Альберт налив, вони обоє випили й закурили. Плитка за його спиною мурчала, як велика ласкава кішка. Нараз Альберт вимкнув світло і сказав, освітлений червоним блиском від плитки:
— Якщо не хочеш, скажи, я піду.
— Ні,— відповіла вона, злякано усміхаючись, і він не зрозумів, що ту мить означало "Ні" — "Так" чи "Ні". Він вимкнув і плитку, почекав, поки дріт охолоне, й схилився над її ліжком. Нелла в темряві притягла рукою його голову до себе, ніби петлею, поцілувала в щоку й пробурмотіла:
— Краще б ти пішов.
І він відчув якесь дивне розчарування: його здивували її вуста, що здалися надто м'якими й великими, її цілунок, що виявився не таким, яким він уявляв собі. Він знову ввімкнув світло й плитку з якимось приємним почуттям, що не треба соромитись: Нелла була така ласкава. І не відчув великого розчарування від того, що з наміру його нічого не вийшло. Коли світло знову спалахнуло, Нелла засміялася, ще раз притягла його рукою, ніби петлею, до себе й поцілувала в другу щоку, і він знову відчув розчарування.
— Нам не можна цього робити,— сказала Нелла, і Альберт пішов до своєї кімнати.
Вони ніколи більше не говорили про той випадок, і Альберт згадав про нього аж оце у ванній.
Нелла поставила склянку на поличку й задумливо глянула на нього:
— Так, я тоді не хотіла через дитину...
— А тепер,— сказав він, — я не можу — також через хлопця.
— Дивно, як я могла забути про це,—усміхнулась Нелла.
— Багато чого забувається,— сказав він, також усміхаючись,— і нам здається, наче його ніколи й не було. Думаю, ти не образилась на мене за те, що я тут набалакав.
— Ми за цей час постарішали на дев'ять років, — мовила вона.
— На добраніч.
Альберт вернувся до ванної і скоро почув, як Нелла зайшла до своєї кімнати й зачинила двері. Він роздягнувся, став у ванну і вже тепер сердився на втому, що охопить його десь біля дев'ятої години. Він любив рано лягати, міцно й довго спати, уставати вдосвіта, снідати разом із хлопцем, бо~знав, як тяжко дитині, коли вона єдина в будинку повинна рано вставати, шукати собі сніданок і потім бігти підтюпцем до школи, знаючи, що всі ще можуть поспати. Альбертові батьки тримали невеличкий ресторанчик і ніколи не лягали спати раніше третьої або й четвертої години, тож протягом цілого свого дитинства він уранці йшов через накурену залу до великої, порожньої кухні. Там тхнуло холодним лоєм, бозна-колишнім салатом, на полиці лежали для нього бутерброди, на газовій плиті стояла кава в алюмінієвій каструлі. Шипіння газу в холодній смердючій кухні, поспіхом випита гаряча кава з несвіжим присмаком, бутерброди з великими, нашвидку нарізаними шматками м'яса, якого він не любив. Відтоді, як Альберт пішов з батьківського дому, він завжди прагнув зарані лягати й зарані вставати, але доля вічно зводила його з людьми, що порушували той ритм.
Альберт облився холодною водою, витерся й тихо пішов на кухню. Поки він мився, там уже побував Глюм. Кавник був порожній, а поряд лежала накривка від нього. Больда, мабуть, також пішла — всюди валялися крихти її чорного, кислого хліба.
Альберт заглянув до своєї кімнати й хотів збудити Мартіна, але той уже не спав і всміхався йому. Мабуть, радів, що Альберт тут і снідатиме разом із ним.
— Вибач, — сказав Альберт,— що мене вчора ввечері не було. Мені зателефонували й довелось іти. Ну, час уже вставати.
Він злякався, коли Мартін вискочив із ліжка й став перед ним: хлопець був такий великий, як і всі ті проблеми, що їх Нелла не хотіла добачати в своїх мріях. Альберт залишив його самого в кімнаті й вернувся на кухню зварити яєць та приготувати бутерброди. В Нел-линій кімнаті було тихо, і на мить Альберт зрозумів її, бо й сам злякався — хлопець уже такий великий і, очевидно, живе в зовсім іншому світі, ніж вони.
VIII
Будинок чимраз більше занепадав, хоч і вистачало грошей, щоб давати йому лад. Але ніхто про це не дбав. Дах був дірявий, і Глюм часто скаржився, що темна пляма на стелі в його кімнаті дедалі більшає. Коли йшов великий дощ, зі стелі просто капало. Тоді вони, охоплені раптовою жадобою діяльності, лізли на горище й підставляли миску там, де текло. Глюм якийсь час мав спокій. Скільки тривав той спокій — залежало від величини миски й тривалості дощу: якщо миска була мілка, а дощ великий і йшов довго, то Глюмів спокій швидко кінчався, бо вода починала текти з миски через верх, і темна пляма на. стелі збільшувалась. Тоді на те місце ставили більшу миску. Але скоро такі плями з'явились і в Больдиній кімнаті, і в тій, де колись жив дідусь. А якось і в ванній відпав великий шматок тиньку. Больда прибрала сміття, а Глюм приготував якусь дивну суміш із гіпсу, піску й вапна і зашпарував нею стелю.
Нелла пишалася своєю діяльністю: одного разу вона поїхала в місто і купила десять великих цинкових ванн, їх повиносили на горище й заставили його майже все.
