Буря вже близько.
— Хто ж буде першою жертвою? — запитав я.
— Тільки не старий гладкий Луїс, будь певен,— засміявся він.— Я знаю, рівно за рік я дивитимусь у вічі своїй старенькій матусі, в ті очі, що трохи не посліпли, виглядаючи з моря п'ятьох синів.
— Що він тобі казав? — спитав мене трохи згодом Томас Магрідж.
— Казав, що поїде коли-небудь додому, побачитися з матір’ю,— обережно відповів я.
— А в мене ніколи не було матері,— мовив кок, дивлячись на мене погаслими, безнадійними очима.
РОЗДІЛ XIV
Мені спало на думку, що я ніколи не вмів цінувати жіночого товариства. Хоча й не дуже вразливий на жіночі принади, я все своє життя пробув в оточенні жінок. Моя мати й сестри завжди були коло мене, і я завжди намагався уникнути їх, бо вони надокучали мені своїми турботами про моє здоров’я та періодичними наскоками на мою робочу кімнату, де після їхніх відвідин "культурне безладдя", що ним я так пишався, оберталось на безладдя ще гірше, дарма що кімната набувала чепурнішого вигляду. Після них я ніколи нічого не міг знайти. Але як приємно було б відчути їхню присутність тепер, почути шарудіння їхніх спідниць, що так дратувало тоді! Якщо мені коли-небудь пощастить потрапити знову додому, я певен — ніщо й ніхто не зможе мене роздратувати. Хай панькаються зі мною, лікують мене з ранку до вечора, хай витирають порох, хай щохвилини замітають і прибирають у моїй кімнаті, а я собі сидітиму, відкинувшись у кріслі, та поглядатиму на все і дякуватиму долі за те, що маю матір і сестер.
Ці думки навіяли мені одне запитання: а де матері оцих двох з лишком десятків чоловіків, що плавають на "Привиді"? Мене вражало, як щось неприродне й нездорове, те, що ці чоловіки зовсім відірвані від жінок і мандрують по світі самотні. А це неминуче призводить до здичавіння, до брутальності. Цим людям навколо мене треба б мати дружин, сестер і дочок; тоді їхні душі були б лагідніші, ніжніші, здатні до співчуття. Але жоден з них не був одружений. Цілі роки ніхто з них не стикався з порядною жінкою, не зазнавав впливу такої жінки, того нездоланного чару, що влагіднює серця. Життя цих людей однобоке. Мужність їхня, якась звіряча своєю природою, розвинулася надмірно, а інші їхні властивості — духовні, наприклад,— залишились недорозвинені, атрофувалися.
Це гурт вічних парубків, що, живучи в постійному, сказати б, терті між собою, дужче й дужче шкарубнуть душею. Іноді мені віри не йнялося, що їх породили на світ матері. Здавалося, що це якась напівзвіряча, напівлюдська порода, якась особлива безстатева раса. Вони ніби повилуплювалися на сонці з яєць, мов ті черепахи, або взагалі виплодились якимсь іншим гидким способом; усе своє життя вони бабраються в звірстві та моральному бруді й помирають так само погано, як і жили.
Ці думки збудили в мені цікавість, і вчора ввечері я розбалакався з Йогансеном — уперше від самого початку подорожі, бо доти він тільки давав мені накази. Він покинув Швецію, коли йому було вісімнадцять років, а тепер йому вже тридцять вісім, і за весь цей час він ні разу не був дома. Два роки тому в якомусь матроському заїзді в Чілі він спіткав земляка й від нього довідався, що мати його ще жива.
— Зістарілась уже, либонь,— сказав він, замислено дивлячись на компас, і раптом гостро глянув на Гаррісона, що трохи зійшов з курсу.
— Коли ви востаннє писали їй?
Він почав вираховувати вголос.
