Втім, моя репутація, як доктора, що збирає ліки, дещо розсіяла подібні підозри.
Цілий тиждень пробули ми в Чейбсене, займаючись спорядженням в гори на іншу частину літа. Перш за все ми купили за 110 лан чотирьох мулів і найняли до себе в служіння монгола, який знав тангутську мову.
Закупівля інших дрібниць виявилася дуже утрудненою, так як з нагоди роз'їздів повсталих дунган торгівля знаходилася в сильному застої.
Залишивши всю зайву поклажу у Чейбсені, ми завьючілі необхідні речі на куплених мулів, а також на двох своїх коней, та 10 липня відправилися назад у гори, які лежать по середній течії Тетунга, поблизу кумирні Чертинтон.
1 вересня ми з'явилися в Чейбсен, де в нашу відсутність напади дунган посилилися до крайнього ступеня. Піші, майже беззбройні міліціонери, які захищали кумирню і зібрані тепер тут в числі до 2 000 осіб, нічого не могли зробити кінним повстанцям. Ці останні під'їжджали до самої стіни Чейбсена і, знаючи, що нас там немає, кричали:"Де ж ваші російські захисники зі своїми хорошими рушницями ? Ми прийшли битися з ними". У відповідь на це міліціонери посилали іноді постріли, але кулі ґнотових рушниць не потрапляли в ціль. Наші приятелі —доніри, бувші головними розпорядниками в кумирні, чекали нашого повернення, як манни небесної і, смішно навіть сказати, надсилали до нас у гори просити скоріше прийти в Чейбсен, захищати його від дунган.
Проте становище наше було дуже небезпечне, так як ми не могли поміститися тепер зі своїми верблюдами в кумирні, битком набитої народом, але повинні були розбити намет в одній версті звідси на відкритій луговий рівнині. Тут ми насамперед організували захист на випадок нападу. Всі ящики з колекціями, торби з різними пожитками і запасами, так само як верблюжі сідла, були складені квадратом, так що ми утворили каре, всередині якого повинні були ми поміщатися при появі повстанців. Тут стояли наші штуцери з примкнутими багнетами і купами патронів, а біля них лежало десять револьверів. На ніч усі верблюди вкладалися і прив'язувалися навколо нашого імпровізованого укріплення і своїми незграбними тілами ще більш ускладнювали доступ, особливо верховим людям. Нарешті, щоб не пускати куль даром, ми відміряли з усіх боків відстані і помітили їх купами каміння.
Настала перша ніч. Всі замкнулися в кумирні, а ми залишилися одні самісінькі, лицем до лиця з інсургентами, які могли з'явитися сотнями, навіть тисячами і задавити нас числом. Погода була ясна, і ми довго сиділи при світлі місяця, розмірковуючи про минуле, про далеку батьківщину, про рідних і друзів, так давно покинутих. Близько опівночі троє з нас лягли спати, не роздягаючись, а один залишився на варті, яку ми несли по черзі до ранку. Абсолютно спокійно пройшов і наступний день.
Дунгани немов канули у воду, не показувався навіть і зачарований богатир. На третю добу повторилося те ж саме, так що підбадьорені мешканці Чейбсена пригнали з кумирні своє стадо і почали пасті його біля нашого намету. Шість діб простояли ми у Чейбсена і далеко не випадково піддавали себе подібній небезпеки: своєю ризикованою стоянкою ми купували можливість пробратися на озеро Куку-нор.
Прямий шлях до останнього лежить на міста Сен-гуань і Донкир, прямуючи через які можна досягти берегів озера в п'ять діб. Але так як Сен — гуань в цей час був зайнятий дунганами, то нам, звичайно, годі було й думати пройти по цій дорозі. Потрібно було пошукати іншого шляху, і він дійсно знайшовся завдяки нашому великому щастю. На третій день нашої стоянки біля Чейбсена сюди прийшли з верхів'їв Тетунга, з хошуну Мур-засак, три монгола, які, пробираючись вночі по гірських стежках, пригнали на продаж стадо баранів. Через якийсь час ці монголи мали повертатися назад і могли служити для нас чудовими провідниками; потрібно було тільки вмовити їх взятися за цю справу. Для більшого успіху я звернувся до свого приятеля чейбсенського доніра і зробив йому гарний подарунок. Підкуплений цим, донір умовив прийшлих монголів провести нас в хошун, тобто в Мур— засак з платою 30 лан за відстань, що не перевищує 135 верст.
Головна перешкода, що ставила в глухий кут наших майбутніх вожатих, полягала в тому, що ми зі своїми в'ючними верблюдами не мали можливості йти вночі по гірських стежках; слідуючи же днем , дуже легко могли зустріти дунган, які постійно їздять через гори з Сен-Гуаня в місто Тетунг. Ось тут-то і допомогла ризикована стоянка біля Чейбсена. "З цими людьми ви не бійтеся дунган, говорив донір вожатим монголам, подивіться, ми з двома тисячами чоловік зачиняємось в своїй кумирні, а вони вчотирьох стоять у поле, і ніхто не сміє їх зачепити. Подумайте самі: хіба прості люди можуть це зробити? ні, росіяни наперед все знають, і їх начальник неодмінно великий чаклун або великий святий". Така аргументація, прикладена до спокусливої цифрі 30 лан, остаточно перемогла нерішучість мурзасакськіх монголів. Вони оголосили, що готові вести нас, але тільки просять погадати при них же про те, в який день краще відправитися в дорогу. Мені до речі потрібно було зробити визначення широти Чейбсена, і я дістав свій універсальний інструмент, яким визначив висоту сонця, а потім зробив магнітне спостереження. Наші майбутні супутники дивилися на все це з виряченими очима, а потім почали гадати по-своєму.
