Відмовившись від каш та інших сніданкових страв, Грейм саме просив принести йому некруті яйця з беконом, коли до їдальні ввійшов з якнайбайдужнішим виглядом Верт Вейнрайт. За п’ять хвилин Грейм зрозумів, що байдужість та вдавана, бо на дверях з’явилась Ернестіна Дестен у чарівному халатику та хатньому чепчику і вельми здивувалася, що застала стільки охочих рано вставати.
Трохи перегодя, коли вони вже підводилися з-за столу, прийшла Лут Дестен з Рітою Вейнрайт. А за більярдом Грейм дізнався від Берта, що Дік ніколи не приходить снідати, що він прокидається страшенно рано і працює в ліжку, п’є каву о шостій і хіба з якої виняткової нагоди показується гостям раніше, ніж до обіду, о пів на першу. А Пола, розповів Берт, узагалі спить погано, встає пізно, живе за дверима без клямки у своїх покоях, що займають ціле велике крило будинку з розкішним внутрішнім двориком, де навіть він був тільки один раз, і так само дуже рідко показується раніше, ніж о пів на першу — та й тоді не щодня.
— Розумієте, хоч вона і здорова, і сильна, й бадьора, — пояснював молодий Вейнрайт, — але в неї зроду безсоння. Вона ніколи не спала як слід, навіть змалечку. Правда, їй воно нітрохи не вадить, бо у неї велика сила волі і вона не розпускає своїх нервів. Вони в неї завжди напружені, та замість навісніти з розпачу, коли не може заснути, вона просто наказує собі відпочивати — і відпочиває. Про такі години вона каже "мої білі ночі". Інколи вона засинає аж удосвіта чи навіть о дев’ятій або десятій ранку і тоді проспить трохи не цілий день, але до вечері вийде свіжа, як ягідка.
— Либонь, це природжене, — сказав Грейм.
Берт кивнув головою.
— Дев’ятсот дев’яносто дев’ятьом жінкам із тисячі це безсоння затруїло б життя. А їй дарма. Не спиться вночі — вона, ніж мучитись, виспиться вдень, та й надолужить своє.
Ще багато дечого розповів Берт Вейнрайт про господиню, і Грейм дуже скоро відчув, що молодик, хоч уже ледве не свій у домі, таки добре її побоюється.
— Я ще не бачив, щоб хто її не послухався, коли вона того захоче, — звірявся він Греймові.— Чоловік чи жінка, старе чи молоде, з гостей чи з челяді — однаково, тільки-но вона гляне владно, і квит. Як у неї це виходить — не знаю. Чи то в очах щось таке засвітиться, чи губи так стисне, чи вже не знаю що, але вона завжди поставить на своє, і ніхто не може їй перечити.
— Якийсь такий… чар у ній є,— підказав Грейм.
— Отож, отож! — Бертове обличчя враз засяяло. — Саме чар. Тільки вдасться до нього, і квит. А тобі аж холод поза спиною йде, і сам не знаєш чого. Може, вона навчилась тої влади над іншими, коли в безсонні ночі вчилась панувати над собою: не розкисати, не скиглити. Вона й сю ніч, напевне, очей не змружила після такого неспокійного дня — оте купання з Горянином, потім гості… А от усе те, від чого звичайно не можуть заснути жінки — небезпека, буря на морі тощо, — їй зовсім не вадить, каже Дік. Вона, каже, спатиме, як немовля, під бомбами в обложеному місті або на кораблі, що змагається з ураганом. Ні, вона таки диво, і квит. А спробуйте-но заграти з нею в більярд — англійську партію!
Трохи згодом Берт повів Грейма до кімнати з білим фортеп’яно, де вони застали дівчат. І хоч там цілу годину не вгавали джазові пісеньки, танці та весела гутірка, Грейма ні на мить не залишало почуття самотності. Йому бракувало господині, хотілось бачити її, марилося, що вона ось-ось увійде відчиненими дверима до кімнати — в якомусь новому, несподіваному вигляді й настрої.