— Вісімдесят першого... ні, вісімдесят другого. Чи, може, вісімдесят третього? Авжеж, вісімдесят третього року. Десять років уже... З одного маленького порту на Мадагаскарі. Я був на торговельному судні... Бач яке діло,— провадив він, ніби звертаючись до своєї забутої матері, що жила на тім боці земної кулі,— я ж кожен рік збирався додому. То навіщо було писати? Однаково за рік сам приїду, Але щороку щось траплялося, і я не міг приїхати. Але тепер я помічник, і як одержу платню в Фріско, десь доларів із п’ятсот, то наймусь на якусь шхуну, що йтиме поза мис Горн до Ліверпуля, ще трохи зароблю, а звідси вже поїду додому за свої гроші. Тоді вже моїй матері не доведеться працювати.
— А хіба вона ще працює? Скільки ж їй років?
— Та вже під сімдесят,— відповів він і похвалився: — У нашому краю люди працюють від народження до самої смерті. Тим-то ми й живемо так довго. Я житиму до ста років.
Ніколи мені не забути цієї розмови. То були останні слова, що я чув від нього, і, може, взагалі його останні слова. Я спустився в кубрик спати, але там було занадто душно. Ніч стояла тиха. Ми вже вийшли зі смуги пасатів, і "Привид" мав заледве один вузол ходу. Я взяв укривало й подушку під пахву і вийшов на палубу.
Проходячи попри Гаррісона, я глянув на компас і помітив, що стерничий ухилився від курсу на цілих три румби. Я подумав, що він заснув, і, побоюючись, щоб йому за те не нагоріло, озвавсь до нього. Але він не спав. Його широко розплющені очі пильно дивилися в нічну темряву. Видимо, чимсь дуже схвильований, він не міг здобутися на слово.
— Що таке? — спитав я.— Ти хворий?
Він похитав головою і, ніби прокинувшись із глибокого сну, зітхнув.
— Тоді пильнуй краще курсу,— зауважив я.
Він наліг на штурвал; компасна картушка поволі повернулась на норд-норд-вест і зупинилася там, ледь тремтячи.
Я підняв свою постіль і мав уже йти далі, коли це увагу мою привернув якийсь рух за бортом. Я глянув у той бік і побачив, що в планшир учепилася чиясь м’язиста мокра рука. За нею з темряви виринула друга. Я отетерів. Що за гість із мороку глибокого моря мас тут з’явитися? Та хоч би хто то був, ясно було, що він видирається на шхуну по лагліню. Ось показалась голова з мокрим, скуйовдженим чубом, а потім очі й обличчя... Вовка Ларсена. Права його щока була заюшена кров'ю, що текла з рани на голові.
Рвонувшись, Вовк Ларсен перехопився через фальшборт, став на палубі й кинув швидкий погляд на стерничого, немов бажаючи перекопатися, що біля стерна своя людину і з цього боку йому не загрожує небезпека. З його одежі струмочками стікала вода. Я заслухавсь, як вона дзюрчить. Коли він ступив до мене, я несамохіть сахнувся назад, бо побачив у його очах смерть.
— А, Гамп,— мовив він тихо.— Де помічник?
Я похитав головою,— не знаю, мовляв.
— Йогансене! — гукнув він неголосно.— Йогансене! — А тоді спитав у Гаррісона: — Де помічник?
Молодий матрос, певно, вже отямився, бо відповів досить спокійно:
— Не знаю, сер. Недавно він пішов на бак.
— Я теж ішов на бак. Але повернувся, як бачиш, не тією дорогою, що туди йшов. Ти не знаєш, як воно так сталося?
— Ви, сер, певно, впали за борт.
— Пошукати його в кубрику, сер? — запитав я.
— Ти не знайдеш його там, Гампе. Ходімо, ти мені потрібний. Кинь свою постіль.
Я пішов слідом за ним. На шкафуті панувала тиша.
— Кляті мисливці,— сказав він,— Такі гладкі й ледачі поробилися, що не можуть вистояти чотири години на вахті.
Але на півбаку ми знайшли трьох матросів. Вони спали. Ларсен перевернув їх і подивився кожному в обличчя. Вони несли вахту на палубі, але на кораблі був звичай, що в гарну погоду дозволялося спати всім, опріч старшого вахтового, стерничого й сигнальника.
— Хто сигнальник? — спитав він.
— Я, сер,— відповів Голіок, один із досвідчених моряків. Голос йому ледь тремтів.— Я тільки на хвилинку задрімав, сер. Пробачте, сер! Цього більше не буде.
