Годинник теж я зіпсував. Я жменями кидав мух у суп, я вкрав весла й човен. Я навмисне робив на зло, пакостив, мстився, тому що мене самого все життя ображали.
І Матіуш дізнався, що Філіпа, коли йому було десять років, віддали за крадіжку у виправний будинок. Там йому жилося дуже погано. Він голодував, його били всі, кому не лінь: наглядач, сторож, майстер, старші хлопці. Слабкі прислуговували сильним. Хто сильніший — нашкодить, а провину звалить на слабкого. Сильні віднімали у слабких хліб, цукор. Там він навчився грати в карти, курити, лихословити. Там звикся робити нишком гидоту, брехати, викручуватися, шахраювати.
— А що я зробив тобі поганого? Чому ти мене ображав?
— Сам не знаю. Просто зло брало, що на світі є королі і злодії. І потім захотілося перевірити, чи це правда, що королі добрі, чи брехня. От, думаю, наскаржиться король ротмістрові, і нам всиплять.
— Але ж, значить, і тобі теж?
— Подумаєш, яка справа! Це лише з незвички неприємно.
— Філіпе, ти на мене не сердишся за те, що я тебе набив?
— Та хіба це биття? Лише в ніс бити не можна.
— Я не знав.
— Зрозуміло. Бійка — теж мистецтво. Бити треба боляче, але так, щоб слідів не було.
— Послухай, Філіпе, у мене до тебе прохання: не чіпляйся до Стефана.
— А чому він такий рохля? До нього чіпляються, він не захищається. Це кого хочеш із себе виведе.
— Він хворий.
— Ну і що? Язик у нього є? А то виходить, ніби він ніс задирає, ні в що мене не ставить.
— А якщо він не вміє захищатися?
— Нехай навчиться.
— А якщо він не захоче?
— Нехай не опирається.
— Значить, не можеш мені пообіцяти, що даси йому спокій?
— Ну, гаразд! Біс із ним!
Хлопчики потисли один одному руки.
— Дивись, не забудь, — сказав Матіуш на прощання.
Матіуш залишив ротмістрові записку і просив не шукати його. Він не полонений, не в'язень і вільний сам розпоряджатися своєю долею. А для Ради П'ятьох це навіть вигідніше: не доведеться гроші витрачати. Ротмістр зможе повернутися додому. Нехай вважають, що Матіуша немає серед живих.
Написав Матіуш записку і вирушив у путь. Ніч, темрява, а він іде світ за очі.
Із собою узяв лише найнеобхідніше і напрям вибрав такий, щоб у разі гонитви його не знайшли. Він пішов уздовж річки, але не берегом, а лісом. Дуже віддалятися від річки теж не можна, тому що без води не обійдешся.
Ліс густий. У такій гущавині нелегко виявити втікача. Упірнеш у кущі, переслідувачі в п'яти кроках пройдуть і, якщо не відгукнешся, нізащо тебе не помітять.
Багато чи мало він пройшов, Матіуш сам не знав. Там, де доводилося продиратися крізь гущавину, він просувався повільніше. А де ліс був рідший, ішов швидше. Квапитися було нікуди. Він вільний, і боятися йому нічого. Схоже, на острові немає ні диких звірів, ні отруйних змій. І голод йому не страшний. Він знає з книжок, які плоди їстівні, у яких рослин сік солодкий — не відрізниш від цукру, які гриби можна їсти, які корінці за смаком нагадують моркву й салат.
І спати на деревах дуже зручно — навіть краще, ніж у ліжку. Густі ліани, обплітаючи дерева, утворюють затишні люльки — зелені й запашні. Вони пружні, як пружинні матраци. І не впадеш, навіть якщо уві сні перекинешся з боку на бік. Правда, одного разу він усе-таки впав на м'який чагарник, але лише злегка руку подряпав.
Спочатку Матіуш вирішив знайти вежу відлюдника. Але потім роздумав: "Навіщо? Ясно, як двічі по два — чотири, що відлюдник не побажав зі мною мати справу: випровадив, не промовивши жодного слова".
