А-Мой перший квапливо стрибнув на прову. Та Доутрі помилявся, гадаючи, що маленький китаєць боїться потонути із шхуною. Кухар просто вибрав у шлюпці місце якнайдалі від нього та від Квека.
Відіпхнувшись від шхуни, вони нашвидку поскидали ящики та клунки з банок і посідали. А-Мой узявся за переднє весло, за друге — Великий Джон, за трете — Квек, а Доутрі, з Кокі на плечі, сів загребним. Майкл, зіп’явшися на купу клунків у прові, сумно дивився на "Мері Тернер" і сердито огризався на дурного Вишкребка, що вже поривався гратись. Старий Моряк став біля стернового весла і, щойно всі повсідалися на свої місця, віддав наказа гребти.
Враз Макл наїжачився й загарчав. Усі озирнулись і побачили, що матка пливе знову і вже зовсім недалечко. Та вона не розганялася для удару. Вона повільно обпливла шхуну кругом, ніби вивчала свого ворога.
— Певне, і їй уже далося взнаки оте буцання, голівонька заболіла, — осміхнувшися, сказав Доутрі більше для того, щоб підбадьорити товаришів.
Тільки-но вони гребнули разів із десять, як Великий Джон скрикнув. Усі звели очі на бак шхуни, куди він дивився, й побачили там кота з матроського кубрика, що гнався за великим пацюком. По баку метались іще пацюки — видно, вода їх повиганяла з кубел.
— Невже таки ми покинемо кота?.. — запитливо промовив Доутрі.
— Ну що ви! — відповів Старий Моряк, наліг на стернове весло й завернув шлюпку назад.
Китова матка, що повільно кружляла навколо шхуни, двічі легенько гойднула їх, поки вони забрали кота й знов налягли на весла. Вона ніби й не помічала їх. То з великої потвори, зі шхуни впала смерть на її дитинча, і на шхуну був звернений весь її гнів.
Тільки-но шлюпка трохи відійшла, попливла геть і матка. За півмилі вона завернулась і почала розганятися знову.
— Ну, тепер судно, повне води, дасть їй доброго відкоша, — сказав Доутрі. — Не гребіть, подивімося.
Цей удар, що припав якраз у середину судна, був найсильні-ший з усіх. Снасті й уламки дерева злетіли вгору, і шхуна так на-кренилась, що аж блиснула мокрою мідяною обшивкою днища. Тоді важко гойднулась на другий бік і вирівнялася. Грот-щогла п’яно захиталась, але не впала.
— Нокаут! — гукнув Доутрі, загледівши, що тварина безладно б’є хвостом по воді. — Певне, обом каюк.
— Шхуна він зовсім кінчай, — зауважив Квек, бо фальшборт "Мері Тернер" уже зник під водою.
Шхуна швидко пішла на дно; за кілька секунд поринув і залишок грот-щогли. Зосталася тільки китова туша, що безвладно тіпалась на поверхні води.
— І похвалитися нічим, — сказав Доутрі замість надгробного слова "Мері Тернер". — Бо однаково ніхто не повірить. Щоб отаке дебеле суденце потопила, зумисне потопила стара китова матка! Ні, вибачайте, пане-добродію. Я сам не вірив тому шкарбунові в Гонолулу, коли він хвалився, ніби врятувавсь із потопленого "Ессекса", і мені ніхто не повірить.
— Гарна була шхуна, доладне суденце, — журився Старий Моряк. — Я ще не бачив стрункішого рангоуту на трищогловій шхуні й не знав трищогловика, щоб так легко ходив проти вітру.
