Сідайте, прошу. Ви таки зацікавились нами й приїхали подивитись на вибори, га?
Містер Піквік відповів ствердно.
— Гарячий буде бій,— сказав чоловічок.
— Дуже щасливий чути це,— потер собі руки містер Піквік.— Я страх як люблю бадьорий патріотизм хоч би в чому він виявлявся. Отже, кажете, буде бійка?
— Та ще й яка! — запевнив чоловічок.— Ми зайняли на цей час усі ресторани в місті й залишили противникові самі пивниці. Ловка політика, дорогий мій сер, що й казати.
— А що ви думаєте, які будуть результати виборів?
— Трудно сказати, дорогий мій сер. Сумнівна річ,— відповів чоловічок.— Агенти Фіцкіна заховали тридцять три голоси у каретному сараї "Білого Оленя".
— У сараї? — здивувався містер Піквік, вражений цим другим, таким майстерним, проявом політики.
— Вони зачинили їх і триматимуть там до слушного часу,— пояснив чоловічок.— Це вони зробили, щоб перешкодити нам перейняти їхні голоси. А тепер, якби нам і пощастило перетягти їх до себе, користі ми від того не мали б ніякої, бо всі п'яні. О, то моторні хлопці — агенти Фіцкіна! Нема що й казати — моторні і Ну, та й ми маху не даємо,— конфіденціально додав чоловічок, помовчавши трохи й стишуючи голос до шепоту.— Ми влаштували вчора увечері чай — двадцять п'ять дам, дорогий мій сер,— і кожна з них пішла додому з зеленим зонтиком.
— Із зонтиком! — здивувався Піквік.
— Факт, дорогий сер, факт. Двадцять п'ять зелених зонтиків по сім з половиною шилінгів штука. Всі жінки люблять хороші речі, і зонтики матимуть на них величезний вплив. Ми забезпечили собі голоси їхніх чоловіків і половини їхніх братів... Це куди краще, ніж панчохи чи фланелеві вироби або подібні дурниці. Моя ідея, сер, цілком моя ідея. Град, дощ чи сонце, а ви не пройдете й півдюжини ярдів, не зустрівши дюжини зелених зонтиків.
Тут чоловічка напали веселощі, і тільки з'явлення третьої особи припинило його сміх.
То був високий, худорлявий чоловік із піскуватого кольору волоссям на голові, що почала вже лисіти, і з обличчям, де урочиста самоповага мішалася з повним бездонної глибокодумності поглядом. На ньому був довгий коричневий сюртук, чорний суконний жилет і темного кольору штани. На жилеті теліпався в нього лорнет, а на голові він носив капелюх з дуже низьким верхом і широкими крисами. Новоприбулого представили містерові Піквіку, як містера Пота, видавця "Ітонсвілської газети". Після кількох вступних зауважень містер Пот повернувся до містера Піквіка і урочистим тоном сказав:
— Наша боротьба, певно, дуже цікавить столицю, сер?
— Думаю, цікавить,— відповів містер Піквік.
— І я маю підстави гадати,— промовив Пот, поглядом просячи підтримки в містера Піквіка,— я маю підстави гадати, що до цього до певної міри спричинилася моя стаття в останньому суботньому номері.
— Без найменшого сумніву, спричинилася,— вкинув слово чоловічок.
— Преса — могутня зброя, сер,— вирік Пот.
Містер Піквік цілком приєднався до цього зауваження.
— Але я ручуся, сер,— сказав Пот,— що ніколи не зловживав своєю колосальною владою. Ручуся, сер, що ніколи не скеровував могутньої зброї, яка була в моїх руках, ні проти священного лона приватного життя, ні проти особистої репутації. Ручуся, сер, що всю мою енергію... нехай скромну, а я знаю, що вона скромна... я присвячував... щоб запроваджувати принципи тих... які...
Бачачи, що видавець газети плутається, містер Піквік прийшов йому на поміч і промовив:
— Звичайно.
— А як, сер,— сказав Пот,— а як, сер,— дозвольте спитати вас, безсторонню людину,— як ставиться громадська думка в Лондоні до моєї суперечки з "Незалежним"?
— О, цікавість, безумовно, дуже збуджена,— відповів містер Піквік з лукавою усмішкою, імовірно випадковою.
