Я знаю от що: існує об'єктивний час, але також і суб'єктивний час, той, який ви носите на внутрішньому боці зап'ястя, поряд із пульсом. І цей особистий час, який є справжнім часом, вимірюється вашим зв'язком із пам'яттю. Тож коли трапилася ця дивна річ-коли ці спогади раптом наринули на мене,-тієї миті час неначе повернувся назад. Неначе тієї миті річка потекла проти течії.
Звісно, було зарано, тож я вийшов із потяга на зупинку раніше й сів на лавиці, щоб почитати безкоштовну газету. Чи принаймні вп'явся очима в неї. Потім дістався наступної станції, де ескалатором доїхав до квиткової зали в невідомій мені частині Лондона. Пройшовши через турнікет, я помітив прикметний стан і поставу. Вона зараз же повернулася й пішла. Я пішов за нею повз автобусну зупинку в бічну вуличку, де вона відчинила автівку. Я сів на пасажирське сидіння й подивився на інший бік. Вона вже заводила двигун.
-Кумедно. Я також маю "Поло".
Вона не відповіла. Я не мав би дивуватися. З моїх знань і спогадів про неї, хоч і застарілих,
можу сказати, що балачка в машині ніколи не була її коником. Як і моїм-хоч я міг би цього й не пояснювати.
Спекотне таки було пообіддя. Я відчинив вікно. Вона зиркнула наді мною, хмарячи брови. Я зачинив вікно. Нехай, сказав я до себе.
-Днями я думав про те, як ми спостерігали Севернський бор.
Вона не відповіла.
-Ти пам'ятаєш це?-Вона хитнула головою.-Справді не пам'ятаєш? Нас було кілько-ро, у Мінстерворсі. Було місячно.
-Я за кермом,-мовила вона.
-Гаразд.
Коли вона так хотіла. Зрештою, це була її машина. Натомість я визирнув із вікна. Цілодобові крамнички, дешеві ресторани, букмекер-ська контора, люди, з'юрмлені біля банкомату, жінки з частинками тілес, які вириваються з-між стиків одягу, купа сміття, галасливий сновида, опасиста мати з трьома опасистими дітьми, багатоетнічність: універсальна вулиця, звичний Лондон.
Після кількох хвилин ми дісталися чогось вишуканішого: приватні будинки, садки, пагорб. Вероніка припаркувалася і заглушила двигун. Я подумав: гаразд, це-твоя гра, я зачекаю на правила, якими б вони не були. Але я також думав: грець із ним, я не збираюся по-
водитися неприродно лише тому, що ти знову в своєму настрої-на-Хиткому-мосту.
-Як ся має брат Джек?-спитав я весело. Навряд чи вона могла відповісти на це питання "я за кермом".
-Джек є Джек,-відповіла вона, не дивлячись на мене.
Що ж, це філософськи самозрозуміло, як ми колись казали, в часи Едріена.
-Пригадуєш...
-Чекання,-перервала вона.
Чудово, подумалося мені. Спершу зустрічання, тоді кермування, зараз чекання. Що далі? Швендяння крамницями, куховаріння, частування, милування, дрочіння й трахання? Маю великий сумнів. Та поки ми сиділи попліч, голомозий чоловік і недоглянута жінка, я зрозумів, що мав би второпати це одразу. З нас двох Вероніка була значно схвильованішою. У той час, як я хвилювався за неї, вона явно не хвилювалася за мене. Я був ніби якимсь незначним, необхідним подразником. Але чому я був необхідним?
Я сидів і чекав. Пошкодував, що залишив ту безкоштовну газету в потязі. Мені стало цікаво, чому я не з'їздив сюди сам. Певно, тому що не знав, які тут паркувальні обмеження. Я хотів ковтнути води. Також хотів відлити. Я приспустив вікно. Цього разу Вероніка не заперечувала.
-Поглянь-но.