Дег Доутрі, старий парубок, незвиклий до осілого життя, окинув поглядом пасажирів шлюпки, за яких тепер мусив дбати: Квека, бридкого чорношкірого папуаса, якого він колись урятував від зубів його власних одноплемінців; A-Моя, суднового кухаря, невеличкого літнього китайця, чий точний вік важко було вгадати; шляхетного Старого Моряка, якого він любив і шанував; Великого Джона, молодого скандинава, велетня на зріст і дитину душею; Кілені-боя — диво-собаку; Вишкребка — вгодованого й навдивовижу дурного щенюка-ньюфаундленда; Кокі — живий жмутик білого пір’я, рішучий та владний, мов сталеве лезо, і невідпорно-влесливий, мов пещене чарівне дитя; і навіть кота з кубрика — звинного рудого винищувача пацюків, що примостився між ногами в A-Моя. А до Маркізьких островів було довгих дві сотні миль, та ще й пасат, що мав донести їх туди, стих, хоча мусив неодмінно повіяти знову.
Стюард зітхнув, і йому чогось зринув у пам’яті малюнок із дитячої книжки про бабусю, що жила в черевику зі своїм численним родом. Потім рукою витер із чола піт і знову звернув увагу, що шкіра між бровами не чує дотику; а тоді сказав:
— Ну що ж, дітки, на веслах до Маркізів не дійдемо. Треба вітру. Але зараз треба відпливти хоч на милю від цієї сердитої матки. Чи оклигає вона, чи ні, я не знаю, та однаково біля неї мені якось моторошно.
РОЗДІЛ XVI
За два дні по тому на пароплаві "Маріпоза", що йшов своїм звичайним маршрутом від Таїті до Сан-Франциско, всі пасажири враз облишили грати на палубі в кільця, посхоплювалися з-за картярських столів у курильні, покидали книжки та шезлонги і, з’юрмившись понад бортом, утупили очі в шлюпку, що наближалася до них, гнана легким попутним вітром. Коли Великий Джон з А-Моєвою та Квековою допомогою спустив вітрила й прибрав щоглу, пасажири засміялися — хто стиха, а хто й голосно. Картина, яку вони побачили, була дуже далека від їхніх уявлень про жертв морської аварії, які рятуються в шлюпці.
Багатьом спало на думку, що ця шлюпка з постелями, ящиками консервів та пива, котом, двома собаками, білим какаду, китайцем, кучерявим папуасом, височенним білявим юнаком, шпакуватим Дегом Доутрі, а надто Старим Моряком біля стернового весла, — достоту Ноїв ковчег. Один жартун-пасажир, клерк із будівельної контори, що вирушив у морську подорож на час відпустки, одразу вліпив Старому Морякові прізвисько:
— Агов, дідусю Ною! Гарний потоп? Арарату ще не видно?
— А рибки наловили? — гукнув інший молодик.
— Господи! Гляньте — пиво! Справжнє англійське пиво! Замовляю ящик!
Ще ніколи, мабуть, не рятовано жертв аварії з такими веселощами. Молоді жартуни запевняли, що це справді сам старий Ной з’явився до них із рештками загиблих колін Ізраїлевих, і розповідали літнім пасажиркам жахливі історії про цілий тропічний острів, що потонув в океані від вибуху вулкана й землетрусу.
— Я стюард, — сказав Дег Доутрі капітанові "Маріпози", — і дуже вам буду вдячний, якщо ви примістите мене коло ваших стюардів. Великий Джон — матрос, йому місце в кубрику. Наш китаяга — кок, а чорношкірий — моя власність. Але містер Грін-ліф — джентльмен, і йому потрібна найкраща каюта й найкраща страва.
А коли розійшлася новина, що трищоглову шхуну "Мері Тернер", на якій пливли врятовані, розтрощив і потопив кит, літні пасажирки повірили в те не більше, ніж у байку про потонулий острів.
— Капітане Гейворде, — спитала одна, — а може кит потопити "Маріпозу"?
— Досі, як бачите, ще не потопив, — відповів капітан.
— Я так і знала! — вигукнула літня пані. — Судна б так не плавали, якби їх топили кити, адже правда, капітане?
— Щира правда, шановна пані, — підтвердив капітан. — Одначе усі п’ятеро запевняють, ніби так сталося з ними.