— Суперечка,— продовжував Пот,— триватиме, доки мені вистачить здоров'я, сил і невеличкого таланту, яким мене обдаровано. Від цієї суперечки, сер,— хай вона паморочить усім голови й збуджує всі почуття, не даючи змоги віддаватись обов'язкам буденного життя,— від цієї суперечки, сер, я не відмовлюсь, доки не знищу "Ітонсвілського незалежного". Я хочу, щоб мешканці Лондона й мешканці цілої країни, сер, знали, що вони можуть звіритись на мене... що я не покину їх, що я вирішив змагатися до краю, сер.
— Поведінка ваша надзвичайно благородна, сер,— сказав містер Піквік, стиснувши великодушному Потові руку.
— Ви, сер, я бачу, людина чутлива й розумна,— промовив містер Пот, ледве переводячи дух після такої патріотичної декларації.— Я надзвичайно щасливий, що познайомився з такою людиною.
— А мені,— відповів містер Піквік,— дуже приємно чути таку вашу думку. Дозвольте, сер, познайомити вас із моїми товаришами, членами клубу, який я мав честь заснувати.
— Буду вельми радий,— сказав містер Пот.
Містер Піквік вийшов і, повернувшися з своїми приятелями, належним способом представив їх видавцеві "Ітонсвілської газети".
— Тепер, любий Пот,— сказав маленький містер Перкер,— треба улаштувати тут наших друзів.
— Я гадаю, ми могли б спинитися в цьому готелі,— сказав містер Піквік.
— Тут немає жодного вільного ліжка.
— Неприємна штука,— зауважив містер Піквік.
— І навіть дуже,— ствердили його супутники.
— Є один план, який, мені здається, легко було б здійснити,— сказав містер Пот.— В готелі "Павича" я бачив два вільні ліжка, а від імени місис Пот можу запевнити, що вона буде щаслива дати в себе пристановище містерові Піквіку і одному з Його друзів, якщо двоє інших джентльменів з слугою не проти того, щоб улаштуватися в "Павичі".
Містер Піквік відмовлявся, він ні в якому разі не погоджувався турбувати люб'язну дружину містера Пота. Містер Пот настійливо повторював свою пропозицію. Нарешті вирішили, що це — єдиний прийнятний вихід. Так і зробили. Пообідавши всі разом у готелі "Ітонсвілський Герб", наші герої розлучилися: містер Тапмен і містер Снодграс пішли до готелю "Павича", а містер Піквік і містер Вінкл — до містера Пота. Перед тим вони умовилися зібратись усім завтра ранком у ратуші і взяти участь в поході, який проводжатиме вельмишановного Семюела Сламкі до місця виборів.
Сім'я містера Пота складалася з нього самого та його дружини. Усі, кого геніальність піднесла на горду висоту, мають звичайно якунебудь хибу, надто дивну в порівнянні з їхньою натурою в цілому. Якщо в містера Пота була яка хиба, то хіба та, що він занадто покірливо ставився до примх своєї дружини.
Місис Пот того вечора була в найкращому настрої. Містер Вінкл встиг чималою мірою завоювати її прихильність, і вона, не вагаючись, довірливо сказала йому, що містер Піквік — "привабний старенький".
Містер Тапмен і містер Снодграс давно вже спали в найвіддаленіших закутках "Павича", коли двоє друзів розпрощалися з гостинними господарями й пішли до своїх спалень.
Звуки барабанів, сурм і мисливських рогів, гамір юрби, тупіт коней розлягались по вулицях вже на світанку, а випадкові сутички між прихильниками ворожих партій пожвавлювали готування до виборів і надавали їм приємної різноманітності.
— Ну, що, Сем,— звернувся містер Піквік до свого слуги, який з'явився на порозі спальні, коли він закінчував уже туалет,— все кипить, я чую.
— Інтересна гра, сер,— сказав Сем.— Наші зібрались біля "Ітонсвілського Герба" і кричать так, що аж тремтить усе.
— Вони, здається, здорово віддані своїй партії, Сем?
— Я такої відданості не бачив ще ніколи.
— Енергійний народ, правда?
— Напрочуд. Ніколи не доводилось мені бачити, щоб люди стільки їли та пили. Просто дивно, як вони досі не луснули.