— Ти нічого не чув і не бачив на палубі?
— Ні, сер, я...
Але Вовк Ларсен уже відвернувся, щось буркнувши сердито.
Матрос, протираючи руками очі, дивувався, що так легко відбувсь.
— Тепер тихше,— пошепки попередив мене Вовк Ларсен і зігнувся, щоб полізти трапом до кубрика.
Я рушив услід за ним; серце мені несамовито калатало. Що буде далі, я не знав, як не знав і того, що трапилося. Пролилася кров, та й не з власної ж примхи Вовк Ларсен опинився за бортом з розкраяною головою. І Йогансена десь немає.
Це вперше спускався я в матроський кубрик; і не скоро забути мені ту картину, що побачив я, зійшовши трапом униз. Кубрик містився аж у самій прові шхуни і мав трикутну форму; по трьох його стінах двома поверхами йшли койки, всього їх було дванадцять. Він був не більший ніж перша-ліпша комірчина на Граб-стріт 14, проте в ньому жило дванадцять чоловіка — тут вони їли і спали. Моя спальня вдома була не дуже велика, але вона вмістила б у собі з десяток таких кубриків, а коли взяти до уваги височину стелі, то й усі два десятки.
Тхнуло чимсь кислим та цвіллю, а при тьмяному світлі морської лампи, яка гойдалася під стелею, я побачив, що всі стіни завішано морськими чобітьми, плащами й різною одежею, чистою та брудною. Все це гойдається разом з кораблем і шурхотить, ніби дерево треться гіллям об дах або стіну. А то грюкне об стіну чобіт. І хоч море було досить спокійне, проте обшивка й перебірки рипіли невгавучим хором, а з-під підлоги, немов із безодні, чувся плескіт води.
Сонним матросам те не заважало. Їх спало там восьмеро — дві вахти, і повітря, зігріте диханням матросів, було важке; у вуха било хропіння, зітхання, тихий стогін,— неодмінні прикмети сну цих напівлюдей, напівтварин. Але чи справді спали вони? Чи всі цебто? І чи давно? Вовк Ларсен, видно, і хотів виявити людей, що тільки вдавали з себе сонних. Для цього він удався до способу, який нагадав мені одну з оповідок Боккаччо.
Він вийняв з розгойданої оправи лампу, віддав її мені в руки і розпочав обхід з першої койки праворуч. Нагорі лежав канак 15, чудовий матрос, що його товариші прозвали Уфті-Уфті. Він спав горілиць і дихав спокійно, як жінка. Одну руку він підклав під голову, а друга лежала поверх укривала. Вовк Ларсен узяв його двома пальцями за зап’ясток і почав рахувати пульс. За півхвилини канак розбудився. Прокинувся він так само спокійно, як і спав. Тіло ані рухнулося, тільки очі широко розплющились, великі й чорні, і прикипіли, не кліпаючи, до наших облич. Вовк Ларсен притулив пальця до губів, наказуючи мовчати, і канакові очі заплющилися знову.
На нижній койці, гарячий і спітнілий, спав важким сном Луїс. Він справді спав. Коли Вовк Ларсен узяв його за руку, він засовавсь і вигнувся так, що якусь мить тіло його спиралося тільки на плечі й на п’яти. Губи йому ворухнулись, і він вимовив загадкові слова:
— Кварта — шилінг. Тільки пильнуй, а то шинкар ураз підсуне тобі трипенсовика замість шести.
Тоді повернувся на бік і, важко зітхнувши, сказав:
— Шість пенсів — "тенер", шилінг — "боб", а от що таке "поні" 15 — я не знаю.
Упевнившись, що Луїс і канак справді сплять, а не вдають сонних, Вовк Ларсен перейшов до дальших двох койок, що на них, угорі й унизу, як ми побачили при світлі лампи, спали Ліч і Джонсон.
Коли Вовк Ларсен нахилився до нижньої койки, щоб помацати пульс у Джонсона, я, стоячи з лампою в руках, завважив, як Ліч потихеньку підвів голову й перехилився через край, щоб побачити, що робиться внизу.