— Моряки здавна славляться буйною фантазією, еге ж? — у питальній формі висловила своє тверде переконання пасажирка.
— Других таких брехунів на світі нема, шановна пані. Проплававши сорок років, я б уже сам собі не повірив навіть, під присягою.
За дев’ять днів "Маріпоза" увійшла в Золоту Браму й стала до причалу в гавані Сан-Франциско. Кумедні коротенькі дописи по місцевих газетах, писані у звичайній хвацькій манері хлоп-чиськами-репортерами, вчорашніми школярами, один день тішили сан-франциську публіку звісткою про те, що пароплав "Маріпоза" підібрав у морі п’ятеро жертв аварії, які розповідають про себе таку неймовірну байку, що їй не повірили навіть газетярі. Отак дурна газетярська брехливість призводить до того, що люди сприймають незвичайну правду як брехні. Такий уже звичай у шмаркачів-репортерів із міських газет та в міщанської публіки, для якої справжній широкий світ просто не існує, бо вона всі життєві враження дістає з дешевих кінофільмів.
— Кит потопив? — питає такий міщанин. — Дурниця. Дурнісінька дурниця. Он у "Пригодах Еліни" — ото картина, щоб ви знали! — таке показували…
Отож Доутрі зі своєю командою, зійшовши на берег у Фріско, не зажив там великої слави. Другого дня морські репортери вже розповідали байки про напад велетенської медузи на краболова-італійця. Великий Джон одразу відколовся — оселився в одному з портових готельчиків, а за тиждень вступив до профспілки моряків і найнявся на парову шхуну, що відпливала до Бандона в штаті Орегон по вантаж секвойєвих шпал. А-Мой на березі не дістався далі табору федеральної іміграційної управи, звідки його депортували до Китаю на першому ж пароплаві Тихоокеанської компанії. Кіт із "Мері Тернер" зостався в кубрику "Маріпози" й поплив на ній назад на Таїті. Вишкребка забрав до себе додому один із стерничих "Маріпози".
Дег Доутрі, опинившись у місті, на свої скромні заощадження винайняв дві недорогі кімнатки для себе й усіх своїх опіканців, тобто Чарлза Стоу Грінліфа, Квека, Майкла і, звісно, Кокі. Одначе недовго він дозволяв Старому Морякові жити разом із ними.
— Таке діло нікуди не годиться, сер, — сказав він. — Нам потрібні люди з грішми, треба їх заманити, ось ви й починайте їх заманювати. Сьогодні ж таки купіть собі зо дві валізи, візьміть таксі й під’їдьте до парадних дверей готелю "Бронкс", як чоловік із тугим гаманцем. Це готель вельми пристойний, але не з так і дорогий, якщо вестися розважно. Невеличкий номер, вікнами у двір, без етапування, звісно, — тоді можна буде ощадити на харчах.
— Але ж я не маю ні цента, стюарде, — відказав Старий Моряк.
— Не турбуйтеся, сер, я вам поможу, скільки моя сила.
— Любий мій, таж ви знаєте, що я старий шахрай. Я не можу грабувати вас, як когось. Ви… ну, ви ж мій друг, хіба не розумієте?
— Чом ні. Розумію й дуже вдячний вам за таке слово, сер. Але ж того й я хочу вам помогти. А як ви спіймаєте на гачок нову компанію шукачів скарбу та як судно буде вже готове, візьміть мене на нього за стюарда — з Квеком, з Кілені-боєм, з усією родиною. Ви мене всиновили, і тепер я ваш дорослий син, тож будьте ласкаві слухатись мене. "Бронкс" якраз підходящий для вас готель — сама назва яка, скажіть? Дух той, що треба. Людей переконуватимуть не так ваші балачки, як сам готель. Знаєте, коли ви патякатимете про скарб, розсівшись у великому шкіряному кріслі, з чвертьдоларовою сигарою в зубах та з келихом двадцятицентово-го питва на столику перед собою, то це вже пахне скарбом.