Ще згодом вони з Бертом верхи — Грейм на Альтадені, Берт на чистокровній кобилі назвиськом Моллі — їздили на дві години оглянути Форестову молочарську ферму і вернулись якраз до того часу, на коли Грейм умовився зустрітись з Ернестіною на тенісному корті.
На обід він поспішав нетерпляче не тільки через те, що виголоднів. Але там його чекало розчарування: господиия не прийшла.
— Мабуть, знову "біла ніч", — пояснив гостеві Форест і розповів ще дещо про Полину нездатність спати, як усі люди: — Ти знаєш, ми вже кілька років були одружені, коли я вперше побачив, як вона спить. Я, звісно, знав, що вона колись висипляється, але не бачив. Якось вона три дні й три ночі вряд не склепила очей і була бадьорісінька, а заснула, аж зовсім знесилившись. Це тоді, як моя "Все докинь" сіла на мілину біля одного з Каролінськпх островів, і ціле населення помагало нам стягати її. Вона не з тривоги не спала, бо небезпеки не було ніякої. Просто через галас. Та ще від збудження: їй було дуже цікаво.
А вже під кінець я вперше в житті побачив, як вона заснула.
В їдальні Грейма познайомлено з новим гостем, таким собі Доналдом Вером, що приїхав того ранку. Він був добре знайомий з усіма — видно, частенько відвідував Великий Будинок. З розмови Грейм здогадався, що цей Вер, хоча ще зовсім молодий, уже славний на все Тихоокеанське узбережжя скрипаль.
— Він нестямно закоханий у Полу, — сказала Греймові Ернестіна, як уже виходили з їдальні.
Грейм звів брови.
— Атож! Але вона не звертає уваги, — засміялась дівчина. — Вона вже звикла, бо таке стається з усіма чоловіками, що до нас приїздять. У неї просто чарівна манера не помічати ознак їхньої закоханості, і вона робить собі з них потіху. А Діка це теж страшенно бавить. Ось стривайте, не мине й тижня, як і з вами те буде. А коли ні, ми всі дуже здивуємось. А Дік то, певне, й образиться. Він уже звик, що так повинно бути. Коли в закоханого і гордого своєю дружиною чоловіка складається така звичка, йому, напевне, страшенно прикро бачити, що його скарбу не оцінили.
— Ну що ж, коли від мене цього сподіваються, то, мабуть, доведеться… — зітхнув Грейм. — А взагалі я ненавиджу робити те, що всі. Та коли вже у вас такий звичай… Правда, важкенько буде, бо стільки гарних дівчат навколо…
Пустотливий вогник у його довгастих сірих очах так глибоко вразив Ернестіну, що вона аж задивилась у ті очі, а отямившись, спустила погляд і почервоніла. А тоді заторохтіла — видимо, щоб розвіяти збентеження:
— Малий Лео — отой молоденький поет, що ви вчора бачили, — теж шалено закоханий у Полу. Я чула, як Генкок кепкував з нього за якийсь цикл сонетів, і неважко здогадатися, хто надихнув його на ті сонети. А Теренс — це отой ірландець — закоханий спокійно. Вони просто нічого не можуть із собою вдіяти, то як на них і сердитись?
— Авжеж, вона гідна того, — промурмотів Грейм знехотя, бо йому якось прикро стало, що пришелепуватий ірландець, схибнутий на писемності "анархіст-епікуреєць", який відверто хвалиться своїм неробством і нахлібництвом, закохався — нехай навіть спокійно — у Маленьку господиню. — Вона гідна того, щоб усі чоловіки божествили її,— провадив він уже гречніше. — Я й то вже встиг помітити, що вона жінка незвичайна і чарівна.