І він іде собі, не поспішаючи. Якось цілий день провів на одному місці. Кілька разів із боку річки до нього долинали звуки переслідувачів. А то здавалося, він чує звук труби. "Ну, що ж, якщо вам подобається, пограйте зі мною в хованки. Набридне — повернеться".
Перший тиждень Матіуш записував, скільки днів він у дорозі. А потім кинув. До чого це? Нехай день минає за днем. Якщо чекаєш чогось від майбутнього, тоді це не байдуже, а Матіуш уже нічого не чекав.
Але маленький тямущий щурик-листоноша все-таки розшукав утікача. Матіуш дуже зрадів. Смішно, у маленького звірятка більше розуму в носі, ніж у людей у голові.
На відважного листоношу в дорозі зробили напад — відгризли лапку, і він кульгав. Матіуш промив і перев'язав рану.
"Любий Матіуше! — писала Клу-Клу. — Я послала тобі вже сто поштових горіхів, а відповіді все немає. Якщо ти не дуже далеко, то мав одержати принаймні десять листів. За підрахунками наших жерців, з десяти щурят дев'ять гинуть у дорозі. У морі їх пожирають риби, на суші — звірі. І лише один із десяти добирається до цілі. Напиши, де ти і чи потрібна тобі допомога. Не посилай щурика у зворотню путь, поки не переконаєшся, що він відпочив.
Твоя навіки Клу-Клу".
Матіуш лікує маленького листоношу й чекає, коли він дасть знати, що готовий в дорогу. Промивати рану боляче, а звір лиже Матіушу руку й моргає очками, немов дякує. Шкода Матіушу розлучатися з маленьким другом — з ним не так самотньо в дрімучому лісі.
Суп із дрібно нарізаного листя, коріння, плодів, заправлений солодким соком, нагадує за смаком компот із яблук і груш. Матіуш куховарить, а щурик сидить, як білка, на задніх лапках, дивиться й чекає. Уночі він забирається до Матіуша в рукав, а ніс виставляє назовні. І всю ніч смик-смик носиком, ніби телеграфує Клу-Клу.
З Матіушем він нічого не боїться: шкандибає за ним на трьох лапках або на плечі в нього сидить.
А коли залишається сам, при щонайменшому шереху забивається під листок і лише кінчик носа вистромляє, немов перевіряє, чи немає небезпеки.
Нарешті рана у щурика загоїлася. Матіуш написав Клу-Клу листа, вклав у горіхову шкаралупу, заклеїв і для проби повісив щурикові на шию. Але той запищав і так тужливо поглянув на Матіуша, що він поспішив зняти ланцюжок із шиї. Мабуть, немає ще сил для подорожі або він чує небезпеку. Чи пищав щурик минулого разу чи ні, Матіуш не пам'ятав. Він тоді не дорожив маленьким звірятком, тому не звертав на це уваги.
Якщо до маленьких і беззахисних ставитися дбайливо, з любов'ю, вони тобі все розкажуть, навіть камінь і мушлі заговорять. Недарма Матіуш розмовляє з мушлею, яку подарував йому Ало, і з камінчиком Али. Напевно, щурик теж хоче щось сказати, тому так смішно смикає носиком. "А що, коли спочатку послати його на маяк?" — подумав Матіуш.
Тим часом маленький листоноша почав непокоїтися: вночі крутиться в рукаві, зітхає, вдень йому теж не сидиться на місці — скаче на трьох лапках і відмовляється від їжі. Напевно, дає зрозуміти, що відпочив і час уже в дорогу. Матіуш написав дітям, що в нього вкрали човен і він більше не приїде. І того ж дня уже до вечора отримав відповідь, але папір намок (видно, горіх був погано заклеєний), і Матіуш насилу розібрав усього кілька слів.
"Шкода, займаюся сам. шукали, чекаємо."