Я поглянув. Маленький гурт людей ішов хідником в напрямку мого боку авта. Я налічив п'ятьох. Попереду йшов чоловік, на якому, попри спеку, були шари товстого твіду, включно з безрукавкою й якимось повстяним кашкетом. Його жакетка й капелюх були вкриті металевими відзнаками, тридцять чи сорок, деякі з них блищали на сонці; між кишенями його безрукавки виднів ланцюжок годинника. Він мав приязний вираз обличчя; виглядав, як людина, що виконує незрозумілу функцію в цирку чи на ярмарковій площі. За ним ішло двоє чоловіків: перший мав чорні вуса й якусь непевну ходу; другий був низеньким і погано складеним, одне плече вивищувалося над іншим-він зупинився, щоб сплюнути в клумбу. А позаду них ішов високий дурненький хлопчина в окулярах, тримаючи за руку тілисту індіанку.
-Паб,-мовив вусань, коли вони зрівнялися.
-Ні, не паб,-відповів чоловік із відзнаками.
-Крамниця,-мовила жінка.
Усі вони говорили дуже голосно, ніби діти, яких щойно відпустили зі школи.
— Крамниця,-повторив кривобокий чоловік, спокійно сплюнувши в живопліт.
Я дивився якомога уважніше, бо мені дали таку вказівку. Гадаю, їм усім було від тридцяти до п'ятдесяти, та водночас вони мали якусь сталу, позавікову рису. Також від них віяло боязню, яку підкреслювало те, як парочка позаду трималася за руки. Це не було схоже на закоханість, швидше-на захищання від світу. Вони пройшли на кілька футів далі і не звернули увагу на автівку. На кілька ярдів позаду йшов чоловік у шортах і сорочці з відкритою шиєю; я не міг сказати, чи був він проводирем, а чи не мав жодного стосунку до них.
Запала довга мовчанка. Зрозуміло, я мав усе робити сам.
-Отож?
Вона не відповіла. Певно, питання надто загальне.
-Що з ними не так?
-Що не так із тобою?
Це не було схоже на доречну відповідь, попри ввесь уїдливий тон. Тож я наполіг.
-Той юнак був із ними?
Мовчанка.
-Вони-з амбулаторного догляду22 чи чогось такого?
Я вдарився потилицею об підголівник, коли Вероніка раптово відпустила зчеплення. Вона промчала нас кварталом чи двома, налягаючи на автівку на лежачих поліцейських так, наче це були кінні змагання. Її перемикання швидкостей чи їхня відсутність були жахливими. Це тривало близько чотирьох хвилин, потім вона звернула на паркувальний майданчик, заїхала переднім лівим колесом на бордюр, перш ніж знову відлетіти вниз.
Я думав собі: Марґарет завжди була добрим водієм. Не просто обережним, а таким, який належно поводився з автівкою. Колись давно, коли я брав уроки водіння, мій інструктор пояснював, що під час перемикання швидкості зі зчепленням і важелем швидкостей слід поводитися так ніжно й делікатно, щоб голова вашого пасажира ані на сантиметр не здригнулася. Я був дуже цим вражений і часто звертав увагу на це, коли мене підвозили інші. Якби я жив із Веронікою, я би відвідував масажиста чи не щотижня.
-Ти просто не тямиш цього, чи не так? Ти ніколи не тямив і ніколи не втямиш.
-Мені б не завадило трохи допомоги.
Тоді я побачив, як ці люди-ким би вони не були-наближалися до мене. Суть була в маневрі: знову випередити їх. Ми перебували біля крамниці й пральні, на іншому боці вулиці був паб. Чоловік із відзнаками-"закликайло", саме це слово я шукав, веселий хлопець при вході до ярмаркової ятки, який припрошує вас досередини поглянути на жінку-бороданя чи двоголову панду,-й досі йшов попереду. Інші четверо оточили юнака в шортах, тож, напевно, він був із ними. Якийсь доглядальник. Зараз я зачув, як він мовив:
-Ні, Кене, сьогодні-ніякого пабу. Паб-по п'ятницях.
-По п'ятницях,-повторив вусань.
