це він; так, цей чоловік чимсь близько і боляче зв'язаний зі мною,— думав князь Андрій, не розуміючи ще ясно того, що було перед ним.— У чому полягає зв'язок цього чоловіка з моїм дитинством, з моїм життям?" — питав він себе, не знаходячи відповіді. І раптом новий, несподіваний спогад зі світу дитячого, чистого і любого, постав перед князем Андрієм. Він згадав Наташу такою, якою він бачив її вперше на балу 1810 року, з тонкою шиєю і тонкими руками, з готовим на захват, зляканим, щасливим обличчям; і любов і ніжність до неї, ще живіші й сильніші, ніж будь-коли, прокинулись у його душі. Він згадав тепер той зв'язок, що існував між ним і цим чоловіком, який повними сліз, розпухлими очима мутно дивився на нього. Князь Андрій згадав усе, і гарячий жаль і любов до цього чоловіка сповнили його щасливе серце.

Князь Андрій не міг стриматися більш і заплакав ніжними, любовними сльозами над людьми, над собою і над їхніми і над своїми оманами.

"Жалість, любов до братів, до тих, що люблять нас, любов до тих, що ненавидять нас, любов до ворогів,— так, та любов, яку проповідував бог на землі, якої вчила мене княжна Марія і якої я не розумів; ось чому мені жаль було життя, ось воно те, що ще зоставалося мені, якби я був живий. Та тепер уже пізно. Я знаю це!"

XXXVIII

Страшне видиво поля бою, вкритого трупами й пораненими, в поєднанні з тяжкістю голови і з вістками про вбитих та поранених двадцять знайомих генералів і зі свідомістю безсилля своєї перше сильної руки, справили несподіване враження на Наполеона, який звичайно любив розглядати вбитих та поранених, випробовуючи тим свою душевну силу (як він думав). Цього дня страшний вигляд поля бою переміг ту душевну силу, в якій він вбачав свою заслугу і велич. Він поспішно поїхав з поля бою і повернувся до Шевардінського кургана. Жовтий, опухлий, важкий, з мутними очима, з червоним носом і охриплим голосом, він сидів на складаному стільці, мимоволі прислухаючись до звуків пальби і не піднімаючи очей. Він болісно й тоскно чекав кінця тієї справи, до якої він вважав себе причетним, але якої не міг зупинити. Особисте людське почуття на коротку мить узяло гору над тим штучним привидом життя, якому він служив так довго. Він на себе переносив ті страждання і ту смерть, що їх бачив на полі бою. Тяжкість голови і грудей нагадувала йому про можливість і для нього страждань і смерті. В цю хвилину він не хотів для себе ні Москви, ні перемоги, ні слави. (Якої треба було йому ще слави?) Одно, чого він бажав тепер,— відпочинку, спокою, свободи. Але коли він був на Семеновській висоті, начальник артилерії запропонував йому виставити кілька батарей на ці висоти для того, щоб посилити вогонь по російських військах, які стовпилися перед Князьковим. Наполеон погодився і наказав привезти йому звістку про те, як подіють ці батареї.

Ад'ютант приїхав сказати, що за наказом імператора двісті гармат спрямовано на росіян, але росіяни так само стоять.

— Наш вогонь рядами вириває їх, а вони стоять,— сказав ад'ютант.

— Ils en veulent encore!..1—сказав Наполерн захриплим голосом.

— Sire? 2—спитав ад'ютант, не дочувши.

— Ils en veulent encore,—насупившись, прохрипів Наполеон осиплим голосом,— donnez leur-en3.

І без його наказу робилось те, чого він хотів, і він розпорядився лише тому, що думав, що від нього чекали наказу. І він знову перенісся в свій попередній штучний світ привидів якоїсь величі, і знову (як та коняка, що, ходячи на схиленому колесі привода, думає собі, що вона щось робить для себе), він покірно став виконувати ту жорстоку, сумну і тяжку, нелюдську роль, що була йому призначена.

І не на одну лише цю годину і не на один цей день були потьмарені розум і совість цієї людини, на якій лежав більший, ніж будь на кому з усіх інших учасників цієї справи, тягар того, що робилося; але й ніколи, до кінця життя свого, не міг зрозуміти він ні добра, ні краси, ні істини, ні значення своїх вчинків, що були занадто суперечні добру і правді, занадто далекі від усього людського, для того, щоб він міг зрозуміти їхнє значення.