Самотність нагонить тепер на мене гнітючу тугу, вечірня самотність у помешканні біля коминка. Мені здається тоді, що я сам на землі; жахливо сам, оточений невиразними небезпеками, чимось невідомим і страшним, і стіна, що стоїть між мною та сусідою моїм, якого я не знаю, віддалює мене від нього не менше, ніж той простір до зір, що дивляться у вікно. Якась гарячка охоплює мене, гарячка туги та страху, і тиша стін мене жахає. Яка ж вона глибока й сумна, ота тиша кімнати, де живеш сам! Це не тільки тиша круг тіла, але й тиша круг душі, і коли десь рипнуть меблі, стенаєшся до серця, бо всякий шелест — несподіваний у цьому похмурому помешканні.
Знову замовк, потім додав:
— Добре все-таки на старості мати дітей!
Вони пройшли половину Бургонської вулиці. Поет спинився коло високого будинку, подзвонив, потиснув руку Дюруа й сказав:
— Забудьте про старечу балаканину, юначе, і живіть так, як ваші літа вимагають. Прощайте.
І зник у чорному коридорі.
Дюруа пішов далі, згнітивши серце. Йому ніби показали зараз яму, повну кісток, неминучу яму, де він муситиме колись упасти. Він прошепотів:
— Чорт, невесело, мабуть, йому живеться. Ні, я б не сів у перший ряд під час вистави його думок, хай йому грець!
Та коли спинився, даючи пройти напахченій жінці, що зійшла з карети коло ґанку, глибоко, жадібно вдихнув запах вербени та ірису, що від неї полинув. Груди й серце відразу затремтіли йому з надії та радості, і спогад про пані де Марель, яку має побачити завтра, пройняв його з голови до п’ят.
Все всміхалось йому, життя приймало його привітно. Яка ж гарна річ — здійснення надій!
Заснув він, мов сп’янілий, і рано встав, щоб погуляти перед побаченням в Булонському Лісі.
Вітер змінився, за ніч розгодинилось, було тепло, сонце гріло, як у квітні. Всі завсідники Лісу з’явились цього ранку на поклик ясного тихого неба.
Дюруа йшов поволі, п’ючи легке, солодке, як весняні ласощі, повітря. Пройшовши тріумфальну арку Зорі, він пустився по великій алеї навпроти вершників. Дивився на чоловіків та жінок, світських багатіїв, що їхали вклус і вчвал, тільки мало що на них тепер заздрив. Знав їх майже всіх на ім’я, знав розміри багатства й таємну історію їхнього життя, бо посадові обов’язки зробили з нього якусь збірку паризьких знаменитостей та скандалів.
Проїздили стрункі, немов виточені у вузькому вбранні, амазонки, з тим гордовитим, неприступним виглядом, властивим багатьом жінкам на коні, і Дюруа для розваги називав півголосно, як псаломник у церкві, імена, титули та чини їхніх справжніх чи гаданих коханців: причім один ряд імен: "Барон де Танкеле, князь де ля Тур Ангеран…" — іноді замінював іншим; "Уродженка острова Лесбос: Луїза Мішо з Водевіля, Роза Маркетен з Опери".
Така гра дуже його розважала, немов він викривав під суворою зовнішністю вічне й глибоке людське нечестя, і це його тішило, бадьорило й розважало.
Потім промовив голосно:
— Зграя лицемірів!
І почав шукати очима вершників, про яких розповідали найганебніші історії.
Побачив багатьох, підозрюваних у шулерстві, що для них клуби, в усякому разі, були невикритим єдиним, непевним, але вірним джерелом прибутку.
Інші, дуже славетні, жили виключно на жінчині кошти, це всі знали: про інших казали, що на коханчині. Багато хто платив свої борги (благородний вчинок), тільки дорозумітись ніхто не міг, звідки в них гроші беруться (непевна таємниця). Бачив фінансистів, яких незмірне багатство з крадіжки почалося, але їх скрізь, у найшляхетніших домах приймали; бачив людей таких шановних, що дрібна буржуазія шапки перед ними скидала, хоч їхні нахабні спекуляції у великих державних підприємствах не були таємницею ні для кого, хто знає виворіт світу.