Матіуш поцілував лист і заховав у кишеню, де лежали фотографія мами, засушений листочок салату — останній, який клювала канарка, зі слідами її дзьоба, — мушля й камінчик.
Але маленький листоноша не заспокоївся. Хіба ж кілька миль для нього відстань? Він крутиться під ногами, пищить, шукає горіх. Отже, час йому в дорогу. Без маленького друга Матіуш сильніше відчув свою самотність. І щоб заглушити тугу, він прискореним маршем рушив угору за течією річки. Ішов він, ішов — і раптом бачить озеро; посеред нього — острівець, а на ньому три тубільці черпають воду кокосовою шкаралупою.
Матіуш нітрохи не злякався, навпаки, навіть зрадів. 1 став махати білою хусткою на знак миру, а тубільці дивляться й нічого не розуміють.
Лише на третій день один тубілець сів верхи на колоду і, відштовхуючись жердиною, підплив до берега. Це був парламентер. Він привіз Матіушу металевий ґудзик, обгорілий сірник, шматок чорної нитки і пробку. Матіуш зрозумів: вони пропонують йому викуп, щоб він їх не чіпав.
Так відбулося його перше знайомство з тубільцями. Скоро Матіуш подружився з ними й перебрався на острів. Тубільці полюбили його, оточили шаною й не дозволяли нічого робити. У Матіуша було безліч вільного часу, і, лежачи на березі, він думав про всіляку всячину. От диво! Шукав самотності на безлюдному острові і не знайшов. І лише на острівці посеред цього острова віднайшов спокій. Ніби за високою фортечною стіною сховався.
Тепер він без перешкод роздумував про ротмістра, Стефана, Філіпа. Добре б записати дещо в щоденник, але залишився лише один зошит і піволівця. Тому писати про всяку нісенітницю не можна. Треба заощаджувати папір. Не те що в школі: накалякають на цілій сторінці або вирвуть аркуш і зроблять голуба.
"Амарій — добрий чи злий? Чи може Філіп виправитися? Чому в тубільців, серед яких я живу, немає жодної зброї — ні стріл, ні луків?"
І він записав у щоденнику:
Люди бувають спокійні й неспокійні.
Спокійні — це Дормесько, мама, хлопчик, якого Матіуш бачив у хатині під час війни. Тубільці, церемоніймейстер, канарка, Кампанелла — теж спокійні.
А Фелек, ротмістр, Ала, Філіп, Молодий король, Клу-Клу і сам Матіуш — неспокійні. Неспокійні люди затівають війни, а спокійні підкоряються їм. Тому Сумний король, усупереч своїй волі змушений був воювати. І маленький листоноша-щурик теж неспокійний, але по-іншому, ніж, наприклад, лев. Він приносить користь. І Матіуш теж.
Неспокійні люди, — писав далі Матіуш, — бувають добрі й злі. Якщо на світі буде багато неспокійних і добрих, це добре. А якщо багато неспокійних і злих, це погано.
А якби на світі були лише спокійні люди, що тоді? Матіуш слинив олівець. На колінах у нього лежить розкритий зошит, але як на це відповісти, він не знає. А довкола навпочіпки сидять його друзі тубільці й не зводять із нього очей, немов розуміють: він зайнятий важливою справою.
Матіуш любить їх і жаліє.
XXII
им закінчилися переговори на Куфайці, Бум-Друм не знав. Але до нього дійшли чутки, що Матіуша заслали на безлюдний острів. Йому було невтямки, що Матіуш поїхав туди добровільно. І він страшенно розсердився на білих королів за зраду. Яке свинство! Прикинулися, ніби не сердяться, а самі потай викликали кораблі! Ну гаразд, негри завинили, але Матіуш при чому? Він урятував їм життя, а вони от як йому віддячили!
І Бум-Друм оголосив війну всім білим королям. Об'єдналися племена з півночі й півдня, із заходу та сходу й пішли війною на білих задля порятунку Матіуша.
У диких племен немає ні книжок, ні газет.