Важко переоцінити користь бесіди, яка ненадовго, мов скромна гостя, навідується до нашої душі. У розлогих, заздалегідь підготовлених виступах перед широким слухачем багато галасу, мало — щирості. Філософія — це добра порада, а хто дає пораду криком? Іноді, щоправда, не варто нехтувати й тими прилюдними, так назву їх, промовами — коли треба підштовхнути того, хто сумнівається. Та коли йдеться не про те, щоб заохотити когось до науки, а щоб навчити його, то мусимо вдатися до скромніших слів. Адже вони й легше в душу проникають, і цупкіше її тримаються. Важливо не те, щоб тих слів було багато, а те, щоб вони були добірні. їх треба сіяти, як насіння(1): воно, хоч і дрібне, але, потрапивши на догідну землю, вбивається в силу, розростається, дивує нас пишністю, як раніше — дрібністю. Подібно й настанови: глянеш — начебто куці, а пущені в діло — ростуть. Хай це якесь одне скупе слово, але, сприйняте вдячною душею, воно міцніє, пнеться до сонця. Отож, повторюсь, настанови — як те насіння: хоча стислі, та спроможні на велике, тільки б, як я вже згадував, їх прийняла й пригорнула вдячна душа. Вона в свою чергу принесе плоди — поверне отримане сторицею.
Бувай здоров!
ЛИСТ XXXIX
Сенека вітає свого Луцілія!
Витяги, що їх хочеш мати, я, звісно, зроблю — стислі й старанно впорядковані. Гляди лишень, чи не кориснішою буде звичайна подача матеріалу, ніж те, що щіні прийнято називати "коротким викладом", а колись, як говорили по-латинському, йменували "підсумком"(1). Перше потрібніше тим, хто вчиться, друге — вже обізнаним: перше вчить, друге — нагадує.
Все ж я забезпечу тебе як одним, так і другим. Однак не вимагай, щоб я покликався то на того, то на іншого автора: поручителя веде той, хто сам невідомий. Напишу, що хочеш мати, лише на свій лад. А наразі у тебе під рукою чимало інших викладів, не знаю лишень, чи вони достатньо впорядковані. От заглянь у перелік філософів(2), і вже ця одна річ змусить тебе стрепенутися: побачиш, скільки-то їх натрудилося заради тебе. Самому захочеться бути одним із них. Справді-бо: значною перевагою великодушної людини є те, що вона поривається до всього чесного. Піднесена вдача не знайде втіхи у чомусь низькому й огидному: її захоплює величне, здатне окрилити. Глянь на полум'я: стрімко злітаючи вгору, воно не може ні прослатися, ні пригнутись, ані перепочити. У такому ж постійному русі й наш дух: що більше в ньому запалу, то жвавіший, завзятіший його стрімливий злет. Щасливий, хто скерує той порив на добро: він стане недосяжним для власної фортуни; він буде стриманий в успіхах, стійкий у невдачах, спокійний в оцінці того, що подивляє люд. Великим душею властиво зневажати велике й надавати перевагу поміркованості над будь-яким надміром, адже перше — корисне й життєдайне, друге — шкідливе в силу самого надміру. Озирнися: надміру обтяжений колос гнеться до землі, обліплене плодами галуззя — обламується, надмірна врожайність вадить визріванню. Те саме й з душами: непомірне щастя розчавлює їх, бо вони послуговуються ним не лише на шкоду іншим, але, ще більшою мірою,— на свою шкоду. Назви мені ворога, що виявив би до людини таку жорстокість, як до декого — його власні насолоди. І якщо тим ласолюбцям вибачають їхню невгамованість, їхню божевільну хіть, то хіба через те, що вони самі страждають від того, що чинять. Та й по заслузі мучить їх той шал: жадання, хай лиш переступлять межу, що її накреслила природа, йдуть у безконечність. Що природне, те в певних межах; що від метушні й хітливості,— безмежне. Мірою необхідності є користь, а в яку мірку вкладеш надмірне? Отож у насолоди, врешті, занурюються, без них уже годі обійтися, бо вони для ласолюбців уже стали звичкою, одне слово, надмір у них перетворюється у необхідність. Хто може бути нещаснішим од таких людей? Вони ж не втішаються насолодами — служать їм, а крім того,— верх усіх зол! — вони ще й люблять своє зло. Справді-бо вивершив своє нещастя той, кого гидке не тільки розважає — кому воно подобається. Жодними ліками вже не зарадиш там, де все, що досі було пороками, стало звичаями.
Бувай здоров!
ЛИСТ ХL
Сенека вітає свого Луцілія!
Я вдячний тобі за те, що часто мені пишеш: дійсно, лише в такий спосіб можеш постати перед моїми очима. Тільки-но отримаю твого листа — відразу ми вкупі. Якщо милі нам зображення відсутніх друзів, бо нагадують про них, розвіюють на якийсь час нашу тугу оманливою, пустою втіхою, то наскільки приємнішими є листи, що доносять до нас правдиві риси відсутнього друга, правдивий відбиток його душі! Адже все те, чим так насолоджуємося при зустрічі з другом, усе те, наче в чіткому відтискові, пізнаємо завдяки правиці, що водила стилосом.