У всіх був пишний вигляд, гордовита посмішка, недбалий погляд — і в тих, що з бурцями, і в тих, що з вусами.
Дюруа весь час сміявся, приказуючи:
— А й правда, що зграя мерзотників та наволочі!
Аж ось промчала вклус відкрита коляса, низька й чудова, запряжена парою білих конят, що маяли гривами та хвостами: кіньми правила маленька білява жінка, відома куртизанка, з двома грумами позаду. Дюруа спинився, і йому схотілося уклонитись, привітати оплесками цю гендлярку від кохання, що зухвало пишалась на гульбищі святенників-аристократів безумною, під ковдрою заробленою розкішшю. Може, невиразно відчував, що між ними є щось спільне, якийсь природний зв’язок, що мають вони один корінь і душу і що своїх успіхів він теж дійде таким самим зухвальством.
Назад ішов тихше, з теплим задоволенням у серці й до своєї колишньої коханки з’явився трохи завчасно.
Вона зустріла його поцілунком, ніби нічого між ними й не сталося, бо навіть забула за кілька хвилин ту мудру обережність, що проти пестощів у себе вдома виявляла. Потім сказала, цілуючи йому закручені кінці вусів:
— Ти не знаєш, яке лихо мені сталося, любий? Я надіялася на смачний медовий місяць, аж це чоловік на мою голову приїздить на півтора місяці, — відпустку взяв. Але я не хочу півтора місяці без тебе лишатись, особливо після нашої сварочки, і ось якої ради я добрала. Ти прийдеш обідати в понеділок, я вже йому про тебе казала. Познайомлю вас.
Дюруа трохи ніяково вагався, бо ніколи ще не доводилось йому так близько знайомитися з чоловіком, жінкою якого він володів. Боявся, щоб щось не зрадило його — непевність, погляд або якась дрібниця. Він пробурмотів:
— Ні, мабуть, краще мені з твоїм чоловіком не знайомитись.
Вона стояла перед ним, наївно розплющивши очі, й дуже здивовано домагалась свого:
— Та чому ж? Що ж тут дивного? Таке щодня трапляється! Не думала, що ти такий дурень, їй-богу.
Він образився:
— Ну гаразд, прийду обідати в понеділок.
Вона додала:
— А щоб усе було як слід, покличу Форестьє. Це не дуже приємно мені, бо не люблю вдома приймати.
До понеділка Дюруа зовсім не думав про це побачення: але на сходах у пані де Марель страшенно схвилювався — не те, щоб йому відразно було потиснути тому чоловікові руку чи пити його вино та їсти хліб, але страшно було чогось, не знати, чого саме.
Його провели до вітальні, де він почекав, як завжди. Потім з кімнат розчинились двері, й він побачив високого чоловіка з сивою бородою, з орденом у петлиці, поважного й чемного, що привітався до нього надзвичайно ввічливо.
— Дружина часто казала мені про вас, пане, і мені дуже приємно з вами познайомитись.
Дюруа підвівся, силкуючись надати своєму обличчю виразу глибокої щирості, й трохи надміру потиснув господареві руку.
Пан де Марель підкинув дровину в коминок і спитав:
— Давно ви вже працюєте в газеті?
— Лише кілька місяців, — відповів Дюруа.
— А, то ви швидко посуваєтесь.
— Так, досить швидко.
