Королі й королеви славно правили Нарнією і їхнє правління було тривалим та щасливим. Спершу їм довелося витратити багато часу на розшуки решток війська Чаклунки, аби їх усіх знешкодити. І справді, злі сили, що ото поховались у диких лісових нетрях, ще довго давалися чути: то тут нашкодять, то там щось ізнищать, то вовкулака об'явиться, то з'являться чутки про якусь ярижницю. Та настав час, коли увесь той набрід було прогнано дорешти. А наші друзі творили справедливі закони, берегли мир, охороняли добрі дерева від непотрібного вирубування, дозволяли молодим гномам та сатирам не ходити до школи, й узагалі поставили на місце всіх пройдисвітів та хитрунів, натомість підтримували тих, які жили чесно і вміли шанувати інших. А ще вони прогнали геть із Нарнії недобрих велетнів (які були зовсім не такі, як велет Гатилобафін), коли ті наважились перетнути її північний кордон. Крім того, уклали дружні угоди із заморськими країнами, нанесли їм дружні візити і, в свою чергу, приймали їхні державні делегації.
А самі володарі з роками виросли і змінилися. Пітер став високим кремезним чоловіком, відважним воїном і його звали король Пітер Чудовий. Сюзан виросла і перетворилась у гінку ставну граціозну жінку. Чорне як смоль волосся спадало їй майже до ніг. Багацько королів із заморських країн надсилали своїх послів і прохали її руки і серця. А називали її Сюзан Лагідна. Едмунд з роками зробився серйозним чоловіком. Тепер він навіть володів більшою розважливістю, ніж Пітер, і до нього усі зверталися за доброю порадою. Його прозвали король Едмунд Справедливий. А от золотоволоса Люсі так і залишилась милою веселункою-щебетушкою, і принци з усіх королівств жадали, щоб вона стала їхньою королевою. Народ Нарнії звав її королева Люсі Доброчесна.
Так вони собі жили-поживали — радісно і щасливо. Коли ж часом і згадували про своє колишнє життя у нашому світі, то радше як згадують сон. Та ось якось Тамнас (тепер уже літній і дещо огрядний фавн) спустився вниз по ріці і приніс усім звістку, що в його стороні знову з'явився Білий Олень — той самий, який здатний виконати будь-яке ваше бажання, якщо його спіймати. Отож королі й королеви, осідлавши коней, у супроводі найближчих із почту, під звуки мисливських рогів та гавкіт гончаків, рушили у Західний Ліс за Білим Оленем. Невдовзі побачили його і щосили помчали за ним. А він прудко утікав од них, перелітаючи через яруги, продираючись крізь лісові хащі. Мисливці гнали і гнали, аж коні потомилися, аж почт геть відстав, аж залишилось тільки їх четверо: королі й королеви. І тут Олень пірнув у гущавину. Було очевидно, що коні в жодному разі не зможуть туди пробратися. Відтак король Пітер промовив (а тепер вони розмовляли між собою зовсім в інший спосіб, так довго вже будучи королями та королевами):
— Висока родино, маю для вас пропозицію залишити тут наших коней і далі пішо іти за ним у чагарник. Слово честі: за всі свої роки я ніколи не полював на такого шляхетного звіра.
— Сір, — погодилися решта, — ми поділяємо Вашу думку.
Отож вони спішилися, прив'язали коней до дерев і рушили у гущавину. Невдовзі королева Сюзан мовила:
— Високе товариство, що за чудасія? Здається, я побачила залізне дерево.
— Мадам, — звернувся до неї король Едмунд, — якщо Ви приглянетеся ліпше, то побачите, що це залізний стовп із ліхтарем угорі.
— Присягаюсь Лев'ячою Гривою, дивна вигадка — поставити ліхтар отут, серед густих височенних дерев. Навіть якби він і світився, хто б його побачив? — сказав король Пітер.
— Сір, — озвалась королева Люсі, — напевно, коли цей стовп із лампою тут ставили, дерева були меншими, або їх було мало, або взагалі не було. Адже цей ліс молодий, а залізний стовп — старий.