— Гарні, свіжі, добрячі хлопці, як подивишся,— сказав містер Піквік, визираючи у вікно.
— Авжеж що свіжі,— згодився Сем,— ми з двома слугами з "Павича" після вчорашньої вечері здорово обполоснули тих незалежних.
— Ви облили виборців? — жахнувся містер Піквік.
— Та ще й як! — ствердив Сем,— Вони поснули там, де впали. А ми сьогодні ранком повитягали їх одного по одному та під насос. Тепер вони всі в повному порядку. За таку штуку комітет платить по шилінгу з носа.
— Не може бути!— скрикнув украй здивований містер Піквік.
— Що з вами, сер? Хіба ви цього не знали? Так роблять завжди й скрізь, і в цьому немає нічого дивного.
— Нічого?— повторив містер Піквік.
— Нічогісінько, сер,— відповів його слуга.— Увечері напередодні минулих виборів, супротивна партія підкупила служницю з "Ітонсвілського Герба", щоб вона заправила дечим бренді з водою чотирнадцяти виборцям, що там стояли.
— Що ви звете "заправити бренді з водою"?— не зрозумів містер Піквік.
— Підсипала туди опіуму,— пояснив Сем.— І будь я проклят, коли вони не спали ще дванадцять годин після виборів. Одного на спробу повезли на виборчі збори сонного, та нічого з того не вийшло — мусили одвезти назад і покласти в ліжко знову.
— Оригінальні тут порядки,— зауважив містер Піквік і по цих словах зійшов до їдальні, де стояв уже готовий сніданок, і зібралася вся родина.
З сніданням не барилися. Кожен з джентльменів прикрасив свій капелюх величезним голубим бантом, зробленим гарненькими ручками місис Пот. Містер Вінкл запропонував супроводити леді на дах будинку поблизу місця виборів, а містер Пот та містер Піквік пішли до "Ітонсвілського Герба" самі. Із одного з вікон готелю член комітету містера Сламкі промовляв перед купкою з шести хлопців і одної дівчинки, щосекунди титулуючи їх "мужі ітонсвілські", у відповідь на що всі шестеро хлопців кожен раз оглушливо кричали "ура!"
Довго й голосно лунали вітальні вигуки, і велично колихався один з голубих прапорів з написом "Воля друку", коли у вікні над юрбою з'явилася білява голова містера Пота. І разючий був ентузіазм, коли вельмишановний Семюел Сламкі, власною особою, у ботфортах і в голубій нашийній хустці, підійшов до Пота й мелодраматичним жестом стиснув йому руку, мімікою висловлюючи перед натовпом свою вдячність "Ітонсвілській газеті".
— Все готово?— спитав вельмишановний Сламкі містера Перкера.
— Все, дорогий сер,— відповів чоловічок.
— Нічого не забули, сподіваюся?— питав далі вельмишановний Сламкі.
— Все зроблено, дорогий сер. Коло дверей на вулицю стоїть двадцятеро добре вимитих людей, кожному з них ви стиснете руку. Серед них — шість матерів з немовлятами на руках. Кожне з них ви мусите погладити по голові й спитати в матері, скільки йому років. Особливо зверніть увагу на дітей, дорогий сер, це завжди справляє добре враження.
— Зверну,— пообіцяв вельмишановний Семюел Сламкі.
— А якби ви, дорогий сер,— закінчив обачний чоловічок,— якби ви захотіли — я кажу: якби ви захотіли, але не настоюю на цьому — якби ви захотіли поцілувати одного з них, то це було б просто надзвичайно добре.
— Може це міг би зробити хтось із членів комітету?— спитав вельмишановний Сламкі.
— Ні, цього не можна,— одказав агент,— і я думаю, що коли це зробите ви особисто, то воно дуже збільшить вашу популярність.
— Ну, нічого не вдієш,— промовив вельмишановний Семюел Сламкі,— доведеться поцілувати.
— Процесіє, стройся!— скрикнули всі двадцять членів комітету.
Під привітні вигуки натовпу оркестр, констеблі,[16] комітетники, виборці, верхівці і екіпажі зайняли свої місця; двокінні коляски були напхані стількома джентльменами, скільки могло в них влізти.