І почав розмовляти навмання, мало думаючи про те, що казав, рясно використовуючи загальники, що звичайно між малознайомими людьми вживаються. Він заспокоювався тепер, і становище починало здаватись йому вельми втішним. Дивився на поважне й шановне обличчя пана де Мареля, ледве стримуючи сміх, і думав: "Я ж роги тобі ставлю, старий, роги ставлю!" І глибоке, порочне задоволення проймало його, радість злодія, що чисто працює, облудна, чарівна радість. Йому зненацька схотілося стати приятелем цього чоловіка, здобути його довіру й дізнатись про найтаємніше в його житті.
Раптом увійшла пані де Марель, глянула на них лукавим, непроникливим оком і підійшла до Дюруа, що при чоловікові не зважився поцілувати їй руку, як робив завжди.
Вона була спокійна й весела, як людина, що до всього звикла й через своє природжене й щире лукавство уважає цю зустріч за природну й просту. Ввійшла й Лоріна, але стриманіш, ніж звичайно, підставила Дюруа чоло, ніяковіючи при батькові. Мати сказала їй:
— Ти вже не звеш його Любим другом сьогодні?
І дівчина почервоніла, немов тут велику необачність зроблено, сказано те, чого не можна казати, викрито інтимну й трохи злочинну таємницю її серця.
Коли прибули Форестьє, всі вжахнулись на Шарлів вигляд. За тиждень він страшенно схуд і зблід й кашляв безперестанку. Проте він заявив, що в той четвер вони їдуть до Канн з пильної вимоги лікаря.
Пішли вони рано, і Дюруа сказав, хитаючи головою:
— Здається, на тонку вже він пряде. Не довго протягне.
Пані де Марель спокійно потвердила:
— О, він пропащий! От кому пощастило жінку знайти!
Дюруа спитав:
— Вона дуже йому допомагає?
— Та вона все робить. Вона в курсі всього, всіх знає, хоч ніби й не бачить нікого; дістає все, що хоче, як хоче й коли хоче. О, це хитра, спритна інтриганка! Справжній скарб для того, хто хоче висунутись.
Жорж провадив:
— Вона, мабуть, швидко й удруге заміж вийде?
Пані де Марель відповіла:
— Звичайно. Я не здивуюся, якщо вона вже когось має на оці… одного депутата… аби тільки… він схотів… бо… бо… можуть трапитись великі перешкоди… моральні… Та що там, нічого я не знаю.
Пан де Марель нетерпляче, хоч і поволі, пробурчав:
— Ти завжди думаєш на інших те, що мені не подобається. Ніколи не варт втручатися в чужі справи. Кожен хай своїм розумом живе. Добре було б, якби всі так робили.
Дюруа пішов з хвилюванням у серці й невиразними сподіванками в думках.
Другого дня він навідав Форестьє, а ті вже кінчали складатись. Шарль лежав на канапі, дихав прибільшено важко і приказував:
— Уже місяць тому мусив я виїхати.
І дав Дюруа цілу низку розпоряджень по газеті, хоч усе вже погоджено й умовлено з паном Вальтером.
Прощаючись, Жорж міцно потиснув товаришеві руку:
— Ну, друзяко, до побачення!
Але пані Форестьє, що провела його до дверей, він палко сказав:
— Ви не забули нашої угоди? Ми — друзі й спільники, правда ж? Так коли я буду потрібний, все одно в якій справі, — не вагайтесь. Телеграма чи лист — і я до ваших послуг.
Вона прошепотіла:
— Дякую, не забуду.
А очі її теж сказали: "Дякую", тільки глибше й ніжніше.
На сходах Дюруа перестрів пана де Водрека, якого бачив уже раз у неї. Граф ішов поволі й ніби засмучено — чи не через цей від’їзд?
Бажаючи виказати себе людиною світською, журналіст пильно вклонився.
Той відповів чемно, але трохи згорда. Подружжя Форестьє виїхало в четвер увечері.
VII
Через відсутність Шарля Дюруа набув більшої ваги в редакції "Французького життя". Він дав за своїм підписом кілька передових статей, підписуючи так само й хроніку, бо патрон хотів, щоб кожен відповідав за свої дописи.