Вони стояли й розглядали його зусібіч. Згодом король Едмунд зауважив:
— Я не знаю, у чому справа, але ця лампа на стовпі якось дивно впливає на мене. Мені здається, що я бачив її раніше. Мовби це було у сні, або у сні, який наснився у сні.
— Сір, — загомоніли всі разом, — з нами теж таке діється.
— І це ще не все, — промовила королева Люсі. — Бо мені не дає спокою думка, що за цим ліхтарем з нами або розпочнуться якісь дивовижні пригоди, або щось серйозно зміниться у нашому житті.
— Мадам, — погодився з нею король Едмунд, — я теж маю таке передчуття.
— І я, високий брате, — кивнув головою король Пітер.
— І я також, — сказала королева Сюзан. — Тому, гадаю, нам треба повернутися до наших коней і більше не полювати на Білого Оленя.
— Мадам, — відповів король Пітер, — уклінно прошу вибачити мене, проте відколи учотирьох правимо у Нарнії, узявшись за якусь важливу справу — хай це були битви, рицарські турніри, акти правосуддя чи інші подібні речі, — ми ніколи не кидали її напівдорозі. Навпаки, все, чим ми займались, завжди доводилося до кінця.
— Сестро, — повела далі королева Люсі, — мій вінценосний брат має слушність. Гадаю, нас чекатиме хіба сором, коли через якісь страхи чи передчуття ми повернемось й упустимо цю дивовижну здобич, яка трапилась нам на цих ловах.
— Ось що я вам скажу, — промовив король Едмунд. — Мене сповнює бажання дізнатись, що усе це значить, отож із власної волі я назад не повернуся, навіть якби мені запропонували найдорогоцінніший камінь, який будь-коли знаходили у всій Нарнії та на Островах.
— Тоді, в ім'я Аслана, — виголосила королева Сюзан, — якщо ви усі згідні, рушаймо далі і гідно приймімо те, що випаде на нашу долю.
Після цих слів наші королі та королеви заглибилися у гущавину. І заки вони ще пройшли із десять кроків, всі раптом пригадали, що те, що вони ото щойно бачили, називається вуличним ліхтарем, а ще за двадцять кроків збагнули, що борсаються вже не в гілляччі, а пробираються поміж шуб. А наступної миті всі вінценосні особи висипались із дверцят шафи у порожню кімнату і були це вже не королі та королеви у мисливських строях, а Пітер, Сюзан, Едмунд та Люсі, одягнені, як колись, у своє стареньке вбрання. Був той самісінький день і та саміська година того дня, коли вони заховались у шафі. Пані Макреді та відвідувачі ще гомоніли у коридорі, та, на щастя, до порожньої кімнати не заходили і дітей там не застали.
І це вже був би кінець цілої історії, якби діти не відчули, що повинні пояснити професорові, куди поділися чотири шуби зі шафи. Професор, який був чудовою людиною, не обізвав їх ані дурнями, ані брехунами, а повірив у все, що вони розповіли.
— Ні, — сказав він. — Гадаю, не варто взагалі повертатися через шафу по ті шуби. Ви не потрапите знову до Нарнії цим шляхом, так само не скористаєтесь більше тими шубами, навіть якби і потрапили! Га? Що? Так, звичайно, колись ви знову повернетесь у Нарнію. Хто коронований у Нарнії, завжди буде там королем чи королевою. Лише не пробуйте дістатися туди тим же способом удруге. Та й узагалі: не намагайтеся туди потрапити. Це станеться несподівано. І не розбалакуйте багато про це, навіть між собою. Не розповідайте про це нікому, доки не переконаєтесь, що ваш співрозмовник пережив щось схоже на ваші пригоди. Що? Звідки знатимете? О, ви добре знатимете. Ті люди розповідають дивні речі, ба навіть погляди їхні видають таємницю. Нехай же ваші очі будуть відкриті. О Господи, і чого їх у тих школах навчають?
Й ось тепер справді пригоди зі шафою добігли кінця. Та якщо професор мав слушність, то пригоди з Нарнією лише розпочиналися.