Ти згадуєш у листі, що слухав філософа Сера-піона(1), коли він туди причалив. "Він звик із таким поспіхом вивергати слова, що вони не пливуть, а штовхають одне одного, мов у тисняві,— їх надто багато як для одного голосу". Ось цього, власне, я не схвалюю. Мова у філософа, як і все його життя, повинна бути впорядкованою, а де вже говорити про якийсь порядок у тому, що стрімголов поспішає, поривається! Збудженою мовою, що сипле та сипле, мов той сніг, Гомер наділяє молодого промовця; зате з уст старця пливе мова м'яка, солодша од меду(2). Тим керуйся: оте поривне, що береги перехлюпує, мовлення більше годиться якомусь бродячому балакунові, аніж тому, хто говорить про щось важливе й поважне, тим паче — вчить. Наскільки в мові не люблю поспіху, настільки — й млявості, коли слова цідитимеш по краплині; хай не доводиться ні затикати вуха од натиску слів, ані напружувати слуху. Бо ж і та вбогість, безбарвність мови присипляє слухача: йому надокучує її повільний плин, що час від часу переривається. І все ж легше затримується в пам'яті те, чого вичікуєш, аніж те, що пролітає повз вуха. Врешті, кажемо, що вчитель передає вихованцям настанови, а хіба можна передати те, що тікає?.. А ще візьми до уваги, що мова, звернена на пошуки правди, повинна бути простою, без окрас. Інша річ — привселюдні виступи: тут не дослухаєшся правди. Промовець хоче сколихнути юрбу, з наскоку заполонити довірливих, от його слова й випорхують, пролітають, аби не було змоги замислитися над ними. То як, скажи, можна скерувати когось тим, що саме позбавлене керма? Хіба ж мова, покликана лікувати душу, не повинна в ту душу увійти? Ліки не допоможуть, якщо не затримаються в тілі.
До того ж у такій мові — одна лиш лунка порожнеча: більше дзвенить, ніж важить. А потрібно пом'якшити твої страхи, вгамувати роздратування, розвіяти оману, загнуздати марнотратство, приборкати жадобу. Що тут можна зарадити нашвидкуруч? Де такий лікар, що лікував би хворих мимохідь? Та що там говорити про допомогу — навіть задоволення жодного не дає те скупчення випадкових слів, що ринуть, наче водоспад! Як буває цілком достатньо один раз побачити те, що видавалось неможливим, так аж надто достатньо один раз послухати тих, хто так хвацько орудує словами. Чого тут повчитися? Що наслідувати? А що вже скажеш про душу того промовця, чиї слова у такому безладі, у такому непослуху? Глянь на того, хто збігає із схилу: він зупиниться не там, де намітить,— вага тіла, хоче він того чи ні, пориває його далі; так і поспішна мова: ні сама собою не володіє, ані не личить філософії, яка не кидається словами, а кладе їх, ступає розміреним кроком.— "Виходить, їй не можна інколи й голосу підвищити?" — Чому ж ні? Але хай не втрачає гідності, з якою несумісна та надмірна, поривна сила. Хай її сили будуть великими, але врівноваженими. Хай це буде джерело, що не пересихає, а не каламутний потік. Я ледве чи б дозволив ораторові на таке невтримне, вільне від будь-якого закону мовлення. Як устежити за ним судді, а буває ж він ще недосвідчений, необізнаний? Надто коли той оратор намагається блиснути своєю промовою, коли піддається невгамовному поривові. Та навіть тоді хай він говорить не швидше і слів нагромаджує не більше, ніж можуть витримати вуха.
Отже, правильно зробиш, якщо не вчащатимеш на виступи тих ораторів, яким важливо те, скільки вони говорять, а не те, як говорять, якщо сам при потребі волітимеш говорити, як Публій Вініцій(3).— "Як це?" — На питання, як промовляє Вініцій, Азеллій відповів: "Протяжно". А Гемін Варій мовив таке: "Не знаю, як ви можете називати його красномовним: він же трьох слів докупи не зв'яже". То чому б тобі не говорити, як Вініцій? Хай і тебе, як Вініція, що зважував кожне слово, мовби не говорив, а диктував, перерве якийсь недотепа: "Та говори ж, говори хоча б що-небудь!" Бо кожній людині, якщо вона при здоровому глузді, я порадив би триматись далеко від тих словесних перегонів, що їх полюбляв знаменитий у свій час промовець Квінт Гатерій(4): він ні разу не завагався, ні разу не перепочив; як почав, так і закінчив — на однім подиху. Та взагалі у кожного народу, гадаю, свої звичаї: дещо підходить йому більше, дещо — менше. У греків, скажімо, таку вільність сприйняли б легше, а ми навіть на письмі звикли розмежовувати слова. Та й сам Ціцерон, який так підігнав римське красномовство, ніколи не пускався навскач. У римлян мова більше озирається, зважує себе, дає іншим себе зважити. Фабіан, людина зразкова і своїм життям, і знанням, і — що кладу на третє місце — красномовством, говорив радше вільно, ніж поспішливо, можна сказати, з легкістю, а не з поспіхом.
Ось такий спосіб мовлення розумної людини я сприймаю; не вимагаю, одначе, якраз такого. Важливо, щоб оратор мовив, не запинаючись. І все ж волію, щоб він саме промовляв, а не проливався словами. Я тим більше хочу відстрашити тебе від тієї біди через те, що піддатись їй — значить утратити відчуття сорому, розучитися червоніти, врешті, й слухати себе самого. Той потік, за яким годі встежити, несе чимало такого, що хотілося б вилучити. Але, кажу, поки сам себе поважаєш, поти й не зачепить тебе та біда. І ще одне: тут не обійтися без щоденних вправ — слід займатися спочатку речами, потім переходити до слів. Та хоч тобі й не бракуватиме тих слів, хоч вони напливатимуть без твоїх зусиль, їх усе ж треба погамовувати: мудрецеві личить не тільки скромна хода — у нього й мова повинна бути стисла, стримана. Підбиваючи всі підсумки, скажу: говори повільно!
Бувай здоров!
ЛИСТ XLI
Сенека вітає свого Луцілія!
Добре Й рятівне для себе діло робиш, якщо й далі, як дізнаюся з твого листа, вперто йдеш до свого вдосконалення.