Коли спостереження були закінчені, я оголосив, що з відправленням у дорогу слід зачекати. Така відстрочка для нас була необхідна, для того щоб звезти всі колекції в кумирню Чертинтон і залишити їх там на зберігання з більшою безпекою, ніж в Чейбсені, який могли взяти дунгани. З ворожіння монголів також виходило, що слід не поспішати виходом і, крім того, необхідно було дати підмерзнути гірським болотах. Порадившись, ми вирішили призначити свій виступ на 23 вересня, а до тих пір зберігати все це в таємниці. Отримавши завдаток 10 лан, наші вожаті пішли в Чейбсен, а ми, не бажаючи більше стирчати під носом у дунган, відправилися назад у гори і розташувалися в південній околиці Південного хребта. Звідси мій товариш з'їздив в кумирню Чертинтон і здав тамтешньому гигену на зберігання ящики з колекціями, які неможливо було тягнути з собою на Куку-нор.
Нарешті настав жаданий день нашого відправлення, і 23 вересня, пополудні, ми вийшли з Чейбсена. Як сказано вище, шлях наш повинен був лежати по гірських стежках, лежачим в середині між двома Дунганскими містами : Се-гу-ань і Тетунг.
Схудлим і напівхворим верблюдам шлях по горах був занадто важкий, а тому ми розклали свою поклажу на всіх в'ючних тварин та, крім того, взяли одного мула з числа придбаних для літніх екскурсій.
Перший невеликий перехід пройшов благополучно, але на другий день вранці, неподалік від кумирні Алтин, трапилася історія.
Провідники заздалегідь говорили нам, що тут небезпечно, так як китайські солдати чатують стежку і грабують всіх, хто проходить, будь то свої чи дунгани. На це ми відповідали, що для нас рішуче все одно, хто б не були нападники грабіжники, і що ми зустрінемо кулями китайців так само, як і дунган. Дійсно, лише тільки ми показались на виду кумирні Алтин, як з лощини, у відстані версти від нас, вискочили чоловік тридцять кінних, які зробили кілька пострілів у повітря і з криком кинулися до нашого каравану. Коли вершники підскакали кроків на п'ятсот, я наказав своїм провідникам махати їм і кричати, що ми не дунгани, але росіяни, і що якщо на нас зроблять напад, то ми станемо самі стріляти. Ймовірно, не почувши таких напоумлень, китайці продовжували скакати і наблизилися кроків на двісті, так що ми трохи не відкрили пальбу. На щастя, справа владналося благополучно. Бачачи, що ми стоїмо з рушницями в руках і не лякаємося криків, китайці зупинилися, злізли з коней і прийшли до нас, запевняючи, що вони помилилися, прийнявши нас за дунган. Звичайно, це була одна відмовка, так як дунгани ніколи не їздять на верблюдах; китайські солдати мали на увазі пограбувати наш караван у разі, якщо б ми злякалися їх криків і втекли від своїх в'ючних тварин. Через кілька верст повторилася та ж сама історія від іншої партії , що засіла на стежці, але і тут китайці пішли, нічим не пожившись.
На третій день шляху мав бути самий небезпечний перехід через дві великі дунганські дороги з СЕК — Губаня в місто Тетунг.
Першу з цих доріг ми минули благополучно, але з вершини перевалу, ведучого на інший шлях, ми побачили у відстані 2 верст від себе купу кінних дунган, бути може, людина близько сотні. Попереду їх гнали велике стадо баранів, і ці кавалеристи були, по всій ймовірності, конвой. Помітивши наш караван, кінні зробили кілька пострілів і стовпилися при виході з ущелини, по якій ми йшли. Треба було бачити, що робилося в цей час з нашими провідниками. Напівмертві від страху, вони тремтячим голосом читали молитви і благали нас йти назад в Чейбсен; але ми добре знали, що відступ тільки підбадьорить дунган, які на конях таки легко можуть наздогнати наш караван, і тому вирішили йти напролом.
Маленькою купкою з чотирьох осіб, з штуцерами в руках, з револьверами за поясом, рушили ми попереду наших верблюдів, яких вели провідники — монголи, які мало не втекли при нашому рішенні йти вперед. Однак коли я оголосив, що в разі втечі ми будемо стріляти в них перш, ніж в дунган, то наші співтовариші волею-неволею повинні були слідувати за нами. Становище наше дійсно було дуже небезпечною, але іншого результату не належало; вся наша надія полягала в чудовому озброєнні, незнайомому дунганам.
Розрахунок виявився вірним. Бачачи, що ми йдемо вперед, дунгани зробили ще кілька пострілів і нарешті, підпустившись нас не ближче як на версту (так що ми ще не почали стріляти з штуцерів), кинулися тікати в обидва боки великої поперечної дороги. Тоді ми вільно вийшли з ущелини, перейшли велику дорогу і стали підніматися на наступний, дуже крутий і високий перевал. До довершення труднощів, настав вечір і піднялася найсильніша заметіль, так що наші верблюди ледь-ледь могли піднятися по стежці. Спуск був ще гірше, зробилося зовсім темно, і ми навпомацки полізли вниз, безперестанку спотикаючись і падаючи. Нарешті після години подібної ходьби ми зупинилися в такий вузький ущелині і густих чагарниках, що ледь знайшли місце для намету і тільки після великих зусиль могли розвести вогонь, щоб відігріти на ньому закляклі члени.
Наступні п'ять, днів шляху пройшли без всяких пригод, і ми благополучно досягли ставки Мур-засака, який мав своє місцеперебування на березі Тетунг— гола, всього в 12 верстах від дунганського міста Юнань-чень.