— Більше не тектиме,— запевнила Нелла, заплативши за ванни приблизно стільки грошей, скільки коштував би ремонт даху. Тепер, коли ішов дощ, краплі нагорі видзвонювали в порожні ванни грізно й застережливо. І все-таки Глюмові доводилося дедалі частіше робити суміш із гіпсу, піску й вапна та шпарувати нею стелю. В таких випадках він геть забруднював сходи і свій костюм, а Мартін, що допомагав йому, вимащувався весь, від голови до п'ят, і одяг його тоді віддавали чистити.
4 Г. Бел"
97
Час від часу на горище підіймалася бабуся й оглядала шкоду. Вона ходила поміж ваннами, зачіпала їх своїми важкими шовковими спідницями, і вони весело гули. Бабуся тоді надягала окуляри, і вся її постать була втіленням розважності й відповідальності. Вона щоразу вирішувала знайти в давніх паперах адресу бляхаря, що колись робив для неї таку роботу. І справді, потім вона цілими днями сиділа в своїй кімнаті, обіклавшись старими паперами й записниками, гортала їх, заглиблювалась у давні рахунки, але бляхаревої адреси так і не знаходила, хоч на її вимогу з архівів фабрики привозили маленьким червоним автомобільчиком цілі стоси підшивок, аж поки геть захаращувала ними кімнату. Бабуся заспокоювалась Лише тоді, коли, нарешті, прибувала найперша з тих підшивок — запліснявілі книги копій за 1913 рік.
Тоді вона забирала до себе Мартіна, і хлопець мусив цілими годинами слухати її і вдаватися в таємниці різних гатунків запашного мармеладу, які винайшов його дід і потім продавав по цілому світі. Перша світова війна викликала нечуваний розквіт молодого підприємства, і бабуся на закінчення своєї лекції показувала хлопцеві діаграми, що зображали ріст продукції, старанно виведені тушшю лінії, які нагадували розтин гори і свідчили про те, що голодні роки були сприятливі для мармеладових фабрик. 1917 рік — "цього року народилася твоя мати, любий синку" — був самотньою вершиною, якої підприємство не досягало більше аж до 1941 року. І все ж хлопець, який знехотя розглядав таблиці, помічав, що різке піднесення почалося вже з 1933 року. Мартін питав бабусю, в чім річ, тому що боявся її і вдавав, ніби його все те цікавило. І вона починала довго, захоплено пояснювати, говорила про літні табори, про масові збори, про партійні з'їзди, а на закінчення врочисто показувала довгим, жовтуватим пальцем на 1939 рік, коли знову почалося піднесення.
— Всі війни, що їх вела Німеччина, пов'язані з ростом продуктивності мармеладових фабрик,— казала вона.
Перегорнувши всі папери аж до 1913 року й пояснивши хлопцеві "найнеобхідніше", бабуся телефонувала в управління фабрики, й маленькому, полакованому
в червоний колір автомобільчикові доводилось робити кілька рейсів, щоб перевезти всі ті підшивки назад.
Про бляхаря тим часом давно забуто, цинкові ванни так і залишилися на горищі, і кожний дощ обертався на чудовий, одноманітний концерт. Але й вікна вже було треба лагодити, а в підвалі місяцями стояла вода, тому що помпа зіпсувалася. Коли Больда заходжувалася прати, вода з вузької зацементованої труби заливала комірчину, де стояв казан. Мило й бруд покривали цементову долівку слизькою, схожою на цвіль, плівкою. Звідусіль тхнуло гниллю, а запах картоплі, що кільчилася в ящиках, приваблював щурів.
Альберт нічого не знав про це. Щурів він побачив, спустившись одного разу в підвал. Після довгої суперечки з Неллою він хотів знайти у великій скрині листи, які Рай писав йому в Лондон, аби довести, що не Рай, а вона вмовила його вернутися звідти. Взагалі Альберт не бував у підвалі, тому перелякався, побачивши, який там бруд: усюди лежали ящики, вкриті пилюкою, по кутках валялося дрантя, а біля входу до пральні стояло півмішка цвілого борошна. Він увімкнув світло, і звідти вискочили два щури. Альберт боявся щурів, відколи побував у військовій в'язниці в Одесі, і тепер його занудило, як побачив дві чорні тіні, що майнули вздовж стіни. Він кинув услід їм кілька шматків вугілля і, опанувавши себе, повільно пішов до великої рудої скрині, що стояла під газовим лічильником.
Рай писав йому мало, може, листів із десять, але Альберт пам'ятав, що перев'язав їх шпагатом і поклав у скриню. Пакунок з Неллиними листами був набагато більший, а листів Лін вистачило на дві коробки з-під черевиків. Папери були вкриті чорною курявою і ми-шаками. В підвалі стояла тиша, і Альберт боявся щурів. У німецькій військовій в'язниці в Одесі вони бігали вночі навіть у нього по обличчі, він відчував їхні м'які, волохаті животи і лякався власного крику.
Він викидав із скрині брудні жмути_паперів і тихо лаяв Неллину й бабусину безгосподарність.
У темному кутку, в маленькій комірчині, де лежали порожні ящики й бляшанки з-під мармеладу, щось швидко затарабанило по блясі, Альберт ступив туди, відчинив дощані двері й ненависно, люто почав шпурляти туди все, що попадало під руку: держак від помела,
4*
99
розбитий горщик з-під квітів і полозки від Марті-нових санчат. А коли гармидер, що його він сам зчинив, скінчився, стало тихо.
В скрині лежали і його власні листи, що їх він писав Неллі перед війною і під час війни, і тепер, порпаючись у них, Альберт — уперше за десять років — вірив, що колись неодмінно перечитає їх. Звісно, тут лежали й вірші Рая, листи Абсалома Біліга, і те, що він перш за все шукав,— листи Шурбігеля, на яких, напевне, були Раєві коментарі.