— Вона моя сестра по батькові,— відкрила Ернестіна, — але, збоку дивлячись, не можна повірити, ніби в нас із нею є хоч крапля одної крові. Вона зовсім інакша. Вона не схожа ні на кого з Дестенів… і на жодну з моїх знайомих дівчат. Правда, вона багато старіша за нас, їй уже тридцять вісім…
— Яка чорна… — вдавано суворо похитав головою Грейм.
Гарненька білявочка глянула на нього сторопіло.
— …зрадливість, — докінчив він.
— А! — вигукнула дівчина. — Нітрохи. Ви самі побачите: щодо цього ми тут цілком відверті, і всі знають, скільки Полі років, бо вона сама всім каже. А мені вісімнадцять. А тепер — за те, що ви такий вредний, скажіть, скільки вам.
— Стільки, як Дікові,— хутко відповів Грейм.
— А йому сорок! — переможно засміялась Ернестіна. — Купатися йдете? Вода, певне, ще страшенно холодна.
Грейм похитав головою.
— Ні, я збирався проїхатися з Діком.
Дівчина засмутилась відверто, як уміють у вісімнадцять років.
— А! Знову показуватиме якесь своє зелене добриво, чи терасування схилів, чи водозатримапня…
— Але він казав щось про купання о п’ятій годині.
Її личко відразу заясніло радістю.
— Ну, тоді біля басейну стрінемось. Там усе товариство буде, бо й Пола казала, що о п’ятій підемо купатись.
У довгій галереї вони розійшлися в різні боки, і Грейм рушив був до своєї кімнати — перебиратись у вершницький костюм; та Ернестіна раптом спинилась і покликала:
— Містере Грейме!
Він слухняно обернувся.
— Знаєте, ви не конче повинні закохуватись у Полу, то я тільки так сказала.
— Я стерегтимуся з усієї сили, — запевнив він урочисто, однак в очах йому блиснули веселі іскринки.
А проте, йдучи до своєї кімнати, він не міг не визнати сам перед собою, що чари Поли Форест уже досягли його — обсновують міцним павутинням. Він знав, що так радо погодився проїхатися з Діком задля того, щоб побачити її, а не щоб погомоніти з давнім приятелем.
Ідучи від будинку до довгих копов’язів під старими дубами, він жадібним поглядом шукав господиню. Але там були тільки Дік та конюх, хоч у холодку били копитами кілька осідланих коней, що лишило йому якусь надію. Та все ж від’їхали вони вдвох. Дік тільки показав йому на Полиного коня — баского чистокровного жеребця гнідої масті, сідланого маленьким австралійським сідлом із залізними стременами й загнузданого з мундштуком та подвійним повіддям.
— Я не знаю, які в неї сьогодні плани, — сказав Дік. — Вона ще не показувалась, але купатись о п’ятій неодмінно прийде. Там її й побачимо.
Прогулянка неабияк тішила Грейма, проте він не раз ловив себе на тому, що позирає на годинника — чи далеко ще до п’ятої. Вівцям надходив час ягнитись, і Грейм із Діком їздили з пастівника на пастівник, оглядаючи їх. Час від часу то той, то той зсідав з коня, щоб підвести на ноги розкішну, аж кулясту матку-шропширку чи меринос — курамбулье: нещасні жертви селекції, впавши на широченну спину і задерши до неба всі чотири ноги, не годні були самі перевернутись і підвестися.
— Я таки попрацював, щоб вивести породу американських мериносів, — розповідав Дік, — дати їм міцні ноги, спину, ребра, взагалі витривалість. Бо європейській породі витривалості бракує, надто вже її запанькали.
— Так, велике діло ти робиш, велике діло, — похвалив його Грейм. — Уже й з Айдахо їдуть до тебе по баранів. Це щось та важить!
Дікові очі заблищали, і він відповів:
— Е, що там Айдахо! Вибачай, що я хвалюсь, але нинішні тисячні отари Мічігану та Огайо, хоч і важко повірити, всі пішли від моїх каліфорнійських рамбульє.