Я завважив, що Вероніка відстебнула свій пасок безпеки й саме відчиняла дверцята. Коли я заходився робити те ж саме, вона мовила:
-Сидіти.
Певно, я був псом.
Суперечка бар-проти-крамниці досі тривала, коли один із них помітив Вероніку. Чолов'яга в твіді зняв кашкета й тримав його проти серця, тоді вклонився головою. Кривобокий хло-пака почав плигати на місці. Довготелесий хлопака вивільнився зі стискання жінки. Доглядальник усміхнувся й простяг руку Вероніці. За мить вона опинилася в безпечній засідці. Тепер індіанка тримала Вероніку за руку, а чолов'яга, який хотів до пабу, поклав голову їй на плече. Схоже, вона зовсім не заперечувала проти такої уваги. Я намагався почути розмову, та було забагато голосів, які накладалися один на інший. Тоді я побачив, як Вероніка повернулася, й почув, як вона мовила:
-Скоро.
-Скоро,-повторило двоє чи троє.
Кривобокий хлопака ще трохи поплигав на місці, довготелесий-широко дурнувато вищирився й крикнув: "Бувай, Мері!" Вони заходилися супроводити її до авта, тоді побачили мене на пасажирському сидінні й ураз спинилися. Четверо з них почали скажено махати на прощання, у той час як чолов'яга в твіді зухвало наблизився до мого боку авта. Він і досі притискав кашкета до серця, потім простяг іншу руку через вікно авта, і я потис її.
-Ми йдемо до крамниці,-діловито сказав він мені.
-Що ви купуватимете?-спитав я так само врочисто.
Це його спантеличило, й він трохи поміркував.
-Речі, які нам потрібні,-нарешті відповів він. Він кивнув сам до себе й чемно додав: "Усе необхідне".
Тоді він діловито злегка вклонився головою, повернувся й завдав на голову обтяжений відзнаками капелюх.
-Він здається дуже милим хлопцем,-прокоментував я.
Та вона однією рукою заводила автівку, а іншою-махала. Я завважив, що вона спітніла. Так, була спекотна днина, але не настільки.
-Вони всі були дуже раді тебе бачити.
Я міг заприсягтися, що вона не збиралася відповідати на жодне моє запитання. А також у тому, що вона була скаженою,-звісно, зі мною, та з собою також. Не можу сказати, що відчував, ніби вчинив щось неправильне. Я зібрався було відкрити рота, коли побачив, що вона спрямовувала авто на лежачого поліцейського, анітрохи не гальмуючи, й у моїй голові майнула думка, що я прикушу собі язика від удару. Тож я зачекав, доки ми безпечно подолали горбок, і мовив:
-Цікаво, скільки відзнак має той чолов'яга?
Мовчанка. Лежачий поліцейський.
-Вони всі живуть в одному будинку?
Мовчанка. Лежачий поліцейський.
-Тож паб-по п'ятницях.
Мовчанка. Лежачий поліцейський.
-Так, ми їздили до Мінстерворса разом. Була місячна ніч.
Мовчанка. Лежачий поліцейський. Тепер ми звернули на головну вулицю, й наскільки я пригадую, між нами й станцією була рівна дорога.
-Це дуже цікава частина міста.-Я гадав, що не завадить подратувати її-байдуже, чим саме. Поводження з нею як із страховою компанією, залишилося в минулому.
-Так, твоя правда, я мушу незабаром повертатися.
-Утім, було приємно пообідати з тобою днями.
-Що зі Стефана Цвайґа ти би порадила?
-Нині багато гладких людей. Опасистих. Це-одна зі змін від часу нашої молодості, чи не так? Не можу пригадати когось опасистого в Брістолі.
-Чому той дурненький хлопчина назвав тебе Мері?
Принаймні, я був пристебнутий. Цього разу Веронічина метода паркування складалася зі в'їжджання обома лівими колесами на бордюр на швидкості близько двадцяти миль на годину, й дальшого гальмування.
-Геть,-мовила вона, дивлячись просто себе.
Я кивнув, відстебнув свій пасок безпеки й поволі вийшов із авта.